Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Головна Наші публікації ІСТОРІЯ КОНФЛІКТУ. ДИСКУСІЯ: ЯРОСЛАВ ФЕДОРЧУК
ІСТОРІЯ КОНФЛІКТУ. ДИСКУСІЯ: ЯРОСЛАВ ФЕДОРЧУК
10 липня 2019, 19:53

 

alt

 

ІСТОРІЯ ВИМАГАЄ ПРАВДИ

 

Сама назва та перші абзаци статті Лукаша Адамського  «Волинський негаціонізм  як фактор, обтяжуючий польсько-українські  відносини: аналіз дискусії  2016 року» насторожує стосовно її об`єктивності, а тим більше наукового обґрунтування самої суті початку та розвитку Волинської трагедії.

Автор в однобоких і далеких від істини польських традиціях звинувачує український націоналізм, як перешкоду польсько-українським добросусідським відносинам. Колишню ОУН-УПА і нинішніх дослідників. Перших за боротьбу проти намагання поляків зберегти за собою Східні Креси, других за збереження пам`яті  борців за незалежність України. Автор, як і його польські колеги, звинувачують ОУН-УПА в масових вбивствах поляків і з якоюсь маніячною послідовністю замовчують масові вбивства українців Армією Крайовою та іншими польськими збройними загонами.   Ігнорують або свідомо спотворюють факти, що спричинили ці масові вбивства з обох сторін.

В зв`язку з цим, доречно нагадати. В 1943р. польський аналітик  генерал Стефан Ровецький повідомляв у штаб Верховного головнокомандуючого збройних сил у Лондоні: «Буйний  націоналізм, як польський, так і український, був однією з причин суперечностей, які призводили до актів насильства і терору з одного та іншого боків. Конфліктний стан національно-політичних стосунків відображався на всіх ділянках життя країни». ( Польща та Україна в тридцятих-сорокових роках XX століття: невідомі документи з архівів спеціальних служб.  
–T4 - частина I – Варшава–Київ – С.134,). Не зупиняючись на генезисі українського, як і польського націоналізму, сподіваюсь, що можливо пан Адамський, а може і його колеги підкорегують діоптрію своїх окулярів і , врешті-решт, побачать істинні причини волинської трагедії, як їх бачив генерал Ровецький. Тоді, можливо, об`єктивні аргументи та факти української сторони не будуть такими для них  несприйнятливими і не буде тоді таких брутальних і образливих для українців тверджень, що на Волині в 1943-1944 р.р. від рук українців гинули лише поляки. Поляки вбили не менше українців самостійно і використовуючи свою вірну службу німецьким окупантам в якості їхніх поліцаїв, а згодом і у співпраці з каральними органами СРСР.

Вимагаючи засудження ОУН-УПА та їхніх керівників, поляки героїзують вбивць українців: Армію Крайову, інші збройні загони польського підпілля, їхніх командирів. Більше того, в Польщі масовими тиражами розповсюджуються спогади жорстоких вбивць українців. Зокрема, польський терорист Стефан Домбський пише: »Коли ми входили до українського будинку, наш «Вілусько»
 (псевдонім іншого терориста) ставав буквально шаленим. Статурою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого…старий ножевик з Львівських Пасік, кидався на скам`янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризгала на стіни». (Домбський С.Екзекутор.-Варшава, 2010-с.81-82.) Думаю, що авторам фільму «Волинь» не потрібно було багато креативу, щоб цей польський кат став прообразом українців, які вбивають поляків.

Додам, що Стефан Домбський і його підлеглі вбивали не за своєю ініціативою, а виконували розпорядження польського підпілля з централізованим управлінням, яке безпосередньо підпорядковувалося польському уряду в Лондоні.

Пан Адамський, який наче б то піклується про поліпшення польсько-українських відносин, не назвав і не назве польських вбивць українського народу. Він, як і його однодумці, зазомбований своєю зверхністю і зневагою до українців, ностальгією за Східними Кресами.

Саме  ці люди, займаючи і  сліпо відстоюючи однобоку, необ`єктивну по відношенню до згаданих подій позицію,  не лише обтяжують, але, в перспективі, можуть знищити добросусідські українсько-польські відносини.

На цьому можна було б завершити зауваження до статті пана Адамського. Можна, якби в Польщі, на моє глибоке переконання, не відроджувалася, особливо після  проголошення Україною своєї незалежності, та обстановка, яка панувала в цій державі в 20-30 р.р. минулого століття стосовно українського питання. Правда, тоді політика гноблення і ополячення українців здійснювалась польським урядом при масовій підтримці інтелігенції і ветеранів боротьби за незалежність Польщі. Діялося це силовими та ідеологічними методами, особливо тими, що виховували у поляків зверхність і зневагу до українців та ненависть до них, як до ворогів держави. Не аналізуючи, перечислю лише деякі відомі факти:

- Польща не виконала міжнародного рішення про тимчасове адміністративне управління Східною Галичиною, а захопивши її , встановила режим терору;

- зрадила Україну, підписавши Ризький договір з більшовицькою Росією;

- практично позбавила українців політичних прав;

- закрила українські школи, заборонила українську мову в установах, позбавила права українцям засновувати господарчі організації;

- ввела перманентні арешти і переслідування українців, створила концентраційні табори, в яких основна маса засуджених були українці;

- провела «пацифікацію», під час якої здійснювалися вбивства і калічення людей, знищувалися  українські бібліотеки, товариства «Просвіта», інші громадські та культурні установи;

- масово заселяла українські землі поляками, надаючи їм економічні і політичні привілеї;

- руйнувала православні церкви;

- позбавила православного українця права добитися справедливості в судах.

Уряди довоєнної Польщі прекрасно знали про наростаючі незадоволення і опір українців, але надіялися на силу терору і швидке ополячення. Так, лідер Народово Демократичної партії професор Станіслав Грановський в 1924р. на засіданні Сейму заявив, що після його плану за двадцять п`ять років українська проблема буде цілковито ліквідована, а політичний діяч – волинський воєвода Генрік Юзевський пообіцяв зробити подібне за десять років. Для здійснення цих планів видавалася спеціальна література, зокрема посібник »Проект на знищення Русі». Зрозуміло, що йшлося про знищення українців, як нації.

В теперішній Польщі, яка є стратегічним союзником України, а  українська влада, як і суспільство в цілому високо оцінюють добросусідські відносини з нею, знову починають відроджуватися претензії до України, культивуватися зневага, а часто і національна нетерпимість до українців. Цей процес, на жаль, набирає системного і організованого характеру і включає в себе вищий законодавчий орган Польщі – Сейм, політичні та громадські організації, істориків, діячів культури.

Антиукраїнська істерія, особливо після демонстрації фільму «Волинь», спричиняє приниження, побиття, а то і вбивство українців в Польщі. Правда, суди і поліція притягують винних, на відміну від довоєнної Польщі, до відповідальності.

Але кому і для чого потрібне виховання поляків у ненависті до українців, які наслідки принести це може в майбутньому. Напрошується лише один висновок: певним політичним силам Польщі важливе не лише збереження пам`яті про загиблих волинських співвітчизників (Україна в цьому лише допомагала б), вони, ці сили, не лише сумують за втраченими Східними Кресами, але й плекають надію на їх повернення. І якраз в цьому , на моє глибоке переконання, ховається небезпека українсько-польським відносинам і територіальній цілісності України.

В зв`язку з цим, гарячим головам в Польщі нагадую слова міністра закордонних справ Речі Посполитої в Лондоні пана Рачинського, який перед смертю в 1993 році сказав: » Ми всю свою життєву енергію і політичну діяльність направили на оборону польських східних територій. І зараз, помираючи, я дуже радію, що це нам не вдалося. Дивлячись на цю страшну різню, яка відбувається в Югославії, уявіть собі, що могло б діятися на Волині чи  у  Східній Галичині». Мудрі слова великого поляка, який був не меншим патріотом Польщі, ніж теперішні польські політики, але реально оцінював історичний хід подій.

І на завершення. На початку липня цього року в Польщі оголошено розшук свідків « геноциду з боку ОУН-УПА».  Я є також свідком, правда, вбивств поляками українців. З шостого на сьоме січня 1943 р. четверо озброєних поляків з польських колоній Маруся та Марянувка, що межували з хуторами села Несвіч, де проживала наша сім`я, почали ломитися в двері  будинку, в якому зібралися для оборони родини наших сусідів. Відчувши, що вони можуть наразитися на небезпеку, поляки залишили нас і пішли до  хати Левка Ковтонюка,  де по-звірячому вбили семеро людей. Інше, більш криваве вбивство, відбулося 19 квітня 1943р. в селі Красний Сад, де проживали родини синів і дочок сестри моєї бабусі Зіни-Сальвії. Поляки-шуцмани разом з цивільними під командою крайсляндвірта німця Ампеля вбили 103 жителів села. Поляки з навколишніх сіл та колоній два дні грабували добро вбитих, а 21 квітня село підпалили. Можу засвідчити, що В. і Е. Сємашки, відомий твір яких став біблією для польських істориків, хоча в ній дуже багато від лукавого, замовчують цей злочин поляків, мимохідь говорячи про кільканадцять жертв від рук німецьких жандармів. Взагалі,  Сємашки дуже часто грішать істиною. Вони стверджують, що в моєму рідному селі Несвіч від рук українців загинуло 29 поляків і жодного українця. Фактично вбито 45 українців і трьох поляків-організаторів терору проти українців. В цілому, по Волинській області за ґрунтовним дослідженням Івана Пущука, Сємашки в три з половиною рази зменшили втрати українців і у сімнадцять з половиною раз збільшили втрати поляків. Але думаю, полякам ці свідчення і факти поки-що не потрібні. Вони не шукають і не хочуть бачити істини, відчувають лише свої болі, а  до чужих, які сталися з їхньої вини, їм байдуже.

І всеж-таки вірю, що українці та поляки, як в цілому і сьогодні, так і в майбутньому будуть жити в мирі та дружбі. І хай нам в цьому допоможе Бог!

 

Ярослав Федорчук,

письменник, дослідник Волинської трагедії,

Народний депутат України чотирьох скликань.

 

*  *  *

ЗАПРОШУЄМО ДОЛУЧАТИСЬ ДО ДИСКУСІЇ

І ВИСЛОВИТИ СВОЇ ДУМКИ, ФАКТИ ТА

ПОГЛЯДИ НА ЦІ ПОДІЇ.

 


Створено volyniany.org.ua 2009 - 2019