Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Наші публікації За душі воїнів тут будуть завжди молитися.
За душі воїнів тут будуть завжди молитися.
П'ятниця, 01 червня 2018, 11:54

 

alt

Ми збудували храм на місці свіжих ран, 

на місці болю, втрат невідворотних... 

 

Ми збудували храм, щоб зупинить війну, його підняли з паростків любові.

 

За 1200 кілометрів від обласного центру Волині у Донецькій області є невеличке містечко Волноваха, в якому лише 22 тисячі жителів. Воно у десять разів менше за Луцьк. Чотири роки тому ця назва стала для нас символом війни. Неподалік райцентру за 3 дні до позачергових президентських виборів в Україні, які були призначені на 25 травня 2014-го, сталася подія, що шокувала та приголомшила всю країну. На світанку 22 травня, прийнявши нерівний бій, загинули наші солдати. Це були перші страшні втрати в неоголошеній війні…

А тепер донецьке містечко буде для нас асоціюватися із храмом Святого Миколая Української православної церкви Київського патріархату, який збудували спільно Луцьк та Волноваха, волиняни й донеччани. Смерть вісімнадцятьох бійців 51-ї окремої механізованої бригади спонукала небайдужих патріотів до дії — й сталося справжнє диво: за рік виросла церква, на освяченні якої побував кореспондент «Волині-нової»

alt

Родичі загиблих бійців не можуть стримати сліз

 

Шрами на деревах і в

людських серцях досі не загоїлися

За кілька кілометрів від Волновахи, між населеними пунктами Ольгинка та Благодатне, — на місці смерті наших земляків — до неба лине «Вічная пам’ять». Сльози навертаються на очі, клубок у горлі перекриває дихання, а родичі загиблих воїнів не можуть стримати ридань. Час не загоїв їхні душі.

Поряд із меморіальним знаком, закам’яніли й мовчать обчухрані та обпалені дерева. На стовбурах видно сліди від куль та осколків, на них так і не відновилася кора, досі не заросли глибокі рани. Саме ці похмурі дерева та чорне–чорне поле, щедро полите кров’ю, стали свідками травневої трагедії. На ньому тієї весни вмирали наші хлопці, а нині пробиваються до сонця зелені паростки. Тут у травні 2014–го вбивали солдатів тільки за те, що вони українці й приїхали захищати цю землю від російських загарбників. Ми не знали їхніх імен. Як би цинічно це не звучало, але бійці стали відомими на весь світ уже після смерті. Для їхніх родин надзвичайно важливо, що героїв шанують на Донбасі. Біля пам’ятного знака заупокійну літію провів архієпископ Донецький та Маріупольський УПЦ Київського патріархату владика Сергій. На ній побувала волинська делегація, учасники футбольного турніру, присвяченого пам’яті воїнів 51–ї бригади. З національними прапорами прийшли місцеві патріоти.

""Меценати та благодійники завдяки різним мистецьким акціям і аукціонам зібрали понад 5,5 мільйона гривень.

— На жаль, нас поєднали трагічні події, і сьогодні ми вдячні вам за те, що ви виховали справжніх героїв, — звертаючись до родичів загиблих, заявив заступник голови Волноваської районної ради Сергій Демченко. — Скільки ми будемо жити, будемо пам’ятати про них.

— Уже четвертий рік ми приїжджаємо на це місце, де наші рідні, кохані пролили свою кров, — сказала дружина Дмитра Йовзика, пані Оксана. — Знову переживаємо той біль, той смуток. Кажуть люди, що час лікує. Ні, не лікує. Рана у нашому серці болить і кровоточить. Але життя триває, хочеться вірити, що кров була пролита не даремно…

Після військового салюту крізь хмари пробилося сонце. Тітка Володимира Прокопчука пані Людмила перев’язує меморіальну плиту з викарбуваними іменами рушником і крізь сльози розповідає, що мама не може сюди приїхати.

За словами жінки, не було б так образливо, якби вже настав мир.

У багатьох місцях на Донбасі доводилося зустрічати меморіальні знаки, ніби страшні чорні мітки. Сам себе запитую: скільки ще потрібно буде встановити таких обелісків, скільки ще синів українських мають загинути, щоб закінчилася війна?

 

Пісню «Волинь моя» тепер

співають і на Донбасі

Наші краяни також вшанували пам’ять 12 мирних жителів, пасажирів автобуса «Златоустівка — Донецьк», розстріляних російськими військами з установки «Град» 13 січня 2015 року на блокпосту поблизу Волновахи. Як зазначив народний депутат Дмитро Лубінець, вдалося встановити прізвище офіцера, який віддавав наказ, та безпосередніх виконавців цього терористичного акту, котрим хотіли залякати місцеве населення.

Під час цього відрядження я побачив, як Служба безпеки України шанує своїх героїв. У Волноваху, щоб висловити підтримку та подякувати мамі лучанина капітана Віктора Мандзика пані Ользі, прибув заступник голови СБУ генерал–майор Вадим Поярков. Цього року жінка вперше приїхала на місце смерті сина, де він загинув 21 березня 2015–го.

Ввечері у Палаці культури міста Волноваха зібралися сотні людей на урочисту академію, щоб вшанувати пам’ять наших воїнів. Це було настільки зворушливо, що відразу стало зрозуміло: ця подія не залишить нікого байдужим. У переповненому залі неодноразово згадували Миколу Романюка, луцького міського голову, нині покійного, який став ініціатором будівництва Свято–Миколаївської церкви.

""Координатори проекту «Луцьк — Волноваха: разом збудуємо храм» — екс–керівник СБУ у Волинській області генерал–майор Володимир Мельникович та заступник голови Волноваської районної ради Сергій Демченко.

Координатори проекту «Луцьк — Волноваха: разом збудуємо храм» — екс–керівник СБУ у Волинській області генерал–майор Володимир Мельникович та заступник голови Волноваської районної ради Сергій Демченко — розповіли, як спільна ідея втілювалася у життя. Меценати та благодійники завдяки різним мистецьким акціям і аукціонам зібрали понад 5,5 мільйона гривень. Весною 2017–го заклали лише пам’ятну капсулу у фундамент церкви. А нині її золоті куполи тягнуться до неба. Храм стане не тільки місцем для молитви, а осередком єдності між Сходом і Заходом України.

А на завершення урочистої академії у Палаці культури Волновахи пролунав гімн нашого краю, написаний Степаном Кривеньким, — «Волинь моя», — який особливо щемливо сприймається у донецькому степу.

 

Хрест отця Макарія

Уже вкотре переконуюся, що нічого випадкового у житті не буває. У червні 2007–го, у День журналіста, я писав репортаж із Луцького Свято–Троїцького собору про постриг двох юнаків у монахи Свято–Миколаївського Жидичинського чоловічого монастиря. Ще й наголосив тоді про їхній хрест, який для себе обрали. Одним із них був Олег Дядюсь. І через 11 років за тисячу кілометрів від рідної Волині я знову зустрів його, нині — ігумена Макарія, 38–літнього настоятеля храму Святителя Миколая Чудотворця Мирлікійського у місті Волноваха. Перед цим було дворічне капеланське служіння ченця в зоні АТО. З 2017–го він живе у донецькому містечку й опікується будівництвом не лише церкви, а цілого духовного комплексу на вулиці Менделєєва.

alt

Перше причастя у новій церкві.

В отця Макарія настільки уважний та проникливий погляд, що, здається, він тебе бачить наскрізь і знає всі твої грішні думки. Настоятель проводить екскурсію й разом із народним депутатом Павлом Кишкарем випробовує дзвони, виготовлені у Нововолинську. Над Волновахою лунає урочистий благовіст, який тепер скликатиме містян на службу Божу.

alt

Настоятель ігумен Макарій

Знаю, що в районному центрі є три храми Московського патріархату. «Отож рахунок 1 до 3», — кажу монахові. Але ігумен мене виправляє й переконує, що вже найближчим часом сподіваються на церковне об’єднання, тож так не треба рахувати. Він спілкується із благочинним Волноваського округу УПЦ МП отцем Геннадієм.

Як розповіла місцева жителька Наталія Риженкова, їхньому місту пощастило, що до них приїхав отець Макарій, який став справжнім духовним наставником і гідним прикладом для парафіян. За словами жінки, священик уже завоював незаперечний авторитет, адже він толерантний і мудрий. Завдяки спілкуванню з ним люди стають кращими, добрішими.

Хочеться лише побажати ігумену Макарію терпіння та сил у служінні Господові, мені здається, його хрест — найважчий. Яку потрібно мати віру, щоб в агресивному оточенні «руского міра» взятися будувати в людських душах український світ.

На освячення церкви зібралися люди з різних куточків країни. Як зазначив митрополит Луцький і Волинський УПЦ КП Михаїл, сьогоднішній день можна вважати початком кінця війни. Адже коли будують — це означає, що хочуть жити. Віра об’єднує жителів Донбасу та Волині, і всі вони прагнуть миру.

— Коли ми у 2017-му закладали капсулу під фундамент, то думали, що цей храм стане дивом майбутнього. Але минув рік, і у Волновасі постав не лише храм, а цілий комплекс. Хіба це не диво. Тепер тут і в Луцьку молитимуться за диво перемоги — і вона обов’язково настане, — зазначив виконувач повноважень луцького міського голови, секретар міськради Григорій Пустовіт.

""— Коли ми у 2017-му закладали капсулу під фундамент, то думали, що цей храм стане дивом майбутнього. Але минув рік, і у Волновасі постав не лише храм, а цілий комплекс. Хіба це не диво. Тепер тут і в Луцьку молитимуться за диво перемоги — і вона обов’язково настане, — зазначив виконувач повноважень луцького міського голови, секретар міськради Григорій Пустовіт.

Де ще зустрілись би земляки, як не у Волновасі. Під час Божественної літургії пробираюся ближче до вівтаря й буквально штовхаю у спину свого шкільного друга Віталія Пастушука, який разом з іншими волонтерами приїхав на урочисту подію.

Серед священиків зустрів ківерцівського декана, капелана 55–ї Запорізької окремої артилерійської бригади протоієрея Івана Семенюка. За словами священика, будівництво храму — свідчення того, що Україна разом, початок молитовного єднання Сходу і Заходу незалежно від того, якою мовою розмовляють. Тільки співпраця та порозуміння допоможуть подолати всі труднощі. А випробування нам даються, щоб ми зрозуміли, як Господь нас любить.

…Повертаємося додому. На одному з блокпостів черговий військово­служ­бовець з автоматом цікавиться, звідки й куди прямуємо. Водій пояснює, що їдемо із Волновахи, де освячували церкву, до Луцька.

— А церковь католическая? — відразу запитує солдат.

alt

Золоті куполи тягнуться до неба

 — Православна українська, — відповідаємо всі разом.

***

І насамкінець — відповідь скептикам. Після повернення із Волновахи мене чимало людей запитувало: для чого їм там храм? Наведу власний приклад. Коли у 1993 році я із сім’єю після навчання приїхав у рідне місто Ківерці, там якраз була започаткована українська церква. Богослужіння відбувалося у напівзруйнованому костелі. І на Великдень тодішній священик отець Богдан попросив усіх вийти з храму на вулицю, щоб ківерчани побачили, скільки людей прийшло на службу. Добре пам’ятаю: тоді було 37 парафіян…

З тих пір минуло чверть століття. За ці роки у районному центрі постав величний собор, а на Великдень у ньому збирається кілька тисяч вірян. Я впевнений: так буде й на Сході. Прикро визнавати, що стільки літ нічого не робилося на державному рівні, щоб Донбас поступово ставав українським. А такі храми потрібні в кожному шахтарському містечку. Тільки де знайти ентузіастів–патріотів, як у нас на Волині, котрі за рік збудували духовний центр.

Нині не сумніваюся: постане Українська єдина помісна церква, адже за це тепер будуть молитися й у Волновасі в храмі Святого Миколая.

 

Джерело: газета "Волинь"

Фото Костя ГАРБАРЧУКА й Олексія ВЕРЕМІЙЧИКА.

 

ПІСЛЯМОВА:

Приємно, що Міжнродне громадське Об"єднання "Волинське братство" долучилось до збору коштів на будівництво цього Храму, взявши участь у благодійному аукціоні, який відбувся 6 липня 2017 року в Луцьку, в міському Палаці культури. Це наш, хоч і невеликий, але важливий для нас внесок у спільну справу волинян. 

 


Створено volyniany.ua