Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Наші публікації «Президенти i дипломати з волинського краю»
«Президенти i дипломати з волинського краю»
Понеділок, 29 жовтня 2018, 11:02

 

alt

 

«Президенти i дипломати з волинського краю»

 

Так називається унікальне видання знаного українського журналіста–публiциста, колишнього багатолітнього редактора газети «Урядовий кур’єр» Михайла Сороки. Героїв книги об’єднує те, що всі вони вихiдці з великої Волинi, яка впродовж століть була однією з твердинь нашого державотворення. До речі, і видання побачило світ у серiї «Бiблiотечка МГО «Волинське братство»

 

Частина 1

Майстерно володiючи мистецтвом журналiстики й наукового дослiдження, Михайло Сорока скрупульозно визбирує біографічні «іскринки» своїх героїв–земляків. Будучи сам селянським сином (родом iз Романова, що під Луцьком), автор зазначає, що всi вони селяни, отож добре знають цiну хлiбу насущному. Не раз наголошує, як кожному з них було непросто долати шлях до визнання без протекцій чи якихось нечесних дій, а лишень завдяки своїм зусиллям, таланту, селянській кмітливості й християнській порядностi.

alt

 

Справа на Грушевського майже

дорівнювала обсягу його

багатотомної «Історії України–Руси»

Пощастило ж Волинi: вона дала Українi двох очiльникiв держави, кожен iз них свого часу змiг вплинути на iсторичнi процеси. Як наголошує автор, Михайло Грушевський уродженець волинських країв, міста Хелма, яке нині належить Польщі й розташоване за кілька кiлометрiв від українсько–польського кордону. У сиву давнину це мiсто–фортецю заснував князь Данило Галицький.

Микола Сорока назвав свій нарис «Волинські акценти Михайла Грушевського» й стверджує, що видатний учений–iсторик пiднявся значно вище суто волинських кресів, ставши багатогранним діячем, який уболіває за Україну. Її драматичний шлях став дослiджувати, створивши багатотомну «Історію України–Руси». Грушевський, як відомо, був не тільки вченим–дослідником, а й одним iз творцiв держави у 1917–1919 роках минулого століття, очолював Центральну раду Української Народної Республіки, що стало важливим етапом на шляху нашої держави до самостiйностi.

Непросто бути першим. Журналіст доводить це завдяки промовистим фактам iз життя очiльника УНР, який був змушений на п’ять років емiгрувати у Європу. У 1924–му знову провертається в Київ. Більшовицька влада пильно стежить за кожним його кроком i там, в емiграцiї, i тут. Та попри все, вiн продовжує наукову діяльність. Його обирають академіком Всеукраїнської академії наук, дійсним членом АН СРСР. Однак репресивна машина не вгаває. У нарисi наведено приголомшливий факт: «Справа Грушевського» викладена в дев’ятьох товстих томах i трохи не дорівнює обсягові його «Історії України–Руси».

Згодом діячеві повністю перекривають кисень у Києві, ліквідовують очолювані ним інституції, звинувачують у рiзних «iзмах». Під цим дрімучим тиском він переїжджає в Москву. Але й там йому не дають спокою. Арештовують, допитують. Не отримавши жодних зізнань, звільняють з–під варти, але не від чекістського недремного ока. Хворий, майже сліпий академік, із ярликами «фальсифікатора української історії», «українського буржуазного нацiоналiста», «ворога українського народу», «австрійського шпигуна» нарешті отримує дозвiл на лiкування в Кисловодську. Там після кількох операцiй i помирає. На всю його творчу й наукову діяльність більшовицька влада наклала табу на 57 рокiв.

alt

 

Одні казали на Кравчука «комуняка,

зрадник!», інші — ​«бандерівець»

Яскраво, доказово, тепло Михайло Сорока пише й про іншого Президента «з волинськими акцентами», який відіграв першорядну роль у розвалi СРСР. Розповідати про Леоніда Кравчука було нарисовцю дещо простіше. Ще б пак! Журналістові випало працювати під орудою Леоніда Макаровича ще в радянський перiод, а згодом супроводжувати його в державних візитах.

Свій розлогий нарис про першого Президента незалежної України автор розпочинає так: «Пригадується мені, як 14 червня 1994 року в Люксембурзі, на конференції за підсумками візиту Леоніда Кравчука та його переговорів із Прем’єр–міністром цієї країни хтось із моїх колег розпочав запитання словами: «Ось ви, Леоніде Макаровичу, родом із Рівненщини…» і тут же почув репліку–уточнення: «Я народився на Волині…»

Хтось із моїх колег розпочав запитання словами: «Ось ви, Леоніде Макаровичу, родом із Рівненщини…» і тут же почув репліку–уточнення: «Я народився на Волині…»

Леонід Кравчук народився у невеликому селі Великий Житин Рівненської областi, де була лише початкова школа. Зазнав усiх «принад» босоногого дитинства, закінчив семирічку, куди ходив за вісім кiлометрiв від села. Пас худобу, обробляв город, дрова заготовляв, бо ж ріс без батька, який загинув на вiйнi. Жив народними традицiями — ​ходив колядувати, щедрував, брав участь у великодньому «турнiрi» на наймiцнiшу крашанку.

Отакий, здавалося б, «не президентський» початок біографії майбутнього лiдера нації. Хоча як сказати. В отих дитячих клопотах i нестатках й вигартовувався характер. Допитливий i впевнений у собі юнак вступає до Рівненського кооперативного технікуму, закінчивши який, стає студентом економічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Добре володіння економічними законами й вивело Кравчука на визначальнi політичні позиції.

"Хтось із моїх колег розпочав запитання словами:

«Ось ви, Леоніде Макаровичу, родом із Рівненщини…» 

і тут же почув репліку-уточнення: «Я народився на Волині…»

У серпнi 1990–го Леонід Макарович не лише очолив Верховну Раду, а й став, по сутi, в Україні першим у владнiй ієрархії. До речі, працюючи в апаратi ЦК КПУ в часи Горбачовської перебудови вiн не ухилявся від прямих телевiзiйних діалогів із Мирославом Поповичем, Іваном Драчем, Дмитром Павличком. Ці діалоги були подекуди надто гострими, але завжди конструктивними, за що однопартійці називали його «бандерівцем». Дiставалося Кравчукові й від національно свiдомого крила, звідки на його адресу часто лунало «комуняка, зрадник!». Попри все, він свiдомо вів країну до незалежностi, незважаючи на погрози «бiлокам’яної». А там його сприймали, як одного з головних сепаратистiв. Недарма ж під час ГКЧП вiн опинився в першiй десятці «чорного списку» на арешт. Саме тодi Леонід Макарович виявив гнучку тактику, яка й привела до схвалення Верховною Радою Акта проголошення незалежностi України. Тодi ж було прийнято постанову провести 1 грудня референдум. На цей же день призначали й вибори Президента. Другого грудня Михайло Сорока зафiксує у своєму блокнотi слова Президента Кравчука, виголошені перед зарубiжними спостерiгачами на референдумi та перед журналiстами: «Нова Україна народилася! Народилася у спокої й розумi. Сталася велика iсторична подiя, яка, я переконаний у тому, змiнить не тільки життя народу України, а й стане великою подiєю для всього людства».

Автор нарису виважено та ґрунтовно висвітлює в книзі першiпозитивнiкроки Леоніда Кравчука, зокрема про його участь в iсторичнiй «зустрiчiтрьох» у Бiловезькiй пущi, про численнiпереговори з главами держав i в Києві, й на далеких меридiанах, про нелегке випробування незалежнiстю загалом. Свiй нарис Михайло Сорока пересипає уривками iз його iнтерв’ю з Кравчуком, цікавими деталями з журналістського блокнота. Насамкінець дiлиться таким розмірковуванням: «У кожного можуть бути свої погляди на президентство Кравчука. Але навряд чи хто–небудь поставить під сумнiв його визначальну роль у здобутті Україною Незалежностi й заперечуватиме проти того, що саме йому, вихідцеві з незаможної селянської сiм’ї, з невеликого волинського села Великий Житин, вдалося у найскладнiший для України перiод прориву з радянської імперії мирно, безкровно, впевнено i гідно провести наш державницький корабель». Із цим висновком важко не погодитися.

 

Частина 2

alt

                    Михайло Сорока, який 18 років очолював газету «Урядовий кур’єр»,                                  свої перші публікації в житті приносив у нашу «Волинь».

 

«Президенти i дипломати з волинського краю». Так називається унікальне видання знаного українського журналіста–публiциста, колишнього багатолітнього редактора газети «Урядовий кур’єр» Михайла Сороки. Героїв книги об’єднує те, що всі вони вихiдці з великої Волинi, яка впродовж століть була однією з твердинь нашого державотворення.

 

Другий роздiл книги присвячений дипломатам–волинянам, у яких склалися блискучi кар’єри. Читачам буде цікаво поринути у свiт визначних землякiв, причетних до міжнародної політики. П’ятеро з них пройшли вишкiл у МЗС України, один став заступником міністра, троє — ​першими заступниками, а Бориса Тарасюка двічі обирали очiльником цього відомства.

 

alt

Антон Бутейко

першим відкрито виступив проти

Євразійського економічного

простору -​і поплатився здоров’ям

Професіоналом своєї справи вважали в дипломатичному світі Антона БУТЕЙКА, вихiдця з села Старий Чорторийськ Маневицького району, який закінчив факультет мiжнародних відносин КНУ iменi Тараса Шевченка. Його запросили на роботу в МЗС України, де вiн, пройшовши усi щаблі, став першим заступником міністра. Працював Антон Денисович і в ООН, i в керiвництві службою Президента з мiжнародних питань, i в посольській службі США (за сумiсництвом — у Мексиці) та в Румунії. Скрiзь залишив добрий слiд, який не вимiряти вiдсотками, але який надто послугував нашим взаємозв’язкам, українській справi загалом. Як глибокий аналітик i вдумливий практик, вiн однозначно вважав, що тільки інтеграція в НАТО є найкращою гарантією безпеки України.

Антон Денисович, як професійний дипломат, категорично виступав проти пiдписання Леонідом Кучмою документiв про Євразійський економічний простір iз Росією, Бiлоруссю та Казахстаном, попереджав про це i Президента, i тодішнього прем’єр–мiнiстра Януковича. У разi пiдписання, вважав Бутейко, це стане новим Переяславом. Подібний прецедент, наголошує автор книги, був досi нечуваним в українській практиці, як i взагалi у вітчизняній політиці: посол, державний службовець відверто виявляв незгоду з одним iз ключових напрямів зовнішньополітичного та економічного курсів держави i на знак протесту подав у вiдставку. Чи не тому Антон Денисович одразу поплатився здоров’ям?

 

alt

Україну в ООН представляв…

«хлопчина з глибинки»

З великим інтересом прочитується оповiдь про ще одного знаного дипломата родом із Волинi (село Камiнно–Товкачi Овруцького району на Житомирщині) Миколи МАКАРЕВИЧА. Подано її у формi розповіді самого героя. У надскладних умовах починав життєвий шлях майбутнiй заступник Представника України при ООН, а згодом перший заступник міністра закордонних справ України, посол в Австрії та Естонії. Закінчив школу, технікум, працював геологом, після армії навчався на вiддiленнi мiжнародного права КНУ ім. Тараса Шевченка, закінчивши який, працював у МЗС України, став представником нашої країни у Нью–Йорку та Відні. Самовiддана праця, талант, неймовiрна енергія вивели хлопчину «з глибинки» на світові обшири й принесли йому добру славу i шану.

 

alt

«Зміїний — ​то любов,

а Тузла — ​то журба»

Ще один герой книги -​ Олександр МОЦИК (родом із села Городець Володимирецького району Рівненської області) — ​завдяки журналам «Новое время» i «За рубежом» виявив інтерес до світової полiтики. Мріяв про навчання в Московському iнституті мiжнародних відносин, але туди приймали тільки дітей з елiтних сімей. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка. Його як здібного випускника запросили на роботу в МЗС. Був першим заступником міністра закордонних справ, першим заступником держсекретаря Секретарiату Президента, Надзвичайним та Повноважним Послом України в Туреччині, Польщі. Саме за його ініціативою сформовано пропозицiю про початок участi нашої країни в миротвор­чих операціях ООН. Олександр Моцик був одним з активних переговорників у питаннях кордону. У 2016–му його включено до Тристоронньої контактної групи з урегулювання ситуації на Донбасi. Моцик свого часу очолював делегацію на переговорах щодо встановлення морського кордону з РФ на Азові та в Керченськiй протоці. То завдяки i йому Україна на цих переговорах вiдстояла Тузлу й захистила свої позиції. На дипломатичному рахунку Моцика й острів Зміїний. «Обидва острови України відстояли, — ​поділиться він думками з автором книги, — ​і я дуже пишаюся, що був до цього безпосередньо причетним. Деколи навіть хочеться, перефразовуючи слова знаменитої пісні на фантастичний вірш Дмитра Павличка, заспівати: «Два острови мої, два острови. Зміїний — ​то любов, а Тузла — ​то журба».

 

alt

Петро Сардачук

не забував про Конопельку

і в далекій Фінляндії

Незвичайно розпочинається оповiдь iще про одного славного дипломата з волинських кресів, - Петра Сардачука, уродженця села Звози Кiверцiвського району.

2002–й рік. Посольство України в Гельсінкі, розташована тут (на сувереннiй території) фінська баня, де після трудiв праведних зібралися перепочити i дипломат, i журналіст. Під час цих справдi теплих перемовин з уст посла Петра Сардачука ненав’язливо пролунало слово «Конопелька», яке одразу ж внесло в розмову нове забарвлення, бо то річка дитинства обох спiврозмовникiв. Петро Данилович так захоплююче, поетично розповiдав про неї, що його гість одразу попросив викласти свої враження на паперi. І посол дотримав слова. Вiн мальовничо описав i Конопельку, i ліси навколо неї з їхнім духмяним багатством. Обидва ці сюжети й лягли в нарис.

Петро Сардачук прийшов на дипломатичну службу не одразу. Після закінчення Львівського унiверситету iмені Івана Франка працював в освiті, на комсомольськiй i партiйнiй посадах. У 45–рiчному вiцi йому запропонували вступити в Дипломатичну академію МЗС колишнього Союзу, закінчивши яку, і став Генеральним консулом СРСР у Краковi. Як посол супроводжував Михайла Горбачова під час його вiзиту в Польщу, мав зустрiчi з Лехом Валенсою, Алєксандром Кваснєвським, Збігнєвом Бжезинським, кардиналом Махарським… У МЗС України обіймав пост заступника міністра. Після завершення дипломатичної кар’єри працював на кафедрi мiжнародних відносин Прикарпатського національного унiверситету iменi Василя Стефаника.

 

alt

Борис Тарасюк

двічі очолював Міністерство

закордонних справ

Як зазначає автор книги, Борис Іванович вважав, що зовнішня політика України має бути ні прозахiдною, ні просхiдною, а проукраїнською, що Росiя одразу ж сприйняла як виклик. У «бiлокам’янiй» зрозумiли, що в багатовекторнiй політиці цей фахівець iз мiжнародних питань надаватиме перевагу захiдним орієнтирам. Так воно й вийшло. І за це у вереснi 2002–го Тарасюка звільнили з посади. Через три роки його знову призначать на високий міністерський пост, як особливо обдарованого i вдумливого дипломата, але через деякий час вiн подасть заяву про вiдставку через незгоду з політикою уряду Януковича. Автор книги описує драматичні подiї того часу, беззастережно вiддаючи свої симпатії позиції сміливого міністра.

Родом Борис Тарасюк iз селища Дзержинська (нині Романів) на Житомирщині. Його шкільні роки пройшли в Новограді–Волинському. Вiн не мав якоїсь протекційної підтримки чи «сильної руки». Всього в життi домігся своїм працелюбством. Сміливо долав дипломатичні схiдцi, завше залишаючись українським патріотом. Йому випало бути Надзвичайним i Повноважним Послом України в Бельгії, Нідерландах i Люксембурзі, першим главою Місії України при НАТО.

Після дипломатичної служби активно зайнявся політикою, тричі обирався депутатом i стiльки ж очолював Комiтет iз питань європейської інтеграції. А ще ж, наголошує Михайло Сорока, не можна не видiлити i його обрання у 2003 роцi головою Народного руху України.

 

alt 

Борис Клімчук:

«Тільки добром можна досягти успіху»

Ще одному славному волинянинові, уродженцевi села Волошки Ковельського району, двічі в життi випадало очолювати Волинську державну адміністрацію. Розповiдати про діяльність Бориса Клімчукана цьому посту навряд чи є потреба, адже вона — ​на устах багатьох наших читачiв. Нагадаємо лишень, що було це в 1995–2002–му та 2010–2014– му роках. Так довго протриматися на цьому вiдповiдальному посту випадає не багатьом. Можливо, тому, що був Борис Петрович людиною доброю, мудрою, високоосвiченою (закiнчив Харківський державний університет i Національну юридичну академію України iменi Ярослава Мудрого). Певний час працював у системi освiти. Його кредом «Тільки добром (не злом, не примусом, ні несиллям) можна досягти успiху. В сiм’ї, в родинi, в країнi». Саме цими постулатами вiн i керувався, коли на початку 2014 року в Луцьку спалахнули акції протесту. Вважаючи своїм громадянським обов’язком зберегти мир i не допустити насильства над мiтингувальниками, вiн i подав у вiдставку.

Автор iз неприхованою симпатією пише про свiт героя, густо пересипає свою оповiдь власними спостереженнями, iнтерв’ю з ним, особистими нотатками самого Клiмчука, в яких аж промениться його високородний талант. Вiн постає перед читачем як мудрець, філософ i… дипломат. Саме так! Адже в рiзнi роки Борис Петрович працював Надзвичайним i Повноважним Послом України в Литвi та Азербайджані, хоч i не мав спеціальної дипломатичної освiти. Володiючи вродженим талантом об’єднувати людей, великим практичним досвідом i державницьким мисленням, Клiмчук як посол залишив після себе добрий засiв.

 

alt

Данило Курдельчук

допоміг 630 000 українців

отримати виплати від Німеччини

Вдумливим перемовником та Адвокатом iз великої лiтери постає перед читачем Данило КУРДЕЛЬЧУК, який народився в селі Куликовичi Маневицького району. За плечима в цієї незабутньої людини багато благородних, значущих справ. А інакше й бути не могло, адже вiн iще в радянські часи працював в Інюрколегії, яка своїми благородними дiями прагнула будь–що допомогти тiй конкретнiй людинi, котра до нього зверталася. Саме Курдельчук у груднi 1991 року стає Головою президії новоствореної Укрiнюрколегiї, а з 1994–го й до вiдходу у Вічність — ​Президентом Укрiнюрколегiї. Вiн вірою i правдою захищав Україну та українцiв у свiтi.

Серед іншого Данилові Курдельчуку, як членові Наглядової ради Українського національного фонду «Взаєморозумiння i примирення», довелося докласти дуже багато зусиль щодо виплат нашим співвітчизникам, яких у роки Другої світової війни гітлерівці вивезли на примусовiроботи до Німеччини. Саме завдяки Данилу Марковичу та його колегам приблизно 630 тисяч українцiв одержали спецiальнi виплати від Німеччини, а це 1,8 мiльярда американських доларiв. Певну суму відшкодувала й Австрія.

Адвокатська діяльність юриста забезпечила йому високий авторитет i у своїй державi, i далеко за її межами. У 1999 роцi його удостоїли титулу «Народний посол України». Він також впродовж багатьох років був Почесним Консулом Панами в Україні. А ще Данила Марковича знали в нашiй столицi й за її межами як очiльника Мiжнародного громадського об’єднання «Волинське братство», надзавдання якого — ​гуртувати в iм’я України всiх волинян, котрі опинилися за межами малої батьківщини, в тому числі на далеких від неї континентах, єднати тих, хто з любов’ю, згадує материнську землю, примножує її славу.

 

alt

Пiсляслово:

«Волинському роду ніколи

не буде переводу!»

Є в цьому виданні й десятий герой. Вiн легко прочитується мiж рядками. Мовиться про самого автора — ​Михайла Сороку (на фото), якого в дитинстві також переймало прагнення вчитися на дипломата–перекладача i навiть було зроблено перший крок до цього. Але в столичному унiверситетi йому «перекрили кисень», «зарізавши» на профiлюючому предметi, хоч решту екзаменів він склав на «вiдмiнно». І тодi гору взяла журналiстика. Вона й вивела Михайла Михайловича на широку орбiту життя. Завдяки його письменницько–публiцистичному хисту ця книга читається дохідливо, щиро, пiзнавально. У ній багато теплого, ліричного, сповненого великої любовi до людей рідного краю. Читаючи її, у серцi народжується крилатий вислів: мудрому, працьовитому, волелюбному волинському роду нiколи не буде переводу! І в цьому найбiльша цінність видання. 

 

Андрій МЕЛЬНИЧУК, заслужений журналіст України.

 

Джерело: газета "Волинь"

Фото ukrinform.ua.

ПОЛІТИКА

Частина 1 - 21.10.2018

Частина 2 - 28.10.2018

 


Створено volyniany.ua