Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Шевченківські дні 10 БЕРЕЗНЯ – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ
10 БЕРЕЗНЯ – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ
Понеділок, 09 березня 2015, 21:37

Схиляєм в жалобі чоло перед світлим безсмертям Твоїм

 

ОСТАННІ СКРУТНІ ДНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА (скорочено)

Тарас Григоровия останні дні свого життя перебував у Петербурзі. Він часто відвідував свого земляка Остроградського, з яким знайомий був ще з років навчання в Академії мистецтв. Видатний математик любив твори Шевченка, деякі з них знав на пам’ять. Петербург тоді вважався центром революційно - демократичного руху, який охоплював усю Росію. Поет у цей період пише такі твори: «Я не нездужаю нівроку», «Ісаія. Глава 35», «Марія», «Світе ясний, світе тихий!», «І Архімед, і Галілей…», «О люди, люди небораки» та інші.
Поет рвався на Україну, до народу, щоб із ним разом боротися за кращу долю. Але фізичні сили були підірвані, здоров’я забрала тяжка солдатчина. І Шевченко за два тижні до смерті пише вірш «Чи не покинуть нам, небого…», якому судилося стати його лебединою піснею. Ця поезія, в якій він звертається до своєї музи - «небоги», була ніби передчуттям близької смерті, відчуттям самотності, глибокої скорботи, що охопила поета в останні дні його життя. Але він одразу ж відкидає думки про смерть. У своєму листі до родича (брата) Варфоломія звертається з проханням швидше купити йому ділянку землі, щоб знати, що робити з нею весною в Каневі. Вийшло ж усе навпаки. Шевченко дуже захворів, затяжка недуга брала своє. Ще у листопаді 1860 р. він звернувся до лікарів. І тепер його лікували добрі на той час фахівці Едуард Якович Барі та Павло Адамович Круневич. Тарас Григорович мужньо боровся з хворобою. Його, крім лікарів, відвідували М. М. Лазаревський та вірний близький друг художник Г. М. Честахівський.
У субботу, у свій день народження (25 лютого за ст. стилем), він попросив чаю, після чого відчув себе краще і вже хотів узятися до роботи. Та спускаючись сходами до майстерні, раптом скрикнув і впав… Його серце перестало битися. Це трапилося пів на шосту ранку 26 лютого 1861 року. Едуард Барі, якого викликав Лазаревський, констатував раптову смерть Шевченка і видав свідоцтво. Причина смерті Т. Г. Шевченка – розлад печінки та серця, а перед тим – водяна хвороба. Звістка про раптову смерть поета розлетілась по всьому Петербургу. Тяжко було повірити, що Шевченка не стало. Мешканці міста, друзі, товариші Тараса Григоровича йшли і йшли до Академії мистецтв, де у своїй майстерні на столі лежав Шевченко. Увесь наступний день труна стояла в академічній церкві.
28 лютого багатолюдний Петербург прощався з дорогим Поетом. Правилася панахида, а люди усе тісніше обступали труну. Прощальне слово сказали друзі: П. Куліш,
В. Білозерський, М. Костомаров. Вірші, присвячені пам’яті Великого Кобзаря, прочитали О. Чужбинський, П. Таволга - Мокрицький. Відкриту труну несли на плечах друзі поета до самої могили на Смоленському кладовищі. За нею йшли майже вся Академія, весь Петербурзький університет. Тут був і представник студентства Московського університету П. Петровський - Іллєнко та представник поляків В. Хорошевський.
Від Двірцевого до Миколаєвського мостів Університетська набережна була заповнена людьми. Некрасов, Салтиков - Щедрін, Панаєв, Михайлов, Достоєвський, Жемчужников, Лєсков, Пипін та інші літератори художники, вчені йшли у похоронній процесії. Свіжу могилу викопали на тому місці, де колись Шевченко любив сидіти, малювати лопухи, квіти.
Над свіжою могилою виголосиили промови Ф. Хартахай – співробітник «Современника», та М. Курочкін, який сказав: «Ще одна могила розкрилась перед нами. Ще одна чиста, світла постать покинула нас… Не дожив він до здійснення тих починань, поширенню яких він сприяв своїми піснями… Мало про кого можемо сказати, як про нього: він недарма прожив! Не було йому щастя в житті – в нього буде інше, посмертне щастя – слава». Хотіли говорити ще й інші студенти університету, але зчинилася сутичка з поліцією, яка заборонила решту промов і почала звільняти кладовище від публіки.
Тіло Шевченка недовго лежало у петербурзькій землі (58 днів). Друзі Поета ще у день його смерті зібралися на квартирі М. Лазаревського і порадилися, як увічнити пам’ять Великого Кобзаря. Було вирішено перевезти прах Шевченка в Україну; поставити пам’ятник; видати його твори та біографію. Лише у квітні 1961 року було одержано дозвіл на перепоховання. 26 квітня 1861 року на Смоленське кладовище прийшло знову багато людей, щоб попрощатися з Поетом. Поки він був похований у Петербурзі, мешканцям міста здавалося, що смерть ще не все забрала із собою. Але їх втішало одне: Т. Г. Шевченко хоч мертвий спочиватиме на Вкраїні, це був його заповіт.
З. О. Суслова, ветеран - педагог
Джерело: «Приазовский Рабочий», Маріуполь, 7 травня 2014 р.

Свій останній вірш Шевченко записав 14 і 15 лютого 1861 р. Він написаний олівцем на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета 1860 р.


Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать...
Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей світ поглянем...
Поглянемо, моя доле...
Бач, який широкий,
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий...
Походимо ж, моя зоре...
Зійдемо на гору,
Спочинемо, а тим часом
Твої сестри-зорі
Безвічнії попід небом
Попливуть, засяють.
Підождемо ж, моя сестро,
Дружино святая!
Та нескверними устами
Помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу —
Над Летою бездонною
Та каламутною.
Благослови мене, друже,
Славою святою.
А поки те, та се, та оне...
Ходімо просто-навпростець
До Ескулапа на ралець —
Чи не одурить він Харона
І Парку-пряху?.. І тойді,
Поки б химерив мудрий дід,
Творили б, лежа, епопею,
Парили б скрізь понад землею,
Та все б гекзаметри плели,
Та на горище б однесли
Мишам на снідання. А потім
Співали б прозу, та по нотах,
А не як-небудь... Друже мій,
О мій сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув,
Ходімо лучче до Харона —
Через Лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
І славу святую —
Молодую безвічную.
Або цур їй, друже,
І без неї обійдуся —
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм...

 


Створено volyniany.ua