Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Наші публікації ТОЙ, ХТО БЕРЕЖЕ ВОГОНЬ
ТОЙ, ХТО БЕРЕЖЕ ВОГОНЬ
Вівторок, 23 червня 2015, 21:49

   В національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» 11 червня 2015 р. відбулася презентація альбому «Промінь воскресіння. Василь Григорович Парахін і його школа народного малярства у селі Журавники на Волині».


Унікум, що серцем прикипів до Волині


На презентації у музеї Івана Гончара зібралося добірне товариство митців, науковців, народних майстрів, журналістів, шанувальників творчості і громадської діяльності Василя Парахіна. Підтримати й привітати свого колегу, друга, земляка, однодумця прибув мистецький десант з Волині, члени якого працювали над підготовкою і виданням альбому – всі у футболках з прінтами малюнків Василя Григоровича. Презентація альбому перетворилася у хвилюючу розмову про долю народної культури, національної освіти, підготовки кваліфікованих мистецьких кадрів.

 

Зокрема, директор Волинського обласного художнього музею Зоя Навроцька розповіла, що Парахін зібрав матеріалів на декілька альбомів. Він не просто говорить про творчість дітей, а піднімає питання про збереженння народної традиції в сучасному середовищі і веде постійний діалог з песимістами, які твердять, що традиція вмерла. Художник довів: традиція жива і розвивається.

Етнолог Олександр Фисун відзначив: Василь Григорович занурився у глибини генетичної пам’яті. Він по праву є той маг, що святим вогнем вживлює в душі сільських дітей мистецтво світоосягання, його прамову, розкриває таємниці космічної творчості нашого народу. Він не тільки запалює, а й береже вогонь вічного мистецтва.

Галерист Ірина Садова, яка знає Василя Парахіна багато років, назвала його «Патріотом чутливої душі». Вона підкреслила: якщо зібрати все, що ним написано, не вистачить життя і паперу. Художник обгрунтував і описав теорію народного мистецтва. Своєю діяльністю довів, що важливими є не посада, не звання, а ті дива, які він творить.

Від клубу «Волинянка» були присутні: Алла Зверхівська, подарувала журнал «Музейний провулок» (видання Національного художнього музею); Вікторія Рутковська присвятила митцю свій вірш - експромт «Промінь воскресіння» і побажала, щоб здійснилися усі його ідеї і плани, а вогонь творчості, запалений ним, заясяяв в його талановитих учнях промінчиками воскресіння. Ольга Рутковська, подякувавши Василю Парахіну від Волинського братства за подвижницьку діяльність, відзначила його патріотизм, який є зразком для багатьох. Адже він був на Євромайдані, врятував прапор з палаючого Будинку профспілок; проводить майстер - класи для дітей, які пишуть листи бійцям на Сході – «Намалюй воїну послання», і вручила чотири книги часопису «Волинь моя». А ще зауважила, що Василь Григорович, який має звання «Заслужений працівник культури України», мав би бути представлений областю до вищої відзнаки. Він є прикладом високого служіння народу.

На завершення зустрічі слово взяв Майстер. Він зазначив: «Поняття народної культури складне, багатогранне; мистецтво не може існувати без координації розуму і душі. Створене дущею – сприймається душею. Створене розумом – сприймається розумом. Це питання естетики, а мистецтво – це не тільки естетика. До народного мистецтва ставляться, як до казна - чого, але вироби народних майстрів перевершують академічні. Зразком цього є ложка, покрита лаком, з Суботова. Досконалішого предмету годі й знайти. Ми маємо колосальний пласт, у якому є животворні сили, але не має людей. Давайте разом братися за справу! Якщо ми хочемо мати державу з українським лицем – думаймо, жертвуймо, молімося, проникаймося!»

Презентація пройшла у теплій дружній атмосфері й закінчилася частуванням пирожками та смаколиками від пані Ірини Садової, господині галереї, що знаходиться по сусідству з музеєм Івана Гончара.
Світло і радісно було на душі від усього побаченого й почутого, від спілкування з розумними людьми, від впевненості, що українське традиційне мистецтво в надійних руках, що діти, навчені й виховані талановитим педагогом, скажуть своє вагоме слово у формуванні нової людини в новій Україні.

Альбом знайомить з творчою діяльністю засновника школи народного малярства у селі Журавники Горохівського району на Волині. На сторінках видання представлено фоторепродукції з творів вчителя та його вихованців, фотозйомка краєвидів, де вони творять і живуть. Осмисленню результатів праці Василя Парахіна, його власного методу навчання дітей, його самовідданого служіння Україні присвячено статті авторів: Навроцької З. М., мистецтвознавця, упорядника альбому; Селівачова М. Р., доктора мистецтвознавства, професора; Сагайдака М. Р., археолога, кандидата історичних наук, лауреата Державної премії України. Художнє оформлення, дизайн альбому здійснили фотохудожник Віктор Чухрай і дизайнер Ольга Щерба. В альбомі використано авторські тексти із щоденників Василя Парахіна та записи із книги відгуків виставки «Промінь воскресіння» у Луцьку.

 Презентація альбому – завершальна акція великого культурно - мистецького проекту, що триває майже десять років. В межах проекту було здійснено ряд експедицій на хутір Черуковатиця на Львівшині, батьківщину художника, та у село Журавники для вивчення історичного середовища і досвіду роботи Василя Парахіна з учнями. Результатом наукових досліджень стала участь Зої Навроцької у наукових конференціях та публікація зібраних нею матеріалів у наукових збірниках, статті – у періодичних виданнях, виступи на радіо та телебаченні, а також вступна стаття та інша текстова робота під час видання книги. Завдяки Віктору Чухраю здійснено чудову фотозйомку та створено об’ємний фотоархів про діяльність Василя Парахіна та його школу народного малярства у селі Журавники. Значною сторінкою проекту була виставкова діяльність. В період від 2004 по 2014 рік створено ряд виставок, кожна з яких стала яскравою подією художнього життя України.

Альбом має 136 стор., 235 ілюстрацій.  Реалізації проекту сприяв перший заступник Луцького міського голови Святослав Кравчук. Видання побачило світ завдяки підтримці голови Волинської облдержадміністрації Валерія Дмитрука, родини київських благодійників Садових.
    
Довідка:

Василь Григорович Парахін – подвижник на ниві традиційного українського народного мистецтва. За сорок років діяльності він урятував від зникнення чимало безцінних творів народних митців. Йому вдалось опанувати таємниці майстерності прадавніх ремесел (плетіння з кореня сосни, соломи, різьблення по дереву та каменю, ткацтво, вишивка, ін.) і навчити користуватися ними численних учнів. А головне – Василь Парахін зумів не тільки осмислити глибинну суть українських традицій, а й відчути серцем їхні особливий магнетизм, вишуканий характер невибагливої краси. Опираючись на цей досвід, він продовжує працювати й нині….
Повернувшись із Києва (після навчання і праці у столиці) на свою малу Батьківщину – хутір Черуковатиця, що знаходиться на межі Волині та Галичини, він поступово перетворює  цей невеликий окрайчик землі на справжній культурно - мистецький центр, своєрідний музей під відкритим небом. Тут можна побачити блискучі взірці української архітектури, дерев’яної скульптури, ковальства, гончарства, ткацтва… Особливим здобутком Василя Парахіна останніх років є зорганізована ним у загальноосвітній середній школі сусіднього села Журавники (Горохівського району) студія народного малярства. Цей вчитель від Бога тут не тільки навчає дітей малювати за методою традицій давнини, а й допомагає відчути себе спадкоємцями духовних цінностей рідного народу. Вихованці Парахіна малюють своє село, предивні орнаменти, уквітчану рідну землю. Вчитель розкриває їм саму суть традиційних прийомів малювання, навчає тому, як можна цими знаннями користуватися. Все інше підказують їм генетична пам’ять, естетичний смак пращурів, носієм яких є кожна дитина.

Підготувала Ольга РУТКОВСЬКА
  (використані матеріали волинської преси)
Фото Богдан Пошивайло,
музей Івана Гончара

 

Художник Василь Парахін, промінявши столицю на родинний хутір, навчає сільських дітлахів традиційному народному малюванню

 

 

У дощ і в сніг, на лижах чи ровері, він у свої 77 років добирається зі свого хутора Черуковатиця в сусідні Журавники, щоб навчати дітлахів основам народного малярства. І так уже дванадцять років. І все це – заради десятка хлопчиків і дівчаток, які прагнуть малювати не лише розумом, а й душею. Заради цього він ладен терпіти нерозуміння, відсутність нормальних умов, холод, від якого фарби замерзають на папері й дубіють пальці. Бо твердо переконаний: коріння дерева життя – в душах дітей...

Хранитель Красної гори й родинного хутора

Картини вихованців Василя Парахіна добре знають на Волині, бачили їх і в Києві, вони виставлялися в Українському домі, у музеї Івана Гончара, з яким Василь Григорович був добре знайомий. Та мало хто знає, якою ціною художнику вдається оберігати цей острівець народного малярства у волинській глибинці, що має назву гуртка традиційного народного розпису, іконопису й картинки. Його багато хто не розуміє, навіть батьки дітей не завжди можуть осмислити, для чого їхнім синам і доньками ті дивні птахи, та «мазанина». Перед тим, як у Журавниківській школі відкрився цей гурток народного малярства, було ще сім років роботи в Стоянові на рідній Радехівщині. Там він навчав дітлахів малювати на склі, отримуючи за це 20 гривень зарплати й тулячись у туалетній кімнатці розміром два на чотири метри. Роботи стоянівських учнів здобували першість на всеукраїнських конкурсах, аж поки одного дня директор школи не сказав: «Мені тієї мазні не треба. Мені треба вчителям зарплату платити». Не зламатися після такого, не скласти руки – це теж маленький подвиг учителя.
...Не відразу помітиш дорогу, що веде до Черуковатиці. Цей хутір заховався біля заповідного лісового куточка з назвою Красна гора, на межі Волині та Львівщини. Недобудована церквиця давньоруського стилю обабіч львівської автомагістралі й повстанська могила з козацьким хрестом – орієнтири, за якими знаходжу стежину, що веде на обійстя художника. Василь Григорович розбудував свій хутір на власний смак, зберігши автентичність батьківського куточка, де народився. До старої хатини додалося ще кілька нових будиночків. В одному з них, що вирізняється незвичною архітектурою, п’ємо чай з паном Василем. Розпитую про Покровську церкву, біля якої ще багато роботи. Пенсію він отримує в Києві, а коли збереться якась пристойна сума – вкладає у будівництво храму. – А як виживаєте? – дивуюся. – Завдяки скромності, – посміхається художник. – Ось цукерки, я їх собі не дозволяю. Друзі приїздять, привозять. Скільки мені треба? Два роки тому ще корову тримав. Прихворіла, на ноги впала. Покликав ветлікаря, він увів їй укол, а вона на моїх очах почала здихати. Досі душа болить, ніби сам її загубив... Тепер тільки курей тримаю.
На цьому хуторі гостювало багато різних людей. Відомі й не дуже, причетні до мистецтва і геть далекі від творчої богеми. Перед моїм приїздом був хлопець із Києва, з яким Василь Григорович познайомився на Майдані. Він був у буремному Києві від самого початку й до завершення Революції гідності. Разом із молодими довбав бруківку й до останнього був на барикадах. – Там Божа воля була на кожному кроці. Були моменти, що здавалося все, кінець. Як тоді, після Верховної Ради, коли на Майдані залишилося геть мало людей. Практично самі жінки, а від Жовтневого сунуть «беркутівці», як прусаки, – згадує він майданівські дні та ночі. – А ми продовжуємо колупати бруківку, летять гранати, аж земля здригається. І враз команда якась – «беркутівці» відступають. Зупинилися, дивляться на нас, курять. Із рупора лунає: «Женщины, освободите Майдан!». Жінки починають знову розливати коктейлі Молотова й далі колупати бруківку. Я знайшов біля спаленого Будинку профспілок український стяг. На ньому ще 30 листопада хтось написав: «Не бійся. Нас вийдуть мільйони!». Уявляєте, яка віра там була? Тому й перемогли.
Він проводить історичні паралелі з минулим, згадує, як боролися його земляки у далеких 40 - х роках минулого століття за незалежну Україну. Його край мав своїх героїв, які довго лишалися безіменними. І коли стало можливим, він встановив хрест і насипав курган на місці, де наздогнали кулі енкаведистів двох місцевих хлопців - повстанців. Він знав їх, а в дитячу пам’ять назавжди закарбувалася та страшна картина. «Я чув той бій. Хлопці втікали, їм стріляли по ногах. Славко впав. Облава кинулася до нього, і він ще встиг когось із них застрелити, – розповів Василь Григорович. – Ми на другий день ходили дивитися на те побоїще. Крові море, і гроші прострелені закривавлені валялися. Голова колгоспу, який був у тій облаві, позбирав непошкоджені купюри і прийшов до нашої студні кров із них обмивати ... Після цього люди не хотіли з ним вітатися. Якось він напився і застрелив своїх тестя й швагра. Бог усе бачить»...

Звільнили за … сині джинси й жовту сорочку

Студента Парахіна вигнали з третього курсу Київського художнього училища за симпатію до Мазепи і націоналістів. Настрочив хтось донос, що він називав гетьмана героєм, а бандерівців – хорошими хлопцями. Більше нічого, крім цієї крамоли, КДБ пришити не змогло, але з училища відрахували. Доля дарувала йому в Києві зустрічі з цікавими, непересічними людьми. Саме там він познайомився з київськими художниками, архітекторами, письменниками. У 1965 - 1966 роках працював у групі художників Алли Горської, яка створювала в Донецьку мозаїчне панно у школі №5. «Це були художники, свідомі того, що українського геть мало в нашому мистецтві. Зробили тоді в Донецьку сто квадратних метрів мозаїки на школі. Потім ще оформляли кілька будівель у Маріуполі, тодішньому Жданові, – згадує Василь Григорович. – Кілька років тому мене запрошували в Донецьк, там відкривали музей у школі. Я не міг поїхати, але вислав роботи своїх учнів. Чи вціліла та школа зараз?»
Впливові знайомі допомогли Василю влаштуватися на роботу в Міністерство лісового господарства старшим інженером - художником. І він із головою поринув у нову цікаву роботу – відроджував народні промисли, вишукував по всій Україні майстрів-умільців, щоб повернути з небуття забуті українські ремесла. Створив на Київщині перший сувенірний цех, загорівся ідеєю відродити різьблення по каменю, з якого наші предки виготовляли князівські саркофаги. Навіть цех відкрив невеликий, але художньому фонду це не сподобалося. До 1500 - річчя Києва організував цілу мережу народних художніх промислів із крамницями «Київський подарунок», бо попит на сувеніри тоді був величезний. Але Парахіну знову підрізали крила. Він випадково зайшов до Спілки художників одягнутий у сині джинси й жовту сорочку. І потрапив на очі завідувачу відділу ЦК КПУ та його приспішників. Ті вилупилися на нього, а він не міг зрозуміти, що сталося. Тільки коли на роботі сказали, що його звільняють, зрозумів, що знову шиють націоналізм. Хоча й тоді знайшлися люди, які його захистили. Та всевидяче око КДБ відчував на собі постійно, навіть коли залишив столицю й перебрався у рідне село. Мав ще багато цікавих задумів, мріяв запустити різьбярський цех у рідному Стоянові. Купив приміщення, вклав у нього стільки сил і грошей, та потягнути самотужки цю справу не зміг. І тоді почав навчати сільських дітлахів народному малюванню.

«Народне й академічне мистецтво – не сумісні, як сіль і цукор»

Василь Григорович показує кімнату в шкільній майстерні, де виділили місце для його гуртка. Дитячі малюнки тут скрізь – лежать насипом на столах, на вікнах. Малюють діти на чому доведеться: на клаптиках паперу, на старих шкільних таблицях, а колись малювали навіть на рулонах, якими застеляли весільні столи. Але які картини виходили й виходять з - під дитячих пензлів! Катерина Ющенко, дружина третього Президента України Віктора Ющенка, перебуваючи в Луцьку, не могла відірватися від робіт його вихованців, і замість десяти хвилин за протоколом простояла перед ними майже годину. Техніку народного живопису Василь Григорович описав у кількох своїх книгах, зокрема «Лінія в традиційному народному мистецтві», «Народна школа українського живопису». А нещодавно побачив світ ще один чудовий альбом «Промінь воскресіння. Василь Григорович Парахін і його школа народного малярства у селі Журавники на Волині», ілюстрований роботами його талановитих учнів.
«Реалізація мистецької потенції українців душиться у школах. Дитина там дезорієнтується. Бо що таке нинішня школа? У моєму уявленні – це міх, у який напхано по п’ять кілограмів математики, фізики, хімії, біології. Його зав’язали й зверху поклали атестат зрілості. Точні науки засушують нутро людини. У кожного народу є потенція, якій треба дати розвинутися. У кожного народу є своя мова слова, а також лінії, форми, кольору. І вплив малювання на людину не менший, ніж мови. Народна українська культура – це колосальний пласт, який ще не знищено. Це наша сила, яку маємо задіяти, – вважає художник - педагог. – Коли людина має контакт із рідним духом – її збити з толку неможливо. Якщо ж дух народу вмирає, то народ стає субстанцією для інших культур. А коріння дерева життя знаходиться саме в душах дітей. Поки дитина ще маленька, її можна розкрити. Справжня художня річ – продукт духовний. Щоб дитина реалізувала себе, треба, аби вона налаштувалася на невимушеність, щоб не включився розум. І зразу видно, де малювала дитина розкута, сповнена українським духом. Чому моїх вихованців не хочуть приймати у художні училища? Бо там треба знати анатомію, перспективу, а мої діти цього не знають. Народне мистецтво давало традицію, яка заміняла і перспективу, і анатомію. Народне й академічне мистецтво – не сумісні, вони як сіль і цукор».
У нього була велика мрія – створити центр народного малювання, куди б шкільним автобусом звозили талановитих дітей з усього Горохівського району. Але й ця чудова мрія залишилася, на жаль, мрією. Після того, як керівник Горохівської райдержадміністрації побачив, в яких умовах навчаються учні Парахіна, з місцевою владою взялися шукати для майстерні якесь приміщення. Нещодавно дали неподалік школи стару хатину, яку люди не пошкодували для художника і його вихованців. Зараз там триває ремонт. Василь Григорович тішиться, що може розмалювати хатку зі своїми талановитими учнями на власний смак. І що буде там особлива аура й невимушеність, без якої важко уявити творчість. З Божою поміччю та допомогою небайдужих людей планує учитель довести все до ладу, щоб його учні мали майстерню, де буде тепло їхнім душам і рукам, де з - під дитячих пензликів народжуватиметься Україна. Не та, що робиться в Китаї й продається на базарі, а справжня, непідробна...

Ніна РОМАНЮК, «Україна молода»

 

 


Створено volyniany.ua