Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Жіночий клуб "Волинянка" ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ПІСНІ
ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ПІСНІ
Середа, 07 березня 2018, 21:56

 

 

alt

 

4 березня жіночому Клубу "Волинянка" виповнилось 15 років. І, звичайно, гуртуючись, спілкуючись, не могла не виникнути необхідність мати свою пісню-гімн Клубу. Ми не вагаючись і не задумуючись написали її на мелодію відомої на Волині і з нашої молодості пісні "Волиняночка". Ми не знали ні хто автор слів цієї пісні, ні хто написав мелодію. Без сумніву вирішили – вона наша.

І ось зовсім недавно у газеті "Волинь" ми прочитали цікаву і зворушливу історію її створення. І тим дорожчою стала нам наша улюблена пісня. Уклінно дякуємо за неї її автору.

ГІМН

жіночого Клубу "Волинянка"

(на мелодію відомої пісні "Волиняночка")

 

Чи є в світі жінки кращі,

Як ті панночки –

Кароокі, синьоокі волиняночки?!

Волиняночки: Зої, Ганночки,

Валентини і Тетяночки.

 

 

Не важливо, як в столиці

Опинилися –

Працювали, одружились, а чи вчилися.

Доля нас звела до цього стола,

Ця світлиця нам відкрилася.

І недаром наші долі

Поєдналися,

Із частинок, мов домівка рідна склалася.

Хоч  несе життя нас у майбуття...

Та  додому тут душа верта.

 

Кожна з вас – перлина цінна,

Незрівнянная.

Будьте ж завжди

Волиняночками, паннами.

Волиняночки: Галі, Жанночки,

Антоніни і Світланочки.

Волиняночки: Ольги, Аллочки,

Мирослави і Наталочки.

 

*  *  *

 

ПРОЙШОВ СТАЛІНСЬКІ ТАБОРИ І ПОДАРУВАВ НАМ "ВОЛИНЯНОЧКУ", ЯКУ ВВАЖАЮТЬ,,, НАРОДНОЮ

 

Написати «Чи є в світі де дівчина, як та Ганночка…»                                 надихнув… політ у космос

Олександр Пилипович належить до тих людей, які випромінюють оптимізм. Незважаючи на те, що після сталінських таборів ганебне клеймо «зрадника» носив аж до 1991 року, коли офіційно був реабілітований, його ніколи не побачиш засмученим чи роздратованим. Навпаки, він усюди знаходить позитив, уміє влучно пожартувати, дотепно підбадьорити — ​і це виходить у нього невимушено і щиро.

Навіть про найважчі життєві ситуації розповідає з гумором. Коли його, дев’ятикласника Луківської середньої школи, що в Турійському районі, в числі інших ровесників–однодумців арештували за антирадянщину й етапом відправили до Сибіру, і тоді тримався гідно. Під час одного з допитів слідчий попросив розшифрувати ієрогліфи, з допомогою яких конспірував свої поетичні рядки. Олександр, недовго думаючи, заспівав: «А бодай той батько Сталін літа не діждав, Що він ярма, ще й зі сталі, нам понадівав…»

А скільки було неприємних моментів, пов’язаних із його славнозвісною «Волиняночкою»!

— Пісня ще навіть не встигла піти в люди — ​уперше її заспівав вокальний ансамбль міського Палацу культури — ​як «пильні» служаки партії побачили в тих рядках справжню крамолу. Викликали тодішнього директора Олександра Єгорова в міськком партії і заявили: «Єслі он такоє напісал, то может напісать і протів совєтской власті. Расщітать єво!» — ​пригадує ті вже далекі епізоди Олександр Пилипович.

«Єслі он такоє напісал, то может напісать                                             і протів совєтской власті. Расщітать єво!» —                                  ​пригадує ті вже далекі епізоди Олександр Пилипович.

Але керівник головного осередку культури тоді ще шахтарського селища Нововолинська був людиною творчою, переймався тим, аби художня самодіяльність була на рівні, тож попросив цього не робити. У відповідь прозвучав ультиматум: щоб Каліщук нічого (!) не писав і обмежив спілкування з усіма. Хоч останнє виконати було непросто. За тих часів мало хто вмів акомпанувати майже на усіх музичних інструментах, то й був, що називається, нарозхват. Майже на кожному підприємстві та організації створювали сектори культури, потрібно було готувати концерти — ​Олександра Пилиповича кликали допомогти. А скільки хорових колективів за його підтримки з’явилось у шахтарському місті — ​не перелічити!

Запитала свого співрозмовника, чи лише завдяки «Волиняночці» він став популярним?

— Пісні — ​як діти. Люблю їх усі. Чесно кажучи, й сам не сподівався, що проста, весела і запальна пісня матиме такий резонанс, — ​міркує вголос її автор. — ​Оскільки в Палаці культури створив кілька художніх колективів, то й хотілося постійно оновлювати для них репертуар. А це був якраз той період, коли на весь Союз гриміла новина про політ радянської людини в космос. Усі захоплювалися Юрієм Гагаріним, особливо дівчата. І я на цій хвилі у 1961 році написав про нашу Ганнусю.

— Чи про вашу Галину? Галину Олексіївну?

— Звісно, натхнення додала й моя люба дружина, — усміхається.

Ці куплети запали в душу людям і миттєво набули популярності. Тільки й досі Олександр Пилипович не знає, як так швидко пісня потрапила до Канади. Бо вже тоді «Волиняночка» була записана на платівку. За дивним збігом обставин сусідка поїхала в гості до своєї сестри в Країну кленового листка. І звідти везла Каліщукам цю платівку в подарунок. Але, як кажуть, не судилося: на кордоні митник, навіть не поцікавившись, що там записано, розламав її на чотири частини. Їх і досі зберігають Каліщуки як своєрідну реліквію. Тоді улюбленець волинян навіть не міг подумати, що через багато років він даруватиме своїм прихильникам збірник пісень під назвою «Волиняночка». Та сьогодні по праву можна назвати хітами ще багато творів Олександра Каліщука, серед яких — ​«Життя прекрасне», «Полюбила Василя», «Стрілецька могила», «Не вмре наша пісня» та інші.

— А як ви ставитеся до того, що «Волиняночку» вважають народною і в інтернеті дуже часто так і вказують?

— Досить спокійно. Мені навіть приємно, що вона здобула таке визання!

«Ой хороша із Ганнусі (Галини) буде                                                            жіночка…» — ​60 літ у парі!

Потрапила до Каліщуків якраз напередодні їхнього сімейного свята. Діамантове весілля — ​60–ліття від дня одруження! Скільки знаю це унікальне подружжя — ​а це вже мало не тридцять років — ​стільки не перестаю захоплюватися їхніми щирими стосунками: скрізь (а Олександр Пилипович і Галина Олексіївна не пропускають майже жодного масового заходу в місті) разом, уміють із непідробною теплотою і любов’ю розмовляти й уважно слухати одне одного.

Тож попросила розповісти про той найщасливіший для них далекий лютневий день.

— Ніякого торжества, це був важкий випробувальний 1958–й, — ​каже за двох дружина і показує фото тих часів. — ​Випало по коліна снігу. Бачите, Саша вдягнутий у кожух моєї бабусі Пестимії. На ногах — ​кирзові чоботи, на два розміри менші від його. Ще не оговтався після тюрми (як член «Молодіжної організації націоналістів» був засуджений на 25 літ)…

— Коли прийшли до загсу, його працівниця запитала, де наші свідки, — ​доповнює дружину Олександр Пилипович. — ​Ми переглянулися, бо про це навіть не подумали. Що робити? Побачили прибиральницю зі шваброю. Вихід один — ​попросити її допомоги. Ось так поспішно ми й одружилися.

Саша вдягнутий у кожух моєї бабусі Пестимії. На ногах — ​кирзові чоботи, на два розміри менші від його. Ще не оговтався після тюрми (як член «Молодіжної організації націоналістів» був засуджений на 25 літ)…

…У 1956 році обоє закінчили Павлівську середню школу, що в Іваничівському районі, де попросився здобути повну середню освіту після таборів. Олександр на ту пору також виконував обов’язки керівника художньої самодіяльності в Павлівці, прекрасно грав на баяні, тому бачив себе лише в музучилищі. Галина хотіла здобувати медичний фах. Отож поїхали вступати у львівські заклади. Але коли прийшов час прописуватися — ​а це було обов’язковим — ​у відповідних органах подивилися паспорт Олександра і поставили категоричну вимогу: за 24 години покинути Львів.

Так хлопець змушений був повертатися назад в Іваничі. Викладачі дуже не хотіли втратити здібного студента, вчитель з вокалу крізь сльози просила здати документи в Рівненське музучилище. Але Олександр міркував: Радянський Союз скрізь, тому шансів перемогти систему нема, отож залишився працювати у своєму селищі. Галина навчалася далі. І, напевно, вони б поєднали свої долі після отримання нею диплома зубного техніка, якби не чутки про те, що семеро випускників мають їхати за направленням у Караганду. Тоді й вирішили одружитися без зволікань, аби уникнути цього «заслання».

Талант — ​від Бога і… від дядька

Будинок Олександра Пилиповича і Галини Олексіївни, який розташований на одній із затишних вуличок шахтарського міста, нагадує справжній музей. Усі кімнати прикрашені портретами предків. Поруч — ​ікони. Галина Олексіївна каже, що є й такі, які побували на засланні. Адже майже всі члени її родини, коріння якої із села Лудин Володимир–Волинського району, були виселені в Сибір. Та найбільший скарб сімейства — ​книги.

Великий стосик — ​пам’ять від дядька Олександра Пилиповича по маминій лінії Сидора Сакидона — ​відомого політв’язня, літератора, перекладача. На сайті «Історична Волинь» читаємо, що Сидір Йосипович Сакидон, який знав тринадцять мов, приятелював із Максимом Рильським і Григорієм Кочуром. Завдяки цьому талановитому волинянину ми маємо можливість читати блискучі твори Йоганна Гете, Ромена Роллана, Карела Чапека, Альберта фон Шаміссо та інших зарубіжних класиків. Митець пригадує, як під час зустрічей із дядьком останній завжди прохав юнака вчитися.

Гортаємо науково–документальну книгу «Реабілітовані історією», де Олександру Каліщуку присвячено кілька сторінок. Це для їхньої сім’ї — ​справжня святиня. Серед імен, які становлять вітчизняну історичну спадщину, його вписане в книгу «Слава і гордість культури України 1952–1997 рр.». Про Олександра Каліщука не забувають і на його малій батьківщині, де нещодавно Зіновій Ярмолюк видав книгу «Відомі люди Турійщини». Але найбільша цінність і для його родини, і для усіх волинян — ​це його творчість. У доробку композитора — ​11 виданих книг, окремі — ​нотами. А 150 створених ним релігійних пісень звучать у храмах різних конфесій.

Ще одна грань таланту співака, музиканта, заслуженого працівника культури України, кавалера ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, Почесного громадянина міста Нововолинська — ​експромт–вірші. Олександр Пилипович згадав ситуацію, коли буквально дорогою до Трускавця, де відбувався Міжнародний конкурс духових оркестрів, він написав пісню про це місто, яку відразу й презентував. Наспівав і мені один із куплетів:

— Хтось загоряє на Канарах, хтось — ​на незнанім острівці,

Хтось лізе в гори попід хмари, а я живу у Трускавці…

Таких випадків було безліч. Траплялося, що писав навіть у темному вагоні поїзда.

Найбільша цінність і для його родини, і для усіх волинян — ​це його творчість. У доробку композитора — ​11 виданих книг, окремі — ​нотами. А 150 створених ним релігійних пісень звучать у храмах різних конфесій.

Коли заговорили про те, як твориться талановитому митцю зараз, коли він розміняв дев’ятий десяток, Олександр Пилипович швидко метнувся в іншу кімнату й виніс цілий стос рукописних аркушів:

— Оце «Веселиночка для дітей» — ​готова до видання. Ось тут кілька десятків незареєстрованих пісень. Але найдужче мені хочеться, щоб побачив світ другий том, де зібрані вірші, думки, поради, крилаті вислови, — «Безцінний скарб». Перший вийшов якраз на моє вісімдесятиліття. І вже до 90 років недалеко. Лейтмотив книги — ​щоб люди кращими ставали, щоб задумувалися над сенсом життя, — ​філософськи розмірковує Олександр Пилипович.

Наостанок господарі частують мене власноруч приготовленими главою сімейства вишневою наливкою та виноградним соком із плодів свого саду. Кажуть, що хотіли б іще так багато розповісти. А мені хотілося це подружжя ще довго слухати.

 

Волиняночка

(слова і музикаОлександра Каліщука)

Чи є в світі де дівчина,
Як та Ганночка;
Чорноброва, кароока
Волиняночка,
Кароока волиняночка.


В неї коси, мов покоси,
Простелилися,
А у косах білі стрічки
Розпустилися,
Білі стрічки розпустилися.


Розвівається по вітру
Та й хустиночка,
Ой хороша ж із Ганнусі
Буде жіночка,
Із Ганнусі буде жіночка.

Усі хлопці до Ганнусі
Залицяються,
Та й жонаті на Ганнусю
Задивляються,
На Ганнусю задивляються.


Та із нею, на роботі
Загорілою,
Навіть поле розмовляє,
Наче з милою,
Розмовляє, наче з милою.


І моргає ясний місяць
Над дібровою.
Я удвох з ним буду ждати
Чорнобровую,
Буду ждати чорнобровую!

https://www.youtube.com/watch?v=SW5GZtZdzNM   (відео)


Газета "Волинь"

Автор  Алла ЛІСОВА

 


Створено volyniany.ua