Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Наші публікації Осінь – час збирати каміння
Осінь – час збирати каміння
Вівторок, 30 жовтня 2018, 10:52

 

alt

 

Дзен зі старого луцького вікна

 

Коли в повітрі пахне вином і перестиглим виноградом, коли стишують свої градуси кольори і звуки, в голові звучить голосом Фагота "Восени ". Тіло і свідомість якось мимоволі входять в резонанс з природою і поступово синхронно вповільнюються. Неквапно човгаю по брунатному опалому листі. Осінь – час збирати каміння: обдумувати сказане і зроблене, згадувати і робити висновки. Восени помітніші деталі.

…Було мені сьогодні вікно. Зворушливе і справжнє. Пронизливе за своєю емоційністю. Абсолютно автентичне у своїй естетичності. Варте тисяч художніх полотен. Варте глибинних філософських рефлексій. Воно змушує зупинитись і впасти в ностальгію і спогади. Його хочеться торкнутись і роздивитись за шибкою бабусю та власне дитинство. Крихітне вікно, в якому так багато можна побачити.

Бо що є дерев'яне вікно? Це зібраний, узагальнений образ цілого світовідчуття, цілої епохи з особливим мисленням, ставленням до життя і предметів. Це символ особливого бачення світу, де бережуться речі, люди і стосунки. Де усіма силами додавали віку тим речам. Де підсумок життя можна перерахувати усім, що бачиш у домі, фотографіями у альбомі, чорно-білими обличчями у рамках на стіні. Це ціла філософія простоти і буденності. В дійсності, чим те вікно не мистецький витвір? Охриста дерев'яна рама з полущеною фарбою зібрала в композицію істинно дзенівський натюрморт.

В дерев'яному вікні не побачиш портьєр складного дизайну чи, прости Господи, жалюзі або рулонні штори. За шибкою завжди якісь дуже зворушливі фіраночки в наївний мереживний візерунок. Прості, але білі-білі, чисті і такі по-хорошому колишні, ще ті. Завжди фіранки. Виключно сентиментальні і милі. Глянеш, і відчуваєш як вони пахнуть чистотою і свіжістю. Накрохмалені, аж хрустять і ледь відкриті, ніби завжди виглядають когось з того вікна.

В дерев'яному вікні рідко живе орхідея чи якась інша квіткова екзотика, на його підвіконні якісь сентиментальні квіточки, знайомі з дитинства, аж рідні. Невибагливі рослини, впритул, один біля одного, аж тісно. Вони створюють якийсь особливий настрій такого собі “звичайного дива”, повсякденного свята. Ті вазонки незмінно великі і нестримно квітучі. І квітнуть вони від простої води і любові, без усіх дренажних систем, різнокаліберних сумішей ґрунтів чи вітамінних підживок. Від тої квітки відщипни стеблинку і матимеш за півроку на підвіконні сад.

Можна нафантазувати собі літніх господарів дому, які десь там, за білими мереживними фіранками живуть своє просте невибагливе життя. Чиясь красива бабуся місить тісто на пироги з яблуками. Її рухи повільні, але сильні і впевнені. На ній фартушок, шитий власноруч. Поряд сивий повільний дідо неквапно точить ножа, абощо. Може, вони слухають "брехунця". Може, обговорюють газетний заголовок чи згадують молодість. Хтозна. Це вікно – їхній ровесник. Воно розуміє про що говорять господарі. Воно знає як росли їхні діти. Воно пам'ятає, як ті діти виглядали крізь нього на дощ і як заштовхували на різдвяні свята між віконниці вату і скляні ялинкові кулі. З цього вікна дули осінні вітри в хату і малював казки мороз на шибці.

А ще те вікно бачило різний Луцьк. Це свідок як з поля виростав здоровецький хаос "варшавського" ринку. Як змінювався транспорт і пожвавлювався рух. Якби ж те вікно могло говорити, воно могло б написати власну хроніку нашого міста.

Тих вікон залишається все менше. Вони йдуть разом зі своїми давніми господарями, ніби знають, що нікому їх буде доглядати, нікому складати вату з ялинковими кулями на свята, нікому з них слухати місто. Кому цікава їхня пам'ять? Хто буде займатись реставрацією. Їх незручно мити і зачиняти. Вони покірно поступаються місцем стерильному металопластику. Мені здається, сучасне вікно, хоч і практичне, проте позбавлене якоїсь своєї глибинної транслюючої ролі, воно не дивиться в світ. Воно апріорі сліпе і позбавлене "точки зору". Його функція проста – сховати від вулиці, його роль мізерна – закрити від світу. Такому вікну байдуже, що за ним – старий чи новий Луцьк, романтичний Львів, мистецький Париж чи медитуючий Тибет. Це броня, якій тільки б сховати, герметично і стерильно відгородити від галасливих площ і магістралей. Можливо, час диктує умови капсульного буття: в синтетичній тиші зі штучно регульованою температурою приміщення легше перезавантажитись. Так простіше відновитись, щоб знову застрибнути в колесо життя і продовжити біг. І лише іноді, в якесь неймовірно красиве бабине літо, коли “так солодко чіплятись за минуле”, раптом серед світу роздивитись старе вікно, як давній спогад з минулого життя, сповненого любові, абсолютної і безумовної, простої і красивої, як бабусині квіти на підвіконні.

 

Автор: Марія КАНДЗЮБА

Джерело: Інтернет видання«Хроніки Любарта» 

 


Створено volyniany.ua