Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Наші публікації ІВАН КОРСАК "ТАЄМНИЦЯ СВЯТОГО АРСЕНІЯ"
ІВАН КОРСАК "ТАЄМНИЦЯ СВЯТОГО АРСЕНІЯ"
Вівторок, 01 травня 2018, 16:36

 

alt

 

Роман-есей

УДК 821.161.2

ББК 84.4 УКР 6

К 69

Корсак І. Ф. Таємниця святого Арсенія: Роман-есей. – Луцьк:

ПВД «Твердиня», 2008. – 160 с.; іл. – (Сер. «Пантеон»).

Головний персонаж нової книжки знаного українського літератора зВолині, лауреата премії ім. В. Чорновола Івана Корсака Арсеній Мацієвич(1697–1772) – представник другої хвилі генерації українських просвітителів у Росії. Син священика з волинської шляхти. Останній із супротивників церковних реформ Петра I. Член найсвятішого Синоду. МитрополитРостовський упродовж 20-ти років (для Ростова це «найсвітліша добав його історії»). Великий проповідник: залишив 217 проповідей. Завзятообороняв права Церкви від втручання державної влади.Тривала боротьба закінчилась позбавленням сану і довічнимув’язненням.

Сім днів судили митрополита «за превратныя и возмутительныятолкования Св. Писания и за посягательсто на спокойствие подданых».Після першого судилища Катерина II відправила його простим ченцем вмонастир під Архангельськом. Вдруге віддали під суд вже як політичногозлочинця («достойный истязания и лишения жизни») – і та ж цариця наказала замурувати його в казематах Ревельської фортеці.

В оформленні обкладинки використано мапу Південної частини Росії,

в просторіччі Московщини, Ісаака Масси, 1641 рік

(под. за вид.: Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна

на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVІІ ст. –

К.: ДНВП «Картографія», 2006. – С. 182–183.)

 

Серія «Пантеон»

Заснована 2006 року

ISBN 978-966-2115-52-9 © Корсак І. Ф., 2008

ISBN 978-966-8770-55-5 (серія) © ПВД «Твердиня», 2008

 

Портрети давніх

і недавніх Іродів

«Хвороба Ірода все погіршувалася, бо Господь Бог карав його за всі його беззаконня. То був повільний вогонь,помітний не так зовні, як шаленів в середині його тіла. Доцього ще виникло шалене й незбориме бажання відірвативід себе якусь частину тіла. Божі люди, які знали причинутаких явищ, говорили, що Вічний карає царя за його великі беззаконня. Жовч так налаштовувала його проти всіх,що він перед самою смертю вигадав таку страшну справу:коли за його наказом з’явилися звідусіль найвпливовішіюдеї, цар, однаково ненависний як невинними, так і винними, наказав усіх їх замкнути на іподромі. Щойно Іродовасестра Соломія та її чоловік дізнаються про його смерть,хай вони накажуть війську вистріляти всіх ув’язнених наіподромі людей. Таки чином, народ вшанує його, Ірода, щирим горем. І ще він наказав умертвити з кожного будинкупо одній людині, незалежно від того, чи ці особи зробилищось незаконне, чи були звинувачені в якомусь злочині»(Иосиф Флавий. Иудейские древности. Иудейская война.– М., СПб.: ЭКСМО, МИДГАРД, 2007. – С. 730–731).

Таке написав про «свого» царя Ірода Великого правовірний єврей і мислитель Йосип Флавій у своїй капітальній праці «Юдейські старожитності» в І столітті нової ери.Осягнувши злочинний характер тодішнього суспільства,

від малого до великого, зраду ним Бога, Який вибрав бувце суспільство і цей народ для вияву Своєї могутності,– Йосип Флавій волів за краще перейти на бік язичницької Римської імперії, ніж залишатися серед начебто богообраного свого народу, що потонув до самого дна в гріхах і  беззаконні. Втім, краще за Флавія описує лицемірство тогочасу Священне Писання – усі Книги Нового Заповіту, відчотирьох Євангелій починаючи й апостольськими посланнями кінчаючи. Флавій у своїх книгах просто підтверджує,на матеріалах світської історії, те, що описане Божественним Словом у Біблії.Страшна кончина багатократного людиновбивці, юдейського царя Ірода багато в чому нагадує кончини московитських і петербурзьких царів, з яких рідко хто помирав своєю, а тим більше, християнською смертю – адже «християнського життя нашого, безболісного, бездоганного, спокійного, – і доброї відповіді на Страшному Суді Христовім просімо» (з Благальної Єктенії на Божественній Літургії). Вони, може, й просили такого кінця або спонукали просити залежних від себе служителів Церкви, але не діставали.І це ясно показав письменник у своєму публіцистичному романі-есеї «Таємниця святого Арсенія» – про мученицьку долю українця з Волині Олександра Івановича Мацієвича – після чернечого постригу й у священичому та архієрейському служінні Арсенія Мацієвича. Сьогодні він канонізований Українською Православною Церквою Київського Патріархату як священомученик і блаженний, і навіть – о чудо! – Російською Православною Церквою, в лоні якоїсправедливих і побожних українців швидше ганьбили йпереслідували, ніж канонізували. Так, вони кинули анафему на нашого великого гетьмана й церковно-благодійногоІвана Мазепу, і досі їх не гризе совість (якщо вона у нихвзагалі є), що вони зробили пакость перед Богом і людьми.Ця Церква устами своїх архиєреїв осуджувала й ганьбила уприсутності світової повії цариці Катерини ІІ чесного й порядного митрополита Ростова Арсенія Мацієвича, прирікаючи його на багаторічне ув’язнення в страшних умовах,наче якого кримінального злочинця, – тільки за те, що вінкартав безбожну повію та її злочинних коханців за конфіскацію монастирського, а відтак й усього церковного майна. Допит Мацієвича цими, з дозволу сказати, російськимиєпископами дуже рельєфно описує Іван Корсак на початкових сторінках своєї книжки.

На основі страдницького життєпису митрополита Арсенія Мацієвича письменник Іван Корсак показує читачевізлочинну й розбещену кліку, яка правила Московією-Росією у XVІІІ столітті. Русифікована і сяк-так оправославлена прусська німкеня Софія-Августа-Фредеріка Ангальт-Цербстська, прибравши ім’я Катерини й наказавши отруїтий задушити свого законного чоловіка Петра ІІІ, виступає вромані Івана Корсака як цар Ірод й одночасно Іродіада, дляякої принесли на тарелі «кушаньє» – голову святого пророка Івана Хрестителя. Безприкладний цинізм Катерини, вякому розчинилася її диявольська лють на всіх і вся, знаходить сприятливий ґрунт в її оточенні – в усіх цих нащадках смердів і бояр, колишніх лизунів п’ят Чингиза і Батия,а тепер князів, графів і дворян. Люд в нинішній Україні ви-

хований на фальшивих «історіях государства россійскаго»,«історіях СССР» й іншій препарованій найнятими прислужниками блекоті, часом справді думає, що наші світочіДорошенко, Мазепа, Калнишевський, Мацієвич в чомусьзавинили перед нашими гнобителями московитами й томупонесли «заслужену» кару.

Але настає час, коли, перефразовуючи Книгу Еклезіястову з Біблії, треба почати викидати каміння з нашого українського городу туди, звідки воно до нас накидано. Не тільки професійні історики, а й письменники і всі наші знаючілюди останніми роками роблять спроби повідати народові правдиву історію українців і наших сусідів московитів-росіян, яких, наче для знущання над нами, втокмачувалинам, що це, мовляв, наш народ-брат. Євген Гуцало в книжці«Ментальність орди» (1996), Павло Штепа у фундаментальній історичній розвідці «Московство, його походження,зміст, форми й історична тяглість» (1968 і наступні перевидання 1995, 1996, 1997, 1998, 2005, 2007), Василь Гришкоу книжці «Москва сльозам не вірить: Народовбивство покремлівськи» (2003), Іван Діяк у наукових працях «УкраїнаРосія: Історія та сучасність» (2001), «Українська національна ідея: Шлях до Великої України» (2005), «П’ята колона вУкраїні: Загроза державності» (2006), Василь Косаренко-Косаревич у книжці «Московський сфінкс: Міф і сила в образі Сходу Європи» (1957), Володимир Білинський у книзі«Країна Моксель – Московія» (двотомник 2007, перевидання 2008) і навіть частково Леонід Кучма в книзі «Україна– не Росія» – усі вони за останні роки, кожен по-своєму,показали, що це за «брат» проживає у нас під боком на північному сході.

З цього кола праць є і книжка Івана Корсака «Таємницясвятого Арсенія». З часом, мабуть, буде написана не белетризована, а науково-богословська монографія про митрополита-страждальця Арсенія Мацієвича. Зрештою, приканонізації Церква створила строго церковне Житіє блаженного. Але народу потрібні й такі виклади життя митрополита, які подає письменник з міста Луцька Іван Корсак,який відточив своє перо на багатьох статтях як редакторгазет і активно дописуючий журналіст, і як автор книжок«Гетьманич Орлик» (Луцьк, 2006), збірки художньо-документальних оповідань «Імена твої, Україно» (Луцьк, 2007).Не може не порадувати сьогодні ситуація, що не тільки встоличному Києві, але і в багатьох обласних містах з’являються автори і їхні книжки з правдивим описом історіїУкраїни й наших нерівноправних та далеко не братерськихстосунків з росіянами. Про ці книжки знають й у Росії й кажуть нам, що їх автори «розпалюють» ворожість проти них.Це неправда. Ми могли б бути справді народами-друзями йнавіть народами-братами, якби нинішні росіяни вибачилися перед нами за ті неймовірні кривди, які вони завдалинам у минулих віках і тепер, включно з чітко спланованиму їх столиці геноцидом-голодомором українського народу,киненням ганебним для них же, росіян, і їхньої РПЦ анафем на нашого гетьмана Івана Мазепу і нашого ПатріархаФіларета Денисенка та за багато інших кривд.

Але, схоже на те, що цей народ не знає, що таке каятись,вибачатися, миритися і внутрішньо очищатися. Там зновуповно Жириновських, Затуліних, Лужкових (прізвища-боякі!), які готові, якби мали достатньо великий рот, проковтнути якщо не весь світ «аж до виходу Росії до берегівІндійського океану й Середземного моря», то принаймніУкраїну, або хоча б її частину – Крим із Севастополем. Ценові Петри, Катерини, Потьомкіни, Орлови і Меншикови– ім’я їм легіон, – але хай у своїй злостивості не забувають,яким був кінець їхнього далекого духовного батька – царяІрода Великого.

Може, книга Івана Корсака нагадає хоча б частині з них про це!

 

Дмитро СТЕПОВИК,

доктор богословських наук,

доктор філософії, доктор мистецтвознавства,

професор, академік Академії наук Вищої школи України

 

1

Під лунким старовинним склепінням кожне  слово, навіть мовлене стиха, обачно і скрадливо, звучало особливо виразно. Ті слова з уст суворихсуддів із задерев’янілими обличчями, скутими судомним страхом від присутності імператриці, поважнихсановників Орлова, Глєбова і Шешковського, ті слова здивовижною легкістю піднімалися в височінь, зате падали звідти на митрополичі плечі важким камінням.

Судили митрополита Ростовського Арсенія Мацєвича.

alt

Жовтаве світло численних свічок робило набагато старшими і сухішими обличчя високих ієрархів Тимо фія Московського, Амвросія Крутицького, Димит рія Новгородського, Афанасія Тверського, Гавриїла Санкт-Петербурзького, що сиділи у ряд, і навіть лице наймолодшого, тридцятишестирічного єпископа Гедео на Псковського, звично жвавого і непосидющого за церковними стінами, видавалося зараз вирізаним зі старої пересушеної липи.

З найближчим оточенням імператриця КатеринаДруга сиділа мовчки поодаль і лише полум’я свічоквідблискувало то на одному коштовному камені їївбрання, то на іншому, мов перебігало від легкого поруху голови з діаманта на діамант.

Митрополитові не подали стільця, він стояв передсудом у повному облаченні, відповідно до його сану,стояв і подумки молився, аби дарувало небо терпіння й смирення, аби зазвичай рвучкому та запальномуйого не зрадила розсудливість.

У свої літа, що тихо шелестіли за спиною, Арсеній Мацієвич не міг ображатися на світських суддів,бо не судді вони йому – надто багато відав про них.Про недавнього піддячого, а нині обер-прокурораГлєбова не лише Петербургом та Москвою ходили легенди про вміння давати і брати хабарі, а й гуляли лісами й перелісками найвіддаленіших губерній. СофіяАвгуста Фредерика Ангальт-Цербстська, перехрестказ вигоди, що з лютеранки стала православною Катериною ІІ… Фактичний керівник Таємної експедиції

Шешковський, що, тішачись та приязно усміхаючись,особисто вибивав палицею зуби найсановнішим дворянам… Хряскіт, наче суху гілку ламали через коліно,біла емаль на підлозі, закривавлений рот…

alt

Ні, не судді йому вони. А єпископи?

Не мав митрополит на них лихого серця. Одних вінвчив як член Синоду, наставляв, виводив у високийдуховний сан, з іншими хліб ділив з одного стола. Небуло образи за зраду – «і остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим…» В душі Арсеній не картав їх також за страх, бо надто добру мавобізнаність зі звичаями трону. Єдина тривога, єдинийбіль допікав йому, мов хто голкою штрикнув у серце іне вийняв її, а лишень крутив там нею і ятрив раз пораз свіжу ту рану.

Якщо зараз у монастирів та церков заберуть землю й маєтність (а вже нишпорять по церквах офіцери, описуючи, мов арештантське, все церковне добро,аж до свічника, до вівтарів), то не належатиме більшеЦерква Христові, а Глєбову і Шешковському.Підвівся митрополит Димитрій Новгородський, підвівся повільно, без видимої охоти, і так само неохоче став говорити, але як зустрівся поглядом із Глєбовим, то враз посуворішав і голос його окріп.

– Чи не ти, владико, писав, що Церква Божа нинів біді і руйнуванні… Що їй нема рятунку від хижихвовків, які гублять і нищать маєтність церковну, начебезбожний і злочинний цар Юліан. І якщо ти, то чисправедлива відповідь Колегії Економії до Сенату?

Такий стиль, писалося у відповіді, такі речі жахливі,різкі, чомусь мовиться про Юліана Відступника, тодіяк Колегія Економії існує лише з 1701 року та суворовиконує всі укази ЇЇ Імператорської Величності. Якийже твій вибір, владико, невже на боці недругів трону?

Митрополит Арсеній повільно і важко вдихнув наповні груди, наче зібрався підняти непосильну ношу:він простудився в дорозі, везли-бо до Москви арештованого з великим поспіхом, майже усюди вскач, лишечас від часу міняючи знесилених та змилених коней.Тої Вербниці року тисяча сімсот шістдесят третього сніги ще не зійшли, лиш на узгір’ях, де-не-де на незатіненому боці, появлялися і чорніли химерні смужки нерозталої ріллі; весняне повітря таке бентежне і таке підступне; чисте й дзвінке, аж хитається немислимої голубизни небо, в якому нечутно пливуть знудьговані за рідним краєм тужливі пташині ключі; такої ж голубизни несуть ріки останню кригу, що й собі дзвенить, набравшись голубіні небесної. Час пробудження всього сущого, – замиловано спостерігав по боках Арсенійіз дивовижним для себе спокоєм, – час світлих надій,очікування завше бентежної Пасхальної ночі, хай навіть дуже хмурної, але в яку незмінно крізь мліч і темінь проб’ються зорі… Зрештою попереду ще Страсний четвер, ще треба дожити…

Митрополит прокашлявся, збираючись на відповідь Димитрію. «Добрий він чоловік, – подумалосяйому, – у сердитому запитанні і підказку нескладну заховав: визнай лист свій за хибний, згодься на правотуКолегії Економії – і тобі буде легше…»

– Всевишній, Димитрію, людину створив вільною.Та надав право самій людині свою стезю обирати, – імитрополит незмигно подивився у вічі єпископу.

У запалій тиші лиш свічки потріскували, мов прощось між собою перемовлялись, і Димитрій опустивочі додолу.

«Бач, як закрутив хитрюга-митрополит, – над вухом Глєбова нагнувся Шешковський, але прошепотівтак, щоб чути було й імператриці. – До мене б його,по-іншому він би крутився». Імператриця зробила вигляд, що не почула, тільки кутик вуст смикнувся мимовільно.

– Чи дозволено тобі, владико, самовільно мінятитекст анафеми, що віками звучав однаково? – оговтався врешті митрополит Новгородський.

– Димитрію, ради Господа нашого Христа, не ступай на цю стезю… Благаю тебе, Димитрію, – швидшепростогнав, аніж вимовив митрополит.

Димитрію перед цим сон вельми дивний приснився. Явився йому ієрарх, чимось схожий на митрополита Арсенія, і латиною виніс вирок: «Як наші отці, середяких є святі, жертвуючи для церкви добро земне, проклинали злодіїв цього добра, так і я грішний та недостойний служитель Церкви Христової, і не моїми вустами, а вустами моїх отців, виголошую тобі анафему іраптову смерть…»

 alt 

 

2

Митрополитові Арсенію боліло інше. З тогопам’ятного дня у дворику Київської академії(ген-ген скільки то літ прошуміло, скільки води утекло в Дніпрі і рідній для нього річці Луга, на берегахякої він виріс у княжому місті Володимирі-Волинському), з того пам’ятного дня судилося йому нести непростий тягар. Він сидів тоді, юний спудей, напівдитя (щей вус не сіявся), сидів на нехитро змайстрованій дерев’яній лавці у затишному дворику академії. Певне,він задрімав на лагідному сонці (до ранку штудіювавЛукреція, аж доки кола різноколірні попливли замістьлітер перед очима), як раптом перед ним на доріжціпостав незнайомий йому чоловік. Високий, стрункий,довге волосся спадало на плечі – мабуть, заступив собою сонце, бо силует його наче сяйвом легеньким відсвічував.

– Арсенію, – мовив той незнайомець. – Тобі суджено дар, який не багатьом випадає. Ти будеш знати майбутнє, заглянути зможеш через роки.

Хлопець спантеличено тернув долонею очі, він розумів, що задрімав на осонні.

– І своє навіть знатиму? – перепитав для годиться.

– Ні, свого не дано нікому. Але коли знатимешдолю інших, то й знатимеш, чого тобі самому не требачинити.

alt

Києво-Могилянська академія

 

– А чи можу іншим казати про їхнє майбуття?

– Можеш.

– Хіба вони слухатимуть застережень?

– Господь Бог дав людині свободу вибору.

Нараз завагався хлопчак.

– А як відати буду, що оце не сон?

– Хома Невіруючий теж до пори сумнівався,– всміхнувся незнайомець. – Аби знав, що не сон,візь ми…

Арсеній прокинувся, сонце підбилося і припікало,на доріжці перед ним, звісно, нікого вже не було. Напам’ять спав сон, хлопець глипнув собі на долоню.

На долоні лежав дерев’яний хрестик на грубій ниточці, простий і невигадливо зроблений із темного дерева хрестик.

…Коли Димитрій згадав про анафему, Арсенійза весь суд вжахнувся вперше. Він бачив як страхза життя митрополита Новгородського, за свій сан,штовхнув його на стежку біди. Про себе Арсеній недумав, він справді змінив старовинний текст такимчином, що тлумачити можна і як анафему імператриці та іншим кривдникам храмів, чия жадібність домонастирських маєтностей могла остаточно позбавити незалежності Церкву. Арсеній жахнувся за духовну Димитрієву зраду…

Та Димитрієві вже несила було спинитися.

alt

Вигляд Братського монастиря до 1864 р.

 

3

Митрополите, шостого дня березня ти звернувся у Синод з листом… Все, що там написано, є образою Величності Імператорської.

– Горе нам, бідним архієреям, горе не від поган, авід своїх, що числять себе вівцями правовірними.

– Якби чорне і біле духовенство генерально булопереведене на грошове жалування від казни, то йархієре ям легше стало б…

– Коли із чужої долоні харчується архієрей, хай і здолоні казни, себто державного мужа – то вже не архієрей… Борони ж Боже державі бути без архієреїв, –Арсеній передихнув і хвильку помовчав. – Інакше віддревньої нашої апостольської Церкви станеться велика відступність. Інакше гору візьме віра якась інша, ато й постане атеїстична держава…

…Суд ішов вже не перший день. Імператриця Катерина Друга слухала те все позірно без видимої охоти,байдуже глипаючи, як відблискує полум’я свіч на орденах Глєбова і Шешковського або розглядаючи у височіні, в напівтемряві суворі лики, мальовані давнімихудожниками, лики, які від ослаблого світла ставалище суворішими. Насправді їй вартувало чимало силтриматися того спокою, бо в душі палав мовби жар,і кожне слово задерикуватого митрополита раптовимвітром породжувало нові спалахи полум’я. «Який не-

щирий цей митрополит, – думалося імператриці. – Туткаже одне, з паствою інше…»

Три дні перед тим їй поклали на стіл чергове донесення про розмови митрополита в Ростові. «Высочество наше неприродная и в Законе нетверда, и неподлежало бы ей престола принимать, – говорив десьАрсеній Мацієвич у близькому колі, – но следовало быИвану Антоновичу. Все не постоянное, и не берегутнастоящих наследников».

 

4

До судового процесу над митрополитом імператриця Катерина ІІ готувалася заздалегідь:обачно і скрадливо випитувала думки сановників,особисто перегорнула, бридливо спльовуючи на пальці, не одну сотню заяложених сторінок із донесеньнишпорок Таємної експедиції. Їй не було кого боятися,бо одні в могилі, а інші за незрушними казематнимимурами, залишався останній прихисток для можливоїопозиції тронові – Церква. Уже давно за вищим духовенством тривало досить щільне стеження, і воно такидавало користь. Ще на пам’яті, як архієпископ Варлаам опинився на засланні за те, що в приватному листі замість слів «Її Імператорська Величність» написавпросто «Її Величність».

Для імператриці справа Арсенія Мацієвича небула лише його справою, загроза бачилася їй кудиширшою і небезпечнішою. Насправді, на її думку, ростовський митрополит виступав від усього вищогоєпископату, доходили навіть чутки, що при подальших поборах та конфіскації маєтності церков справаможе дійти до заборони взагалі відправляти СлужбуБожу в усій державі.

Імператриця запросила якось Степана ІвановичаШешковського і навпростець, без хитрощів і викрутасів, дивлячись незмигно йому у вічі, спитала:

– Ви знаєте в Таємній експедиції навіть більше,аніж генерал-прокурор Глєбов… Як би ви порадиливчинити з тим духовенством, що не стало надійноюпідпорою трону?

– А воно все одним миром мазане, – витримав погляд Шешковський і добродушна посмішка роз’їхалася на його продовгуватому обличчі. – А ви когось одного висмикніть і показову науку задайте…

– Ви радите мені влаштувати бунт ієрархів? – однаброва імператриці повільно поповзла вгору, інша жзалишилася на місці, мов примерзла.– Ні, ваша імператорська величносте, – покрутивголовою Шешковський, наче зручніше припасовував їїна куцому тілі, а тоді опустив очі на набалдашник своєї знаменитої палиці. – Ні, висмикнути можна одного,а інші високі душпастирі мають самі осудити його.

– А як не осудять? – брова імператриці так само повільно опустилася, тільки вуста затислись.

– Осудять, ще й як, – Степан Іванович продовжував пильно розглядати вигадливо різьблений іоздоб лений набалдашник своєї замашної палиці, нібисаме вона була головною темою їхньої балачки. – Доказів, що спонукатимуть, досить.

Шешковський добре знав, про що говорив імператри ці. Найлегше, на його думку, було з митрополитом Димитрієм – йому особисто, а не храмам, Катерина ІІ дарувала тисячу душ кріпосних одразу жпісля свого сходження на престол. Степан Івановичвдумливо і без поспіху перечитував приватні листи іАмвросія, і Тимофія, які самі вголос боялися перечитивладним намірам, але до цього немов підштовхувалимитрополита Ростовського, іменуючи його в листах«великодушным», «бодрым», «искренним и крайним

благодетелем» – списки з тих листів надійно зберігаються в Таємній експедиції, у Петропавлівській фортеці. Шешковський знав також, що марним буде заступництво і світського сановитого люду. Бестужев-Рюмінспробував було написати імператриці стриманого, делікатного листа, але отримав – і слава Богу! – від її імператорської величності цілковитого відкоша: «Я чаюни при каком государе столько заступления не былоза оскорбителя Величества, как ныне за арестованноговсем Синодом Митр. Ростовского. И не знаю, какую ябы причину подала сомневаться о моим милосердии ичеловеколюбии. Прежде сего и без всякой церемониии формы, не по столь еще важным делам, преосвященным головы секали».

alt

Олексій  Бестужев-Рюмін

 

5

Суд тим часом, хоч і повільно, день за днем просувався вперед, прикрі слова звинувачень відлунювали від старовинних стін, знімалися аж до склепіння і важкими каменюками падали на старечу Арсенієву голову.

– Це ти, митрополите, насмілився писати непоштивого листа в Санкт-Петербург, якого вручено Височеству на зібранні генералітету ієромонахом Лукою іпрочитано із зупинками секретарем… Той лист великий гнів государів спричинив, а оний схимник зі страху розум утратив, був посланий у Невський монастир,де шість тижнів тримали під караулом, і досі у келіїзамкнутий він під наглядом. То ти, митрополите, винуватець…

– Чому постав ти, митрополите, супроти волі імператриці, яка кличе нас триматися правил розуму,позбу тися мирської господарської суєти і на державному жалуванні служити лише Богові? Для чого тобітабун в шестисот коней і десятки тисяч десятин землі,якщо без клопоту нас казна прогодує?

– Чи не ти, митрополите, нападав на архієреїв запослух імператорському трону, чи не за те обзивав їх«как псы немые, не лая, смотрят?»

Після чергового засідання суду, вже на паперті,Шешковський, за звичкою лукаво примруживши око,докинув до Глєбова:

– І що ж на мислі в генерал-прокурора?

– Таємна експедиція наша, Степане Івановичу, заним вигляділа уже всі очі, – Глєбов ступав кам’яними східцями повільно і обачно, мов не був певен у їх

міцно сті. – Ще тільки побачить дибу, гляне, як заплічних справ майстри пробують батоги і вірьовки на міцність, розпалюють жаровню і брязкають катувальними інструментами… Враз зізнається в усьому, згадаєнавіть, що він двоюрідний брат Папи Римського і кумтурецького султана.

– Гадаю, він таки має стати моїм, – посміхнувся, якзавжди приязно і весело, Шешковський.

…Суд добігав кінця і вже був призначений деньзняття сану з митрополита. Хоч про це ніде не повідомлялося, у Кремль, до Синодського двору, люд поваливнестримним потоком, таким тугим і непослушним, щой подвійний загін солдатів не зміг стати загатою.

alt

Будинок Синоду  у Петербурзі

– Ведуть, ведуть! – загомоніла досі мовчазна людність,забачивши Арсенія у щільному оточенні мундирів.Він ішов у повному митрополичому облаченні,

сповільна ступав камінням, яке й через підошви видавалося гарячим, а дорогу йому пробивали прикладамипохмурі солдати.

В архієрейській мантії з джерелами, в омофорі й білому клобуку, з панагіями на грудях і з архієрейськимпосохом у руці він ішов не приреченим невільником,а з достоїнством митрополичим, готовим на випробовування… Затягнуте хмарами небо на мить розступилося і від сонця раптово сяйнуло митрополиче облачення, пускаючи жовті відблиски на лиця мовчазногой нажаханого люду; хтось кинув йому під ноги кількавербових гілочок, що вже розпускалися, – митрополитнавіть на хвилю було стишив хід, аби зором зустрітися зі сміливцем, та його штовхнули в спину, а солдатсправа прикладом враз огрів крайнього з натовпу, недошукуючись винуватців, огрів просто так, для порядку і остраху.

На суді до Арсенія першим ступив Димитрій іпростяг нув до клобука руки, що дрібно тремтіли.

– Яка печаль, Димитрію, – відсторонився Арсеній і з молитвою подумки сам почав знімати клобука. – Твій прислужницький і лукавий язик веде тебе

навпрос тець до біди – той лукавий язик тебе самогозадушить і від нього помреш.

Архієпископ Амвросій підступив, опустивши очідолу, аби омофора зняти.

– Куди ти направився, Амвросію? – перепитав згіркотою митрополит, сам знімаючи омофора. – Ти жїв зі мною з одного столу, хліб з одного ножа, тож і будеш ножем, як віл, заколений.

Гавриїл Петербурзький мав забрати посоха, алеАрсеній сам взяв його від посошника Златоустова іпередав Гавриїлу.

– Забув ти, напевне, яким має бути архієрей Божий.

– Митрополит дивився поверх його голови, мов десьтам у просторі, була виписана доля архієпископська ілиш треба уважно, без поспіху вичитати її. – За твоюІродіаду твій суперник задушить тебе, бо, танцюючи знею, ти криводушно осудив мене.

Гедеону належало зняти мантію.

17– Шкода літ твоїх молодих, – тільки й зітхнув Арсеній. – Не побачиш ти більше престола свого.

Мисаїлу судилося останнє – знімати з митрополита його рясу.

– Швидко спік ти гіркий хліб свій, приготованийдля мене, – втомлено, упівголоса проказав Арсеній.

– Але хіба ти не бачиш, що сам, немов би хліб, спечешся в печі?Цвинтарна тиша запала ураз, і довго її порушитиніхто не мав сили, аж доки тихий схлип не почувся– всі, не змовляючись, повернули голови в той бік. Тосхлипнув Тимофій Московський, витримка таки зрадила його, і по старечому, густо порепаному зморшками лиці, як на висхлій жорстокою спекою полуденній землі, нездатній вже навіть вбирати вологу, біглисльози.

– Та він же несповна розуму! – нахилився Орловдо Глєбова і Шешковського, той шепіт тривожно шелестів, як листя у пізньоосінньому передзимному лісі.

– Його терміново у божевільню, в крайньому разізамкну ти, як того ієромонаха Луку, і не пускати з-підкараулу.

Арсеній не міг чути того перешіптування, надто далеко сиділа сановита свита, але він почув якимось іншим голосом і той самий, рвучкий і запальниймитро полит, різко повернувся до Орлова.

– А тобі, графе, ще випаде долею коронувати того,чия кров на твоїх руках. І не я божевільний, а брат твійза скоєне зло життя своє завершить у божевільні.

– Що він собі дозволяє! – пополотніла імператрицяКатерина, не стрималася вперше, пополотніла, радшепобіліла від гніву, вона стиснула так кулаки, що нігтівпилися в долоні. – Ще й мовиться це біля храму!

Арсеній повернувся тепер до неї і довгим, докірливим і сумним поглядом подивився на ту, яка одним порухом мізинчика вирішувала долі тисяч і тисяч

люду, у чиїй владі настала змога знехотя, граючись,перекроювати країни та майбуття народів, перед якоютремтіли більше, аніж найзапекліший грішник тремтів, каючись, перед іконою.

– А ваша величність ще побачиться з убієннимчоловіком… Та не матиме християнської кончини,– тільки й покивав головою митрополит. – І смертнийчас свій без сповіді зустріне в нужнику… Чоловікатвого задушили коханці, вони й сина задушать. Храмже самі ви споганили, і він упаде…

Вдруге настала цвинтарна тиша, жоден не міг ізжаху навіть поворухнутися, видавалося, на цьому судіто не люди присутні, а просто воскові фігури, лишетіні від численних свіч мерехтіли на задерев’янілих,

мов би довічно незрушних обличчях.

Першою стямилася бліда, мов від місячного сяйва, імператриця; затуливши руками вуха, скрикнулахрипким, невпізнанним для самої себе голосом:

– Закляпити йому рота!

Привид шибениці майнув, як зблиск зловісноговогника, майнув і замерехтів у зіницях кожного.

 

6

Графові Орлову вартувало немислимих зусиль стримати себе, коли митрополит пророкував коронування вбитого імператора. Графтак затис зуби, що скрипнули вони, мов полоззя саней об перемерзлий сніг: уперше при людяхйому нагадали про смерть імператора Петра ІІІта ще й звели вину особисто на нього. Як сміє цейнікчемний митро полит, а насправді вже звичайнісінький монах-розстрига, з якого від старостісічка сиплеться, як сміє йому таке говорити, йому,чиє ім’я та й ім’я його брата на незміримих просторах імперії важить мало не стільки, скільки ім’ясамої імператри ці? І що цей монах може тямити усправж ніх, величних інтересах Росії… Такій державі не потрібен був імператор-дурник, п’яничказ десяти літ, що й тільки умів у солдатики гратися.

Орлов твердо вірив, що імператриця Катерина ІІ здатна ще приростити міць російської землі, межі її розширити за кошт охлялих безтолкових окран, що не здатні самі собі раду дати. Він був також переконаний, що таємниця тої трапези навічно піде в небуття разом із цим поколінням, а якщо йвипливе ненароком, то розумні оцінять його винахідливість, його сподвижництво заради російського майбуття.

alt

Все готувалося швидко, але продумано. Перша записка, як документ у разі чого, і, звісно, аби не кинутитінь на майбутню імператрицю, була короткою: «Матушка милостивая Государыня, здравствовать Вам мывсе желаем… Урод наш очень занемог… Как-бы сегодня или ночью не умер».

В дім, де утримували арештованого імператора Петра ІІІ, Олексій Орлов та ще гурт іменитих гостей приїхали з просвітленими та усміхненими обличчями.

– Ми привезли дуже гарну новину, – з порога повідомили гості ув’язненому. – Вас незабаром звільнять.

З приводу очікуваної свободи запросили Петра ІІІна трапезу. Всі жартували, сміялися, тим часом камердинера Брессана виштовхали за двері, а Орлов непомітно для імператора в келих підлив приготовлену заздалегідь довіреним лікарем отруту.

Після першого келиха налили вдруге, та немилосердний раптовий біль навів Петра ІІІ на здогад.

– Мало того, що мені заважали вступити на шведський трон і вкрали в мене російську корону, – проказав імператор, ледве тамуючи судоми. – В мене ще

хочуть забрати в додачу життя.

Грати у піжмурки надалі вже не доводилося: наімператора накинулися гуртом і почали душитиподушкою. Той відбивався відчайдушно, та силуневблаганно забирала отрута. Кмітливий Барятинський із серветок зробив петлю і накинув нашию імператора. Петро Федорович намагався вирватися, але марно – його міцно схопили за руки іноги, а сержант гвардії Енгельгард затягнув петлюна шиї.

Тіло імператора смикнулося кілька разів, противлячись смерті, і враз обм’якло і затихло навік.

– Коней! – гукнув Орлов, налив собі ще повнийкелих і на сірому та бруднуватому аркуші паперу,що підвернувся під руку, почав швидко писати: «Матушка милосердная Государыня! Как мне изъяснить,описать, что случилось. Не повериш верному своему рабу, но как перед Богом скажу истину. Матушка, готов итить на смерть. Но сам не знаю, как этабеда случилась. Погибли мы, когда ты не помилуеш.

Матушка, его нет на свете. Но никто сего не думал,и как нам задумать поднять руку на Государя – но,Государыня, свершилась беда, мы были пьяны, и онтоже, он заспорил за столом с князь Федором, не сумели мы разнять, а его уже не стало, сами не помним,что делали, но все до единого виноваты – достойныказни, помилуй меня хоть для брата; повинную тебепринёс и разыскивать нечего – прости или прикажискорее окончить, свет не мил, прогневали тебя и погубили души навек!»

alt

Того ж дня государиня Катерина, як писав сучасник подій, секретар французького посланника Рюльєр, сідала за стіл зі своїми наближеними «в отменной веселости». Серед жвавої бесіди раптом вбігаєОрлов: розтріпаний, спітнілий і запилюжений, в розірваному чомусь одязі. Государиня, забачивши його,мовчки встала і пішла в кабінет, куди й направивсяОрлов. Через кілька хвилин було покликано також графа Паніна.

– Государ помер. Як сповістити про це народу? –без передмов запитала Катерина.

– Треба перечекати ніч, – після роздуму відказавграф, не вельми подивований, судячи з його незворушного обличчя. – Лише вранці.

Всі повернулися на місця і обід тривав так саможваво і весело.А ранок столицю сколихнула сумна новина – йогоВеличність імператор Петро ІІІ помер, як повідомлялося, від «геморроидальной колики».

Графа Орлова брала жовта і дратівлива злість на Арсенія Мацієвича не тільки за те, що вголос виказав таємницю недавньої зміни господарів престолу, та злість, жовта і пекуча, аж висипка якась тілом усіялася, брала найбільше за людську невдячність. Він з братомголови свої міг накласти, якби по-іншому життя вивернулося – в імператора Петра свої прихильники недрімали. Петро таки встиг зліквідувати таку потрібнудля трону Таємну Канцелярію (слава Богу, імператриця відновила, хіба лиш ймення надавши нове – Таємна експедиція), дозволив за кордон виїжджати вільно,суд гласний обіцявся (та дзуськи, не встиг) завести…

Різне статися могло, і тобі б голова його та брата, відскочивши від катової сокири, котилася б підстрибуючи і бризкаючи ще не загуслою кров’ю, під зойки ізахоплене улюлюкання до ніг жадібних на видовищезівак.

alt

…У короткій перерві суду Орлов холодним, як водохрещенський лід, голосом тільки й сказав імператриці:

– Він сам себе позбавив права життя.

– Там він Димитрію говорив про язика, – Глєбовкрутнув головою, послаблюючи комірця, бо став тойчомусь затісним. – Але якщо його власний язик здатенбуде бодай ворушитися, то ще й не таке набалакає…

Імператриця мовчала – життя навчило її бути вельми обачною. Вона нарешті хотіла стямитися, набутибодай якоїсь душевної рівноваги, бо серце ще бухалов грудях від перенапруги і в скронях шуміло, мов затяжний за вікном занудний дощ…

 

7

Імператриця Катерина не образилася на митрополита за «коханців», хіба десь у душі сама до себеспогорда всміхнулася – така насолода та блаженствостарому Мацієвичу уже навіть і не присниться… Вонабодай на мачине зерня не могла винуватити себе, щоїї стосунки з чоловіком так змінив невблаганний час.

Спалахнуле кохання в ранній юності обігрівало обох,від полум’я того кохання увесь світ видавався рожевим і так само рожевою бачилася далина років – колизахворіла, то Петро не плакав, а швидше ридма ридав,не криючись ні від кого і по-дитячому розмазуючидолонею на обличчі сльози. З часом кохання змінила звичайна дружба, яка переросла незримо у байдужість, згодом у настороженість, ще згодом потягнулодо чужих чоловіків, як після довгого вжитку прісногоі пісного, заманулося їй до незмоги пахучої, ніжної, ажтане у роті, смаженини.

Від Григорія Орлова завагітніла зненацька, чомусьне підозрюючи, що понесла, а як зрозуміла, то вжебуло пізно. Вагітність легко і невимушено заховувалась під пишними платтями та химерними мереживами і викру тасами придворних нарядів. А коли взялиперші перейми, то гірше болю краяло викриття.

Їй пощастило, перші зойки почув лише вірний слуга Василь Шкурін, для якого вагітність не становилатаємниці; по очах Катерини він усе зрозумів, бо нетільки відгомін потуг, що корчили тіло, уздрів, насамперед засвітився в очах і все дужчим ставав переляк,що враз переріс у страх загнаної тварини, непосильний такий, непідйомний до немочі страх.

– Не лякайтеся… Все буде добре, я все зроблю,– несподівана вигадка спала на думку Шкуріну й вінметнувся до дверей. – Я все зроблю, – докинув уже зпорога, – може, мене й не забудете…

Катерина і відати не могла, куди так прудко погнавслуга, їй уже було все байдуже – біль переймів чергувався з не менш пекучим у знеможеній душі болеемнайжахливішого і недалекого такого вже майбуття.

Невблаганно насувалася катастрофа всього її життя:чоловік, із його характером, швидше всього постриже її в монахині, дитя вкинуть у тюрму, як уже вкинули Івана Антоновича, Гришка її, милий та коханийОрлов, вірогідно буде страчений. І знову здригаєтьсятіло в переймах, крутить немилосердним корчем, іледве з останньої моці вдається в собі загасити крикпороділлі.

І раптом у вікнах сяйнуло, відсвіт червоний замиготів шибками, і Катерина визирнула на незрозумілесяйво.

Горіла будівля камер-лакея Шкуріна, що не таквже й далеко була від палацу. Вогонь вихоплювавсяз вікон, піднімався нестримно вгору, мов пробуючираз і вдруге лизнути дах, і ось повністю вся будівляпалахкотіла, потріскувала і сипала сердитими іскрами в небо…

У сусідніх покоях знявся тривожний гомін, всі вибігали, одні поспішали для порятунку, інші просто зцікавості, і нікому не було діла до неї – чоловік теж поспішив на пожежу, бо з такого вогню пів-Петербургамогло спопеліти.

А невабом на порозі знову постав Василь Шкурін.

«Он куди він погнав, – радісний здогад, що знімавкамінь з душі, промайнув блискавкою у породіллі. –Камер-лакей підпалив свій дім».

– Усе добре, – на замурзаному сажею обличчі світилися в усмішці зуби. – Тепер я бездомний…

Породілля, на щастя, звільнилася швидко, немовля, хлюпаючи ледве теплою водою, обмили і загорнулив боброву шубу.

alt

– Як наречете дитя? – поспитав все ще невмитий ісяючий Шкурін.

– Бути йому графові Бобринському, – облегшена іна серці, і тілом, спромоглася на жарт. – А ім’я ще придумаємо.

Доки чоловік повернувся в палац, немовля уже везли в надійну схованку.

Зовсім по-іншому склалося з Понятовським. ГрафПонятовський, що впав їй у око на одному з балів, танцював елегантно і вправно, хвиля музики плавно підносила її з графом і опускала плавно – він до того ж бувзавше дотепним, дещо кумедним і незмінно веселим.

Ввечері Катерина, тихенько скрадаючись, переодяглася в чоловіче вбрання і сторожко, на пальчиках,прошмигнула до чорного входу палацу. Заздалегідь

приготовлена карета Наришкіна, спільного з Понятовським приятеля, стрімко рвонула з місця і понеслася гримучою бруківкою до помешкання графа.

Наступної ночі знову таємна мандрівка покоями,скрадлива така повз мовчазних служок, що відверталися і воліли не бачити, бо біди ще чого не оберешся, ізнову карета гримить заснулими напівпорожніми вулицями.

Зрештою закохані перестали гратися в котикамишку, Понятовський відкрито вже зустрічався зКатериною, згодом просто залишався ночувати в їїспальні в ораніємбаумському палаці.

Та одного ранку, як тільки він вийшов з опочивальні, дорогу йому заступили гвардійці.

– Ви заарештовані, – без передмов і пояснень повідомили офіцери і потягли коханця до буцегарні.

Дивом вдалося залагодити скандал. Катерина народить від Понятовського доньку Анну, як дві краплини схожу на батька. Маля видалося хворобливе, ледведва рочки протягнуло і однієї ночі, тихо схлипнувши,відійшло в кращий світ.

Матері довго горювати не випало – нова пристрастьзахопила її серце.

…Імператрицю не надто образили на суді словаАрсенія Мацієвича про коханців – що зі старого візьмеш і що він взагалі може знати про пристрасть кохання. Інша образа вжалила її, мов жарину хто вкинувза комір, образа пекуча і непростима.

alt

 

8

Арсеній спробував було в перерві дорікнутисобі, що не поберігся, але чомусь не зміг. Не зізлості, не з помсти, не з дрібного бажання когось застрахати говорив він гіркі слова високим душпастирям, йому так хотілося заступити їх від біди, застерегти і попередити. Бо він справді бачив, мов на яву, якнесли Гедеона у Псков прудкі вельми коні, аж гривирозвівалися на вітру, раптом щомоці візниця спиняєїх і ті коні мало не дибки стають, а обм’яклий вразГедеон хапається за серце. І бачив Арсеній, як у велелюдді якомусь Амвросія оточили роз’ятрені чоловікиі жінки, в злобі шарпають знесиленого Амвросія, і ніжхижо зблиснув над ним… Наче крізь шибку вікна бачився Арсенію вогонь, язики полум’я лижуть каміння,і обличчя так схоже на Мисаїла, у тому вогні.

Ні, він нічого не вигадав, він сказав лиш, що виділося, і від себе бодай крихту тут не додав.

Він просто хотів заступити собою дорогу, як заступають, розкинувши руки, безпечній дитині, що біжитьі не бачить прірви поперед себе, він благав і просив– та марно усе.Але Арсеній не мав чим заступити їх, окрім слова.

Митрополит розумів, що значитимуть для ньогосказані ним гіркі слова на суді. І все ж він не шкодуваві не дорікав собі, бо нещирість і лукавство (відмовчування теж часто густо є лиш благенькою одежиноюцього) істинно народжені від лукавого. І цю благеньку одежину Арсеній не здатен був приміряти до себе,навіть коли нависала над ним грозовою, синюватонабряк лою хмарою смертельна небезпека.

alt

ІПрисягаючи 1740 року малолітньому імператоровіІвану Антоновичу, він навідріз відмовився присягатийого матері-регентші. На грізні вимоги пояснити причину лиш відказав відверто словами молитви:

– Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів…

Матір-регентша була протестанткою.

Плаха чекала б його тоді, якби не стався переворот.

Трапилося Арсенію, учасникові другої Камчатської експедиції Берінга, мати сутичку зі своїм капітаном, затятим і впертим, що не визнавав найменшогонепослуху. Того дня вони мали вийти у плавання іщедосвітком, безхмарне небо благоволило, але якась неясна тривога підсмоктувала Арсенія у грудях, щосьневидиме стримувало його.

– Не слід зараз іти на воду, – сказав Мацієвич.Кремезний капітан глипнув на священика так, якна дрібну комашку, що невідь звідки взялася і тількидратує.

– Тут хто капітан? – перепитав тоном, за яким уекспедиції звично чекали вибуху нестримного гніву.

– Ви не вийдете в плавання, принаймні до полудня,– став упоперек трапа отець Арсеній.

У тиші, зловісній і затягнутій, лиш чулося легкехлюпання хвилі в прибережне каміння.

– Заважатимеш з полудня – застрелю, – збурячковіло і без того засмагле капітанове обличчя.

Тим часом за годину на цілковито безхмарномунебі де не взялася невеличка хмарина, на очах вонабільшала, надувалася, суворішала, ось уже й півнебазатягнулося, вже й неба не видно, поривчастий вітерперероджувався у бурю, яка з висвистом і боліснимстогоном ставала володаркою всеосяжною, розбурхане і озлоблене небо мов би впало на землю і ревлодиковинним, нечуваним досі звіром, а прибережне каміння гуркотіло як переджнивний грім – видавалося,у цьому жахливому вирі хіба найменша травина могласподіватися на порятунок.

alt

У полудень буря, яка зародилася так раптово, так іраптово сперш присмиріла, пригасла і зовсім нарештівмерла.

Корабель справді рушив пополудні і більше у священика експедиції не траплялося сутичок із капітаном.

Вже будучи митрополитом Тобольським, зіткнувсяАрсеній з тими, хто зі владних верховіть спогорда дивився на душпастирську справу та пружився, аби духовні особи догідливо кивали на кожен порух чиновницького мізинця. В останній день лютого 1742 року,коли прочитали указ нового митрополита, у людувладного сибірського очі стали круглі, мов блюдця.

Такого ще не було, як розпорядився Арсеній: «чтобысвященно-, церковнослужители отнюдь не смели обращаться в светские суды помимо своего епископа,под опасением низвержения по 11 правилу Антиохийского собора».

Вистояло християнство, думалося митрополитові,коли апостолів катували, розпинали, коли мучениківвіри кидали у клітку з левами, що ревли від голоду іспрагло облизувалися, чекаючи жертву, тож і заразмає вистояти і зберегти непідлеглість земній грішнійвладі. У відповідь на скарги сановників у червні тогож року свої митрополичі слова підтверджує новимциркуляром, аби уберегти душпастирів: митрополит«повелел, чтобы никто из духовных лиц без позволения своей духовной команды никаких от светскойкоманды присылаемых указов не слушали, и ежеликто от светских командиров без сношения с духовнойкомандою дерзнет кого из духовних лиц насильно к27

суду своему привлекать, или в свидетельстве какомспрашивать, и указы какие без сношения с духовнойкомандою духовным лицам от себя посылать, то таковым присылать обстоятельные письменные протестывскорости…»

alt

Камчатка. Місця Берінгових експедицій

Змінювалися ієрархи на тобольській кафедрі, щевесен з двадцять приходило на промерзлу сибірськуземлю, а указ митрополита Арсенія був невидимоюобороною тутешнього духовенства.

…Гриміли оркестри, зблискувало сонце на трубах музик, на орденах і оздобах придворної свити,що зібралася зі всієї імперії, падали квіти під ногиімператри ці – святкували коронацію Єлизавети, новоївладичиці.

Нова імператриця вже підписала указ про призначення Арсенія Мацієвича митрополитом Ростовським,настала його черга присягати сьогоднішній господинітрону.

– Я не можу, ваша імператорська величносте, – похилив голову митрополит.

– Я підписала указ, а ви не хочете мені присягати?– зморшки на чолі імператриці, що з’явилися враз, зіпсували враження від старань цілого виводка перукарів.

– Я не можу за цим текстом давати присягу, – стиха,але твердо повів митрополит. – Не має бути імператорська величність, як сказано там, «крайний судия», бо ценалежить тільки Господові нашому Ісусові Христові.

Імператриці так не хотілося, щоб бодай хмарина яка затьмарила таке велелюдне свято, торжествовсього її життя, тож зусиллям волі розігнала набіглізморшки.

alt

Вид на Тобольський кремль.

– Бути по-вашому, – навіть всміхнутися спромоглася. – Їдьте в свою єпархію, тільки проект присягисамі підготуйте на майбутнє.

А небавом на стіл їй поклали підготовлений Мацієвичем документ: «Исповедаю же с клятвою КрайнегоСудию и законоположителя духовного сего церковногоправительства быти – самого Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа, полномощного Главу Церкви и Великого Архиерея и Царя, надо всеми владычествующегои всем имущего посудити – живым и мертвым»…

Мине багато часу і митрополитові Ростовському знову доведеться протестувати, цього разу проти пограбування церков і монастирів, бо вже й указімператри ці Єлизаветі про секуляризацію церковнихземель на підпис поклали.

«Хани татарські навіть на це не зважувалися», – застерігатиме владика Арсеній.

– Ні, – скаже імператриця, відкладаючи перо.

– Я не підпишу, а після мене – як хочете.

…У короткій перерві суду, в роздумах непростихмитрополит Арсеній так і не зміг дорікнути собі, щоне остерігся. Він просто християнин, і якщо не будезахищати непідлеглість Церкви світським чинам і державі, то марна віра його. Церква – Христова, а не цьоговипадкового люду, що поштиво іменує себе сенаторами, таємними радниками чи імператрицями. Так йоговчив батько Іван Мацієвич, що чесно служив Богові йлюдям на такій звідси неблизькій Волині, неблизькійУкраїні, так його вчили у Львівській духовній академії,у незабутній Києво-Могилянці, так він сам як проповідник говорив у Новгород-Сіверську, у Спаськомумонастирі на Чернігівщині, в інших містах і селах,тобто скрізь, куди закидала його доля. Бо як Церквапопаде під п’яту якомусь чиновникові, якійсь державі,то зло велике над світом постане: держави, тим пачеРосія, воюють і змушують залежних душпастирів благословляти убивство, а то ж зрада Христа, держава завше чинить якісь неподобства (зрідка кається заднімчислом, та тільки завжди запізно) і робить душпастиря співучасником усіх лиходійств і підлот. А коли натроні така особа, що вбила власного чоловіка, приблуда невідь з яких країв, що на трон отой не має і крихтиправа – вона програє у карти церковні маєтності, щожертовно складали наші отці, вона ж просто роздастькоханцям, несть числа яким…

Ні, думав митрополит, він до останнього має стояти.

alt

Тобольський кремль. Східна панорама (зліва-направо): 

східна квадратна вежа; монашеський корпус; кругла Орловська вежа

 

9

Імператриця Катерина незлюбила Арсенія Мацієвича ще задовго до зустрічі з ним – скільки вовка не годуй, а він однаково відомо куди дивитиметься, – жалілася вона перед судом Орлову. – Малороссаскільки не годуй, а він все у свій степ поглядає. ОдинКалнишевський чого вартий…

Після її коронації, після урочистого богослужіння,коли хори церковні возносили її ім’я, видавалося, допогідних вересневих небес, імператриця давала аудієнцію найсановнішим персонам імперії.

Ті персони, удостоєні такої честі, мали відчути всювелич події, істинну велич нової імператриці, її пранень та задумів. На таке наводила навіть небачена досіпишнота урочистостей – для в’їзду імператриці вибудували швиденько кілька тріумфальних воріт. Навітьуночі, при багаттях, цюкали сокирами будівничі наТверській, в Земляному городі, в Білому, в Китай-городі, розцяцьковували будинки гілочками з ялини такилимами, дзвіниця Івана Великого сяяла ілюмінаціями, а на Красній площі виставили столи з питвом інаїдками. На тріумфальних арках красувалося: «Законкерує, меч захищає».

Імператриця милостиво удостоювала аудієнції сановників. З кошовим отаманом Петром Калнишевським, що прибув від України, вона перекинулася лишекількома словами, натомість розлога бесіда кошовоговідбулася у спадкоємця престолу сина Павла.

 alt 

– Чолом б’ю на захист землі своєї, – говорив повагом сімдесятирічний отаман, сивий увесь, але літам непіддатний, якась особлива міць чулася в ньому, обвітреному всіма степовими вітрами, ніби й не було за спиною стількох походів і пережитку. – Землю нашу відбирають серби, волохи, греки, та інший невідь звідки прийшлий люд. На Прогної поміщики ваші захопили соляні озера…

30Імператриця не забула розпитати сина про ту розмову.

– Знову кошовий, як його попередники, просив жалування, пороху та ще чимось набридав? – в голубуватих очах імператриці змайнула лукавою іскринкоюпосмішка – вона ще довго ходила після коронації, мовземля під нею була такою пружною, що прогиналася.

– Ні, – крутнув головою син. – Казав, що новими набігами грозить кримський хан, що російські поміщикивідбирають силоміць промисли соляні, земель немаловшир і вздовж, з лісами і рибними ловлями займають.

А ще клопотався, аби мито несправедливе знято булона вивезення худоби, звіра і хутра, та ввезення краму…

Про березневі статті Хмельницького нагадав…

– Не бути йому кошовим, – жовтими вогникамиспалахнули очі імператриці і земля під ногами стверділа. – Ми самі скажемо йому, коли він буде потрібеннам, і так само, коли відпаде потреба.

В думці вона вже розміряла, кому мають належатиці благодатні землі, кого пам’ятати має за доріжку дотрону; не Калнишевському мізкувати за неї, ким заселяти тамтешні краї. І так само невипадково пов’язалау гадці Арсенія Мацієвича з кошовим. Роки зо три перед смертю Єлизавети вони зустрілися випадком, колиКалнишевський, військовий писар Артем Кумпан і

колишній отаман Павло Кирилович приїхали в черговий раз із депутацією клопотати. Міцні мури Петропавлівської фортеці, надійно бережуть вони у ТаємнійКанцелярії кожне, навіть дріб’язкове донесення, в тімчислі про розмову Мацієвича із Калнишевським.

alt

Вид на Києво-Могилянську академію

– Хоч у вас, Петре, і чуб побілів, але справний щезапорожець, – із усміхом оглядав Калнишевського Арсеній, – і одяг вам цей до лиця, видно зразу, що з краюкозацького.

– Був край козацьким, а тепер невідь-чий, – спохмурнів Калнишевський.

– Напливає звідусіль на землі наші люд чужий, серби, болгари, волохи, вірмени,греки, росіяни-старообрядці, що в Речі Польській служили. Оберемками їхні поселення виникають, кажутьпри дворі, що кордон вони з півдня вартуватимуть –тільки вартівник із цього прийшлого люду, як з клоччя батіг… Може, хоч вам, владико, на душі спокійніше,бо душпастир живе за Божим законом.

– Якби ж то, – не зміг приховати в голосі гіркоти Арсеній. – Кесарю ниньки замало кесаревого…

Іменний указ імператриці вимагає, щоб архірейськіта монастирські маєтності управлялися надалі не монастирськими служками, а відставними офіцерами.

alt

Шастають вони монастирськимим подворищами, коні,реманент і інше добро арештовують, у казну, мовляв,тільки казна їх до суду Божого не бачитиме… Під сокиру лягають монастирські ліси.

– Чого ж мовчите, владико, чого ж інші високі духовні особи боронитися не хочуть?

Калнишевський сказав і осікся, пошкодувавши затим, що вихопилося мимохіть. А він то сам хіба подав якийсь голос, коли з Петербурга наказали ввестив школах російську мову і вже небавом на Лівобережжі закрилося вісімсот українських шкіл? Чи як історію його краю з Глухова викрадали, всі дипломатичній інші державні документи вивозили в московськийархів Головного штабу?

– Петре, не думайте цього, – крутнув головою Арсеній так, мов думки свої Калнишевський вимовив уголос. – Написано ж бо: є час розкидати каміння, є часзбирати його. А судить Всевишній, то позбирається…

Арсеній щиро радий був зустрічі з земляком, вдуші якось потепліло, мов на хвилину зміг перенестися в рідний край. У золотоверхий Київ, де альма-матер, академія Петра Могили, Свята Софія,де витає ще дух Ярослава Мудрого і де під дзвонисоборні преосвященний Варлаам, архієпископ Київський, далекого 1723 року висвячував його в ієромонахи. Не раз спадало на думку вернутися на Україну,навіть подавав прошеніє про це. Коли в монастиряхстало більше солдат, ніж монахів, писав гнівного листа. Колегія Економії, твердив митрополит, чомусь хочеперетворити в рабу Святу Церкву та її служителів.

alt

Софія Київська

Колегія поскаржилася Сенату, владику викликають уМосковську синодальну контору, де йому оголошують  догану.

Обурений митрополит, посилаючись на хворобу,просить звільнити його від керівництва Ростовськоюєпархією. Відпустіть мене, пише владика Арсеній, уНовгород-Сіверський, у Спаський монастир на Чернігівщині…

На радощах Синод готує доповідь імператриціЄлизаветі і тішиться Арсенієвою відставкою. Та марне: Єлизавета доповіді не затвердила.

Зустріч із Калнишевським, вісточки з рідного краютихим теплом гріли груди владики. Але ця зустріч буллаостанньою – не судилося більше…

 

10

А що робити з Арсенієм Мацієвичем їй, імператриці? На плаху його чи помилувати? Колесувати чи, як Єлизавета, стиснувши зуби, відправитиназад у свою єпархію?

Колесування Катерина Друга бачила. До стратизлочинця везуть на спеціальній колісниці, по двоє зісвічками в руках стрільців, чим ближче до місця страти, тим густішає натовп жадібних до видовищ зівак; іось уже й високий поміст, на якому ганебний стовп зланцюгами, шибениця, диба, плаха, загострені кілки, наякі будуть настромлені відрубані голови, вже кат дістаєбатоги, клейма, щипці для виривання ніздрів, бряжчитькліщами та ножами, щоб відрізувати носа, вуха і язика;кат робить усе те без поспіху і з видимою насолодою,бо він тут найголовніший і в нього вп’ялися сотні очей.

А як значилося в указі колесування, то винуватця в’язали до кілець, з розмаху били в сустави – в приговорах завше вказувалося ламати ребра, руки чи ноги, і хрястіли кості, немов сухі гілляки, під стогін і зойкіт винних упереміш із вищанням захоплення та потіхи юрби.

Арсеній Мацієвич, думалося імператриці, без сумніву заслуговував страти. З іншого боку, КатеринаДруга, завше обачна, остерігалася можливих хвилювань у народі, побоювалася з цього брехуна, непоштивого душпастиря створити мученика за віру. Таємнаекспедиція марно хліб казенний не їла, імператрицівстигли доповісти не лише про вербові котики, що кидали митрополитові під ноги, коли вели арештанта насуд, ширилися чутки серед люду, що якомусь монаховіФеофілактові снився пророчий сон. Начебто він звертався з молитвою до святого Димитрія, на що святийвідповів:

– Чого ти до мене звертаєшся, смиренний Феофілакте? Серед вас є достойник не меншої святості, цемитрополит Ростовський Арсеній…

І одні, й інші думки імператриця клала на невидимітерези, хиталися шальки їх, та ніяк не могли спинитися. А права на помилку вона зараз не мала.

Її, німкеню, людину колись іншого віросповідання,що не мала і краплини російської крові, вихори доліпідняли і довго носили, аж поки не шпурнули простона імператорський трон. У неї буде можливість і чассказати думку про російську державу і цей народ, проросійську правлячу еліту, думку, яка прохопиться ненароком у листі баронові Фрідріху Грімму: «Половинатех, кто ещё в живых, или дураки, или сумашедшие:попробуйте, коли можете, пожить с такими людьми».

І вона, освічена та енергійна, має вивести цей безтолковий народ до чогось ліпшого, про що листуєтьсяз Вольтером і Дідро. Загатою на цьому шляху ніщо неповинно стати і будь-який спротив має бути зметений.

Чоловік, скинутий імператор, із яким під вінецьішла, уже не завада – йому не встати з-під могильноїплити Олександро-Невської лаври. Ще один законний імператор Іван Антонович за надійними мурамиШліссельбурзької фортеці: він роками не бачитименавіть людського обличчя, а коли заходять у камеру,то велено йому ховатися за ширму. А якщо й спробуєнавіть хто бранця звільнити, то надійній сторожі наказано негайно його убити.

На шляху до величної своєї мети – вивести до добра цих напівпридурків-напівбезумців – лишаласяостання хіба перепона: непідлеглість Церкви і такі, якАрсеній, душпастирі, що просторікують ніби вона незаконна, не по природі імператриця. Та її розум і це подолає.. Вона завоює для росіян нові життєві простори,паскудним жидам дозволить жити хіба у межі осілості– а за межею зоставити можна тільки купців першоїгільдії, високоосвічених євреїв, колишніх рекрутів, зареєстрованих проституток та жидів охрещених.

Щоправда, є ще одна перепона, про яку здогадуються одиниці в усій імперії – Михайло Ломоносов.

Але ж цю перепону вдалося їй передбачливо зняти щедо власного вступу на трон.

…Імператор Петро Перший помирав тяжко. Він ісам не знав причини своєї недуги – чи то простуда таквзялася за нього, чи то отрута яка, чи погано лікований паршивим лікарем задавнений сифіліс – тільки нагруди поклав йому хтось жорновного каменя і теперкожен подих вартував неймовірних зусиль. Але як зачув імператор, що настає його останній час, то звірився Феофанові Прокоповичу.

– Маю я гріх ще один, владико, – Петро радше хрипів, аніж говорив, той хрип виривався з грудей із зупинкою, по частинах. – Є в мене син, про якого ніхтоне знає, Михайлом його зовуть, Ломоносовим.

То з хрипом, то пошепки, але оповів таки якось імператор про давній той гріх.

Як почалося в Росії гоніння на старообрядників,то перебралося немало їх хто у Сибір, хто на північ,та взялися, притому вельми успішно, за господарку– чого варті лишень судноверфі братів Баженових.

alt

Імператор же три четвертих бюджету тратив на війни,і все частіше позирав, примруживши око, на ті багатства. До Петрової прикрості ще й син Олексій вельмипротивився батьківським нововведенням, дружинаж народжувала дочку за дочкою. І коли імператор учерговий раз навідався у північні краї, старообрядцізадумали хитру затію. Вони не просто мали на оці допомогти Петрові зі спадкоємцем, а й нажити короновану особу зі свого середовища – підсунули йому біляву красуню, з лиця якої хоч воду пий, Олену. Десь ізтиждень забавлявся з нею цар в Усть-Тосно, тішивсямолодою вродою, женучи з порога вістунів з їх державними клопотами. Коли ж стало відомо, що Олена таки завагітніла, старообрядці поспіхом віддали їїзаміж за племінника довіреного Петрові Двінськогоземського старости Луки Ломоносова – Василя Дорофєєва. Наступний імператорський указ не забарився.

«Сыну моему, – велено було передати на словах, – инареченному отцу Василию носить фамилию Ломоносов, и жить в этой семье под надзором Луки Ломоносова, помнить о сохранении тайны. Одарение мной незабудется».

…Імператорові Петру все гіршало, він то з хрипомсилкувався вичавити з себе слово, то впадав у маренняі тоді простиралися перед ним снігові сліпучі простори Холмогорщини, він знову, як півтора десятка літтому, мчить стрімкими саньми, аж віхолу вітер знімаєза ними і зблискує у навскісних променях сонця тойдрібнюсінький сніжний пил. А коли знову прийшов дотями, то наказав Прокоповичу:

– Обучи, владико, його у московських школах і долучи до сану священицького або до державної служби,на що буде здатен.

Феофан Прокопович таки наглядав за Михайлом,а коли сам відчув подих холодний кончини, не захотів нести таємницю в могилу і оповів усе дочці Петра Єлизаветі.

– Він не завада в дорозі до трону, – виважено говорив Прокопович. – Він незаконнонароджений і не посягне на трон, але він брат кревний і про нього піклуватися слід.

alt

П’ять зим ще минуло, доки від цієї мови Єлизаветазійшла на престол. Але вже в перші місяці царюваннявозвела вона зведеного брата в ад’юнкти Академії наук,незабаром у професори, а за оду дарувала немислимусуму у дві тисячі карбованців – грошей бракувало вказні, то ж дрібною монетою привезли той дарунок,доставили кінною підводою.

Хтозна, чи відав Михайло таїну своєї появи на світ, тільки не сподівався він ні на кого – пішки в Москву, тоді Петербурзька академія, Києво-Могилянська академія, далі Марбург, Фрейберг… Злет високий людини, що змалечку труд шанувала.

А як переставилася Єлизавета, замерехтіло раптоммарево – ні, не трону, їй, Катерині, традицією і законом це ніяк не належало, марево лише ймення государині, дружини можливого імператора Петра ІІІ, сліпий випадок відкрив їй таємницю Ломоносова. Тож напоминальному обіді по імператриці Єлизаветі, куди здружиною був запрошений Михайло, довірена рукатихцем сипнула обом повільно діючої отрути.

Подружжя занемогло майже в один день – Михайлові відняло ноги, а жінка ледве дибала по кімнаті, хапаючись за спинки крісел. Імператриця Катерина Друга хотіла ще сама відвідати Ломоносових, на власні очіпобачити неспинну отрути дію та втішити від іменітрону подружжя, яке зазнало такої біди.

З Ломоносовим – то вже пройдене, залишився тільки Мацієвич.

Що? Плаха, рвані ніздрі, жаровня й вибите настирним Шешковським та його заплічними каяття? А якне покається? А як своїми руками створить вона мученика і святого, народний бунт? Далеченько вже тоймилий Штеттін, з його затишними німецькими вуличками… А може, навпаки, високе імператорське прощення, християнське милосердя?

Одне очевидне: якщо зараз втратить вона момент,то вже ніколи не стане Церква підпорою трону. А щеж вона могла би монастирські землі дарувати тим, хтоістинно допомагав їй зійти на трон, і тоді ще охочішетрон той обома руками утримуватиме…

Думка спадала за думкою, як водяний потік на річковий млин; те млинове колесо крутилося, вертілося ініякого зупину йому немає…

 

11

Суд нарешті добіг кінця і серед сторожкоїтиші прозвучали слова вироку.«Бывший митр. Ростовский Арсений, превратнопоняв и толкуя вознамеренное ныне полезнейшеераспре деление церковного имения, безрассуднуюдерзость имел учинить о том Св. Пр. Синоду некоторые письменные в крайне укорительных и злословных выражениях представления, пренебрегшито, чем он долженствовал сему высокому ДуховномуСобранию, в котором Ее Император. Величество президентом быть изволит.

Св. Прав. Синод признал его за такое верховнойвласти и указам противящееся, да и самое Величествооскорбляющее, преступление не токмо ареста, но исуда достойным. Тем паче, что он еще при том в подкрепление упомянутых своих злостью и ядом оскорбления Величества (не токмо всевысочайшей Ее Величества особы, как президента Синода, но и как своейсамодержавной Государыни) наполненных представлений, Св. Писание и Предание свв. отец превратноже и ухищренно толковать отважился».

Слова вироку вже не піднімалися у вись, вони шелестіли вицвілим торішнім листям, що перезимувалопід снігами до весняної пори, але за тим шелестом Арсенієві чітко вчувався істинний, безжальний і грізнийсмисл: суд духовний віддає його судові світському,кримінальному. А той уже сам визначить винуватістьі кару злочинцеві…

Імператриця Катерина зважувала на своїх уявнихтерезах думку кожного із впливових придворних, крутила й перевертала ту думку, мов гарячу картоплину упригорщах, вона просто не мала права на помилку, напоразку. Вона мала право лиш на перемогу.А тим часом поміж людом московським ішов три-

вожний гомін, де насторожено, а де й не вельми, балакали, що жадібні на церковне добро придворніпідбивають імператрицю на гріховні діла. Спішно в«Московских ведомостях» було оголошено, що «протесты Ростовского архиерея, от начала до конца исполнены ядом оскорбления Величества», та писаномутому людність не йняла до кінця віри.

Ні, вона переможе, але в очах тої смути людської маєзалишитися милосердною християнкою, доброю і сердечною, що милостиво пом’якшує синодський вирок.

«По сентенции сей сан митрополита и священстваснять, а если правила святые и другие церковные узаконения дозволяют, то для удобнейшего покаянияпреступнику, по старости его лет, монашества толькочин оставить, от гражданского же суда и истязаниямы, по человеколюбию, его освобождаем, повелеваянашему синоду послать его в отдаленный монастырьпод смотрение разумного начальника с таким определением, чтобы там невозможно было ему развращатьни письменно ни словесно слабых и простых людей».

Таким було остаточне слово імператриці – Бог свідок, вона проти «гражданского суда и истязаний».

А тим часом у монастирській келії митрополита вРостові уже йшов обшук і опис майна.

– Одна мантія, три ряси, – скрипів пером піддячий, повторюючи вголос писане. – Одна скуфія, шапкакелійна стара, троє окулярів, залізна пряжка, чайникфарфоровий, три пари чашок і цукор…

На подив усіх, у митрополита найбагатшої єпархіїгрошей не було, а цукор не встиг роздати до арешту нужденним – сундук та ще тюк із одягом, от і всі пожитки.

Просто із Хрестової палати повезли Арсенія у Ферапонтів монастир, та вже навздогін наказали везтище північніше, в Корельський Нікольський монастирпід Архангельськом. Охороняти наказано прапорщику і конвою із чотирьох солдатів.

alt

Вид на Феропонтів монастир

Конвою клопоту зі смиренним старцем ніякого,хоча якоїсь ночі таки до півсмерті солдати напудилися. Їхали якраз мимо храму, як раптом на дзвіниціозвався серед мовчазної пітьми дзвін, тужно так і сумовито. Старший конвою кинувся було виясняти, чине зловмисник який дізнався про митрополичий проїзд, та дзвіниця виявилася замкненою. А як уже від’їжджали звідти, то нажахана його сторожа хрестилася,бо в храмі самі собою загорялися свічки і мерехтливесвітло змигувало у вікнах.

 

12

І знову в імператриці земля під ногами буллапружною, аж прогиналася, легко ходила вона,мов сила яка підносила її – суд над Мацієвичем ставістинною вікторією. Спротив бунтівного духовенства вдалося задушити руками самого духовенства,не здійнявши при цьому хвилювань чи заворушеньнастороженого люду.

Це млосне відчуття вікторії бриніло в голосі імператриці Катерини, коли вона виступала на черговомузасіданні Синоду. Блиск зволожених очей, впевненаі горда постава – імператриця мала достатню основуговорити сьогодні як тріумфатор, як цілковита господиня ситуації.

«Но каким образом может происходить то, чтовы не поражены огромностью тех богатств, которыми вы владеете и которые делают вас настолько могущественными, что вы должны бы почувствовать,что ваше такое положение совершенно противно духувашего призвания. Разве вы не наследники апостолов,которым Бог заповедовал проповедовать презрение кбогатствам и которые могли бы быть только бедняками; царство их было не от мира сего; вы соглашаетесьсо мной? Разве не правда то, что я решилась возвестить вам?».

alt

Легкий докір у голосі імператриця може дозволитисобі лише на початку. Хай хоч один із цих душпастирів, звичних до високого пошанування, хай хоч одинспробує підняти голос – в неї буде чим на місце поставити. У келії Арсенія Мацієвича знайдені під часобшуку листи багатьох тут присутніх, що сяють роззолоченим облаченням, ці арештовані листи до поридо часу хай полежать, але їх вона може вийняти будь-коли в разі на те потреби. Імператриця може і повинназараз розмовляти з ними іншим тоном, де доречнийметал, а не жіноче дорікання.

«Как же можете вы (пользоваться богатствами),не противореча своему положению, которое должнобыть неразлучно с христианской бедностью? Как смеете вы без угрызения совести пользоваться такимиимуществами и поместьями, которые дают вам могущество, как царям? Ах! Разве вы не имеете под своеювластью рабов больше, чем некоторые европейские государи имеют подданных? Вы слишком просвещенны,чтобы не понимать, что все эти имущества производяттак много злоупотреблений во владениях государства,что вы не можете их сохранить за собою, не будучи несправедливыми по отношению к самому государству;а вы должны сознавать, что вам менее, чем кому-либодругому, позволено быть несправедливыми и если вынесправедливы, то вы тем более виновны в этом, чтолучше других знаете свои обязанности».

Рум’янець, плямистий і злий, виступив на обличчіімператриці. Як ще їм дотлумачити: віднині ви не служителі вівтаря, не духовні сановники, а є державнимиособами і влада монарха для вас понад усе.

«И если я должна рассчитывать на вашу верность,преданность, то я должна также льстить себя надеждой, что найду в вас особенно преданных моей короневерных подданных. Если это так – то не умедлите жевозвратить моей короне то, что вы похитили у нее незаметно – постепенно».

Незрушними, висіченими з каменя сиділи члениСиноду, боячись навіть переглянутися, навіть поворухнутися. Вони відтепер – злодії? Вони, що береглиі прагнули примножити віками дароване монастирям і церквам? Ті, які школи відкривали, друкарні чишпиталі для неімущого люду? Отже, саме вони обікрали цю розпашілу і прогнівану приблуду, яка невідь-звідки прибилася на їхні сиві голови, яка не маєй краплини російської крові, але так наївно-нахабно,мов жменями присок, кидає їм межі очі: «Все російське – моє!»

Але хто посміє висловити таке вголос? Середарешто ваних листів Мацієвича є писане ГавриїломСанкт-Петербурзьким і Афанасієм Тверським, Амвросієм Крутицьким і Тимофієм Московським. Доситьструсити з тих аркушів пил, а чорнило за часом вицвісти ще не встигло. Хто посміє, як ще перед очимаАрсеній Мацієвич, хворий від простуди в дорозі, іцинга після Камчатських експедицій не захотіла полишити його – вилізло волосся, гнійні рани раз по развідкривались на тілі? Мацієвич, шанований ієрарх, щорозстригою став немов справді злодюжка?

Імператриця уважно вглядалася в покриті зморшками обличчя сановитих душпастирів перед собою,вона напевне здогадувалася, які непоштиві думки

роять ся в цих начебто велемудрих головах, але це її ажніяк не засмучувало, швидше тішило і смішило; щосьпід’юджувало відказати кумедним російським словечком – російські приповідки старанно й охоче почалазубрити, відказати щось на зразок «А выкуси!», їй хотілося, та не могла.

Проте відразу після засідання Синоду засіла записьмовий стіл. Вольтеру належало повідомити просвою добросердечність: «Арсеній, єпископ Ростовський… був суджений митрополитом Новгородським, і усім Синодом засуджений, як фанатик, винуватий у замислах ворожих, як православній вірі, такі верховній владі, позбавлений сану і священства тапереданий у руки світського начальства. Я дала йомупрощення і задовольнилася тим, що перевела його умонашеське звання».

З іншим документом уже на ніч погнали гінці, нешкодуючи коней, як значилося у височайшому повелінні, повезли гінці ще одне розпорядження. Кучеряві рядки на дорогому папері гласили: «Ровняя себя впротерпении Златоусту, стараясь возбудить ропот инеудовольствие на правительство, в коварных затеяхне разбирал способов ибо и лжи клеветы и пророчества и молитви и слова Божии он не усовестился употреблять всуе… А по-сему – под крепкое смотрение, ини бумаги, ни чернил не давать там».

Гнали коні видолинками і перелісками, аж біла піназ вудил летіла, поспішали гінці…

alt

13

Прокурор Наришкін відшукав Арсенія Мацієвича на монастирському подвір’ї. Митрополит, важко сапаючи, рубав дрова – за ухвалою суду вінкілька разів на тижні мав мити підлогу, рубати дрова,виконувати іншу чорну роботу. Арсеній якраз із видихом загнав сокиру в грубе поліно, проте воно, сукувате, з першого разу не піддалося, і тоді Арсеній разоміз застряглою сокирою здійняв його над головою, абивдруге, уже обухом, вдарити по колоді; поліно чи тозаважке, чи сил забракло, повело його спершу в одинбік, тоді в інший, він заточився, мов п’яний.

– Маю обов’язок провести допит, – глухо сказавНаришкін.

Арсеній мовчки взявся визволяти сокиру з нерозколотого поліна, пуляючись і смикаючи за топорище,врешті йому це вдалося і він так само, не обмовившисьсловом, пішов за Наришкіним.

Прокурор, судячи з усього, був добре обізнаний ізмонастирським життям Мацієвича.

– «Попередні імператори і царі Церкву різним добром нагороджували. Нині ж не тільки нагороди годічекати, а ще й грабують. В Ярославлі навіть посудцерковний вже відібрали», – чи казали таке монахам?

– Наришкін водив очима папером невідривно – чи тотак уважно вчитуючись у писане, чи не хотів зустрітися поглядом із митрополитом.

– Бачить Бог, що то гірка правда.

– «Навіть турки свої мечеті нагороджують, а в Росії– содом і гоморра». Ваші слова?

– «Зійде ангел із Небес у день останній – і ворогЦеркви не укриється».

– Дворянство, – говорили караульному офіцеровіАлексеєвському, – забуло предків своїх, що маєтністьмонастирям дарували, тепер же добро пограбовує. Говорили?

– Істину знають святі Небеса.

– «Нині, побачивши, що імператриця Катерина нетверда в російському законі і не знає народного життя, завидющі на церковне майно царедворці підсунули нетямущій імператриці злий указ і вона підписаласліпо»… Підтверджуєте свої слова? – Наришкін так іне підняв від паперу очей, мов приклеїлися вони там.

– «Хто має вуха, хай чує, що Дух промовляє Церквам»…

«Ич, який хитрюга, за Об’явлення Іоана ховається,– сердитою і знервованою осою задзижчала думка Наришкіна. – Не тільки самого понесло в бунтівники, щей іншим невиправдані надії подає. Архимандрит Антоній, що вельми увірував у балаканину цього престарілого в’язня, тішився серед монахів: «Станеться зміна на імператорському троні, Арсенія звільнять і вінзнову буде архієреєм, майно повернуть монастирям іАрсеній забере з собою мене». А ще архимандрита тішили чутки серед духовенства, що суд Синоду відбувався із порушеннями предковічних правил, тому санмитрополита з владики Арсенія фактично не знятий,а все звелося до звичайнісінького перевдягання – Богзабрав тоді розум у кривосердних суддів…

Тут у прокурорських паперах усе записано, марне Мацієвич відмовками відбувається, він навіть незнає, що як пішли доноси від п’янички ієродиякона

Лебедєва в губернську канцелярію, почалися допити,то Антоній відрікся від нього, мало того, розповів наслідстві, як Арсеній Святий Синод картав.

– Може, і про Синод не говорили, не лаяли?

– Ні, – крутнув головою Арсеній – йому так боліласпина, бо мало не віз дров за день попорав. – Не картавя Синоду, тільки говорив, що писав у Синод так, аби наСтрашний суд стати спокійно. А писане мною Синод

розтлумачив хибно, то ж буду я з ним на Страшномусуді позиватися.

Йому тяжко було стояти, біль поволечки дужчав,зараз він почувався так, мов спиною ліг на голий черінь шпарко напаленої печі.

Врешті Арсеній вийняв із кишені мідного п’ятака іпоклав його поверх прокурорських паперів.

– Милостиню? Мені?! – обличчя Наришкіна побіліло і він щомоці хряснув по столу рукою, аж виляскпішов по-під лунким склепінням старовинної монастирської келії. – Я прокурор, а не жебрак!

Арсеній лиш сумно покивав головою. У видінні,що напливало на нього, бачився йому Наришкін,перед яким улесливо кланяється люд, бо став вінвеликим начальником, управителем державних заводів, бачилося, як самого Наришкіна вже допитують, борозтратив казенні великі гроші, і як його ув’язнюютьу фортецю, присудивши п’ять копійок у день на утримання – більше не матиме і до смерті.

– Беріть, – тихо відказує митрополит – От побачите, ще знадобиться.

Роздратований Наришкін тепер копав на Арсеніяще наполегливіше, не минаючи допитами ані монахів, ані світських монастирських слуг, замикав у келіях на кілька днів без води та їжі «подумати і пригадати». І таки накопав стільки, що імператриця негайнопередала справу генерал-прокурору В’яземському.

– Дізнайтеся, чи немає у Виборзі, Нарві або Ревелі особливо надійного каземата для цього брехунця,– веліла імператриця і аж потішилася слівцем, що набігло. – Так і назвати його – Враль, і жодна душа набілому світі не повинна знати інше його ім’я. Ніхто нематиме права знати…

 

14

Восени 1770 року над Москвою кружляли круки,їх лиховісний крик під високими свинцевимихмарами холодив кров і без того нажаханих москвичів.

Доки в Петербурзі дзвеніли оркестри гучних балівз приводу більшої чи меншої перемоги в турецькій війні, невидимий ворог, для якого не існує сторожі, проник мало не в кожен московський дім – чума ввійшла вмісто раптово і такою ж невидомою косою клала люд,як стиглу траву в косовицю.

alt

Фортеця Ревель

Лікарі та вчені слали спішні депеші в Петербург,писа ли, що терміново вдіяти треба, аби епідемію бодайспинити, та ті депеші осідали у канцеляріях, кочували зоднієї шухляди в іншу; хтось із ворожок порадив тільки палити багаття, аби чим ядучішим димом відганятибіду – й ті чорні дими хилиткими стовпами здіймалисянад Москвою, наче загадковий примарний ліс.

Епідемія почалася в Генеральному сухопутномугоспіталі серед повернутих із турецької кампанії, тодіперекинулася на Суконний двір. Владі не вдалося робітників із Суконного двору відправити в карантин,перестраханий люд розбігся, розносячи містом чуму.

Хлопчак із сім’ї Страхових щоранку носив запискуіз числом вмерлих, то ж, ледве забачивши малиновийпіджачок із голубим комірцем малолітнього кур’єра,відкривав люд вікна і з тривогою гукав:

– Скільки, дитино?

– Шістсот!

– Скільки, скільки?

– Шістсот! – знову гукав хлопчак і жителі втішенохрестилися:

– Слава Богу, слава Богу…

Вдячне знамення клав люд на себе того, що вчоратой самий хлопчак у малиновому піджачку відказував: «Вісімсот!»

Трупи людські, що обсіли чорні та зеленкуватітлусті мухи, не встигали навіть прибирати, то ж крукигеть обзвичаїлись і перестали боятись людей. Оберполіцмейстер наказав випустити злочинців-колодників із тюрем та створити з них поховальні команди– ті колодники по сумісництву з новою роботою щей грабували і без того прибитий бідою люд. Мортусиз тих похоронних бригад, у масках і просмолених балахонах, крюками, немов колоди, тягали людські тіла,кидали їх на підводи і вивозили за місто чи звалювалитут же у ями, вривалися в домівки і тягнули живиху карантин – москвичі приховували страждених тиххворих, аби навіть здоровим у той карантин не втрапити, бо вихід звідти здебільшого був лише в могилу.

Генерал-губернатор граф Салтиков втік з Москви всело Марфино, як із пожежі за ним тікали офіцери,дворяни, чиновники. За одинадцять місяців післяпочатку епідемії імператриця Катерина відрядила вМоскву головнокомандувачем із найширшими повноваженнями князя Григорія Орлова – генерал-аншефа ісвого фаворита.

У страха очі великі. І так само велику прудкістьмали чутки, що ширилися при людському горі.

– Нас порятує ікона Боголюбської Богоматері!

– рознеслася чутка в розпал біди. – Та ікона, що біляВарварських воріт.

Вал люду покотився туди, штовхаючись, лаючись,затаївши надію на останній рятунок. Люди прикладалися до ікони, давали щедрі пожертви, ревно читалимолитви на молебнях, що служили безмісні священики, які об’явилися враз і не мали на те права без благословення архієрейського.

Нова біда спалахнула і запломеніла, як вогонь ужнивний день. Хтось розпорядився ту ікону, аби непереносилася чума, забрати в церкву Кира та Іоана, асвящеників доправити до духовного начальства. Обурений люд священиків відбивав силою, а сундук із пожертвами спробували забрати солдати.

Біля Спаських воріт тривожно вдарили дзвони ітой подзвін поплив над настраханими московськимивулицями.

– Богородицю грабують! – вигук цей підняв на ногитисячі людей, – хто хапав дубового кілка, хто простокаменюку, що втрапила на очі.

Повстанці у пошуках винуватих увірвалися в Чудівмонастир, розгромили винні погреби купця Птіцина, кинулися розправлятися з ненависним генераломЄропкіним.

Величезний натовп стікався до Кремля, намірибунтівників не викликали сумніву.

– Підкотити гармати до Спаських, Боровицьких таНікольських воріт! – пролунала команда.

Білий прапор, з яким ішли офіцери до повстанців,був потоптаний і порваний, а парламентери самі ледвеврятувалися.

– Картеччю вогонь! – пролунав наказ.

Ревнули мало не в один голос гармати, ядра з лихим підсвистом, описавши дугу, упали посеред люду:зойки, стогін, пошматовані тіла та ще нова команда«Цілься!» таки спинили бунтівників.

А наступного дня в атаку пішла кавалерія, зблискуючи шаблями на вересневому сонці.

alt

Бунт придушили. Писар, нервово бризкаючи чорнилом від пережитого, виводив на папері в Петербургтермінове донесення: «Вбито 78 чоловік, заарештовано 279, 72 бито батогами і відправлено на каторгу, 91бито батогами і відправлено на казенну роботу, 4 – повішено».

А в ливарній майстерні в Петербурзі, тим часом,метушилися майстри і розливався метал для термінового замовлення. Імператриця повеліла за упокореннябунту вилити на честь генерал-аншефа Орлова пам’ятну медаль «За избавление Москвы от язвы». КнязяГригорія вітали при дворі з музикою, з церемоніями,як справжнього героя.

Москві ж було не до оркестрів – скрипіли вози, вивозилися трупи убитих і просто померлих від чуми,облаштовувалися нові кладовища – Ваганьківське,Дорогомилівське, Данилівське, Міуське, Преображенське, Введенське… Двісті тисяч полягло москвичів,майже стільки ж, як жило на початку того століття вмісті, полягло від чуми, завезеної з переможної, такбучно відзначеної прийомами, балами і високими нагородами війни з Туреччиною.

 

15

Вона була певна, що з тим митрополитом (нащастя, вже колишнім), насправді ж – зі зморщеним роками, мов в’ялена груша, язикатим дідом,із облізлим від давньої цинги волоссям, неприємним і колючим монахом, їй у житті зустрічатися вжене доведеться – далеченько на північ відвезли йогопрудкі коні. Згадки про Арсенія якщо й напливали,імператри ця швиденько виштовхувала їх із пам’яті тадумок, як виштовхують за поріг непроханого гостя.

Вперше так легко позбутися їй згадки про Мацієвича не вдавалося, коли надійшла несподівана звісткапро раптову смерть єпископа Гедеона в дорозі до Пскова – тільки й встиг схопитися за серце та зойкнути, навіть карету візник не зміг спинити. «Мало хіба в життітрапляється прикрого й негаданого, – виштовхувала,обіруч випихала з думок лихий спогад про Арсенієвепророче слово про Гедеона на тому суді. Збіг обставин – і годі».

alt

Не минуло й два місяці, як інша сумна звістка докотилася до Петербурга, дивна, негадана, незрозуміла.

Ні з того, ні з сього завалився купол церкви Трьохсвятих, що поряд із Хрестовою палатою в Кремлі, десудили митрополита. Споруда видавалася вельмимяцною, добрі майстри її зводили, ще й іноземців запрошували тоді для нагляду.

Рухнула церква; дякувати Богу, що служба не правилася і нікого якраз не було, рухнула з добрадива, безвітру і бурі, без струсу земного: тільки земля здригнулася і клуби сірого, наче попіл, пилу знялися в небо.

Як збіг народ зачудований – і в пам’яті дідів-прадідів не було, щоби церкви падали, – почалися суди іпересуди людські.

– За гріхи наші…

– А може, й не наші.

– Праведного тут засудили.

– Казав же митрополит…

– Світу кінець: Бог знамення показує.

Народ прибував, кільце люду довкола звужувалося, вже й битою цеглою топталися, тільки порох спурхував із-під ніг.

– Розійтись! – гукала сторожа і замахувалась, мовдля удару, але вигукувала так несміло й невпевнено, бой у самої жах поколював спини тоненькими голками.

– А ще на кпини митрополита Арсенія брали, – перемовлявся впівголоса люд, сторожко роззираючись, чи немає поблизу когось чужого, бо за необачне слово можнане пороху цього цегляного понюхати, а казематної цвілі.

Імператриці вже цього разу несила була відігнатитяжкі спогади й гіркі, кинуті мимохіть, слова Мацієвича. Викликані спішно сановники тільки руками розводили, лише Шешковський наважився здогад свійвиказати.

– Доносять, що хтось примудрився Вралю передати святі мощі Димитрія… От він і набув незрозумілоїсили…

Шешковський проказав і тут же затнувся, пошкодував за власну поспішність: імператриця на очахмінялася на лиці, бурячковіло те обличчя, плямамийшло.

– Горобців вам стерегти, а не державного злочинця! – Імператрицю, незмінно обачну і стриману, такоюпридворним ще бачити не доводилося. – Знайти, чиїто діла!

Шешковський, на якого визвірилася государиня,тихенько задкував за спини придворних і гусячоюставала шкіра на всьому тілі, мов виліз із води на холодний вітер – так можна самому втрапити у заґратовані каземати, де досі його бранців тримали.

Кілька ночей по тому, ледве зімкне повіки, імператриці снилося небачене нею видиво церкви, що рушиться, стугін земний і клуби пилюки у небі; здригнувшись, вона прокидалася, пробувала навіть читати,але як тільки задрімнути старалася, то знову хилився іначе провалювався церковний купол…

Біда рідко ходить сама. Від Шешковського, що відпам’ятної розмови чи то злегка заїкатися став, чи просто набув звички довше думати, пішли інші тривожнідонесення. Заворушилися потаємні недруги її, що підтримували законного, на їхній погляд, претендента натрон Івана Антоновича.

Вже другого дня, як тільки зійшла на престол, Катерина Друга із Петербурга надіслала генерал-майорові Силіну свій указ.

«Вскоре по получении сего имеете, ежели можно того же дня, а, по крайней мере, на другой деньбезымен ного колодника, содержащегося в Шлиссельбургской крепости, под вашим смотрением, вывезтисами из оной в Кексгольм, а в Шлиссельбурге в самойоной крепости очистить лучшие покои и прибрать, покрайней мере, по лучшей опрятности оные; которыеизготовить, содержать по указу».

Четвертого липня генерал-майор доповідав із селаМор’я, що за три десятка верст від Шліссельберга, просвою негадану пригоду. Буря розбила їх нехитру посудину на озері і вони з арештантом чекають у селітепер іншого судна, аби якось допливсти до Кексгольма. Врешті Івана Антоновича доправили назад у Шліссельбург.

З острахом, з незнаним, незрозумілим співчуттямвідвідала нова імператриця свого конкурента у казематах лиховісної слави. «Та він же без розуму, – подивилася, похитала головою та й махнула на все. – Тваринне існування, нехай собі залишається».50

Зараз вона не могла так махнути рукою, злегковажити новими донесеннями було б непростимою помилкою.

«А ще хтось заздрить на мою удачу», – скривилася,мов раптом зуб заболів, і той біль, занудний, ніяк неволів відступати.

– Захочуть звільнити Івана Антоновича – при найменшій спробі його… – розпорядиться імператрицятаким тоном, що перепитувати деталі не було охотині в кого.

 

16

Усаксонському кабачку грала музика, у саксонському кабачку витанцьовували миловидніциганки – смугляві та стрункі, одна одна одної гарніша, хоч воду з лиця пий; як вивернеться яка станом, яквійне барвистою спідницею, то аж млость брала офіцера Шванчича, аж кров закипала та нуртувало і пружавіло молоде тіло. Сюди любила заглядати офіцерня,і Шванчич кабачок не часто таки оминав. Йому смакувало червоне вино, завезене з неблизьких гішпанськихкраїв, прудка музика аж підсмикувала і манила до танцю, але його більше цікавила одна циганка, що так доладу ще й підморгувала. Сяюча і розгарячіла, вона підморгувала усім, та підігрітому вином Шванчичу видавалося, що підморгує вона йому якось особливо.

alt

Шліссельбургзька фортеця

Брати Орлови ввалилися у кабачок, як до себе додому, Федір та Олексій, обоє високі та широкоплечі, вже напідпитку, вони, уздрівши знайомого Шванчича, направилися до його столика і Олексій примудрився на ходу вщипнути циганку, що так сяяла посмішкою і підморгувала Шванчичу.

– Не руш, – добродушно пробурчав той. – То мені.

– А ти її хіба на базарі купив? – виставив зуби напродаж Олексій.

– Циганське плем’я належить світові, – Олексійпродовжував продавати веселі витрішки. – А ще тому,в кого сили більше.

Здоровань Шванчич зрозумів виклик і рикнув сердитим, розбудженим серед зими ведмедем. Він таки непоступався зростом і силою будь-якому з п’яти братівОрлових, міг кулаком вибити цеглину в стіні, а в заварусі молодецькій почувався, як риба у воді – бивсявідчайдушно, ніколи при цьому не перестаючи посміхатися.

– Та пішов ти, – і кинув закрученого, як старі баранячі роги, матюка.

Олексій без довгих роздумів зацідив йому під вухо,та невдало, руку суперник якось відбив і в свою чергу вліпив Олексієві такого штурхана, що той полетівсторчака.

Ще за хвилю клубок із трьох тіл покотився поміжстолами, викотився за поріг, хряснувши виламанимидверима; Шванчич зумів схопитися на ноги і, ставшидо стіни спиною, по черзі тузав обох братів.

Кров змішалася з вином, додаючи гарячки бійці,він таки довгенько вистояв проти двох, аж поки Олексій не поцілив у обличчя: зацідив смачно, аж руку вплечі відчув, ту руку, яка одним ударом шаблі моглавідтяти голову старого бика.

Коли Шванчич упав, для Федора з Олексієм насталасправжня потіха – його били ногами, гамселили під ребра і в пах, по руках, якими той силувався затулити обличчя, молотили від душі, копали водночас і по черзі, аждоки тіло не стихло і не перестало навіть ворушитися.

Шванчич довго лежав так у грязюці, під нічним дощем, важко дихаючи та ледве постогнуючи, аж докиОлексій, переповнений заморським вином, не вийшовдо вітру. З останньої сили Шванчич звівся на ноги і,вихопивши шаблю, черконув Олексієвим лицем. Два знього стало б, якби не побита рука Шванчича, а так (усорочці таки народився) лезо лише розпанахало щоку,від вуха до рота. Заюшеного кров’ю, напівпритомного брата Федір втиг довезти до хірурга – відтоді шрамглибокою борозною лишився, що на холоді то синів,то ставав бурячковим.

Той випадок був єдиною поразкою Олексія. Він мігщо завгодно утнути і бути певним у безкарності – заним стояла така само широка, як і в нього, спина братаГригорія. Григорій впав ув око Катерині ще коли вонабула лише великою княгинею, задовго до сходження на імператорський престол. Відбивши Григорія вдоб рої приятельки графині Брюс, велика княгиня подосто їнству оцінила смаки графині – молоде і пружнетіло Григорія м’яло її несамовито, вкидало у шал, у безпам’ятство, вона забувала геть і чоловіка, і попередніхкоханців, її несло бурхливими хвилями і так хотілося,щоб цьому нестримному потопові ніколи не було кінця. Вірний камердинер Василь Шкурін, не засвічуючисвітла, тихенько щоразу відчиняв двері і Григорій, злодійкувато скрадаючись, пірнав в опочивальню.

Та одного разу, тішачись молодим і пружним тіломкоханця та вигинаючись викинутою на берег рибиною, вона в пориві ласки ніжно тернула його по щоцідолонею. Тернула і похолонула, під пальцями чувся

глибокий рубець Олексія.

Вона вискочила з постелі й засвітила свічку.

– Як ви посміли? – обурений напівшепіт-напівкрикна Олексія ніяк не подіяв.

– А яка вам різниця, – Олексій втомлено надягавпанталони. – Вам з Орловими не випадає сваритися.

Бо вони не тільки в ліжку гвардійці, а й… – і не договорив.

Олексієві слова стали пророчими, коли треба булодівати кудись чоловіка.

Григорій виявився вельми вдатним справді не тільки в ліжку, він таки був спостережливою людиною.

Коли імператриця почала бути занадто лагідною зГригорієм Потьомкіним, що стрімко робив кар’єру відкапрала до камер-юнкера, а погляд самого Потьомкінана розповніле тіло імператриці ставав мов намащеним, брати Орлови застукали його наодинці.

– Не для твоїх зубів це м’ясо, – сказав ГригорійОрлов і пудовий кулак його вцілив у зуби Потьомкіна,аж захрустіло.

– Добрий товкач, тільки для іншої ступки, – всміхнувся Олексій кривою усмішкою і вдарив щомоці ногою в пах.

Сипонули іскри в очах, Потьомкін звалився, і тепервже у колі братів, лежачи, він ніяк не міг боронитисявід ударів ногами. Били в живіт, били під ребра, юшила з рота кров, хоч як закривав обличчя руками, аждоки удар в око носком і зовсім не забрав тяму: сяйнули раптово ще в очах різних відтінків кола, і так самораптово згасли; настала ніч.

Він вихаркував довго цю бійку кров’ю, вчився ходити наново, як змалечку, але потужна природна силайого організму врешті перемогла, тільки на одне окоосліп. Тривалий час двадятичотирилітній камер-юнкер навіть не з’являвся при імператорському дворі.

А Григорій Орлов добрі здібності проявив не лише вліжку. Коли Вольтер прислав першого листа імператриці Катерині, захоплюючись її майбутніми реформами,Григорій між іншим чи то думку свою уголос висловив, чи то давав пораду:

– Добре було б соболів йому послати…

Імператриця скинула поглядом різко: а чи правильно її зрозуміють?

– Соболі – вони і у Франції соболі, – притиснув утоні Григорій.

Прислухалася імператриця до його думки і проГлєбова.

– На всіх задвірках плещуть, що Глєбов переплутавімператорську казну зі своєю, – він звично викладавдумки навпростець, по-солдатськи, не закручуючи їх вхитромудоре мереживо придворного етикету. – Так немає бути. Він присвоїв більшу частину того, що давалося на переселення в Малоросію сербів, вірмен, болгар і греків.

Коли імператриця покликала Глєбова, той, на превеликий подив, не став віднікуватися, тільки покірнопохилив голову, наче підставляв її на лобному місцідля страти.

– Винуватий, імператрице, – з такою само покірністю, але вже в голосі, відказав Глєбов.

– Ви розумієте, що тут сибірським холодом тягне?– гнівні, але ще віддалені блискавиці почали змигувати в очах імператриці.

54– Винуватий, ваша імператорська величносте, – незмінював тону голосу сановник. – Але ж коли я дававвам по двадцять п’ять тисяч рублів, як ви ще були великою княгинею, і по десять, і по п’ятнадцять, які випрогравали в карти, то де їх міг я ще взяти?

Обережненькими кроками імператриця звільнилаГлєбова, але під суд не віддала – хай повисить над нимдамокловим мечем загроза, рот може щільніше будезачинений.

Але в одному государиня не послухала Орлова– обвінчатися з ним.

– Ваша тітка Єлизавета обінчалася ж із Розумовським, і тебе ніхто не осудить, – напосідав Григорій.

Делікатно завела вона мову про це з графом Паніним, всезнаючим на її погляд, і водночас підступним,мудрим змієм із біблійної гравюри, що вмів прорахувати все на кілька кроків уперед.

На цей раз Панін відрізав без звичних вихилясів:

– Слово імператриці для мене закон. Але хто станеслухати графиню Орлову?

 

17

Банкір Судерланд, Ваша імператорська величносте! – обидві половини позолоченихдверей прочинилися і Судерланд ввійшов звичноюшвидкою ходою.

– Як я рада бачити вас, мій милий банкіре, – імператриця всміхалася щиро, їй справді розвиднялося відкожної зустрічі з цим чужоземцем, освіченим і галантним, який, проте, ніколи не опускався до звичної придворі набридливої патоки улесливості.

– День аудієнції в моєму календарі щоразу відмічаю святковим. – Судерланд замилoвано дивився наперстень імператриці з дивовижним каменем, що переливався якимось незвичним, мало не фіолетовимвідтінком – досі його ще не бачив.

– Здогадуєтеся, чого кличуть банкірів – треба кошти, – імператриці якось легко велося із Судерландом,вона була певна (і не раз ретельно перевіряла), що жодне слово поміж них мовлене, не вихопиться в Судерланда поза порогом палацу. – Великі кошти потрібні.

alt

– Великим людям – великі гроші, – вклонився банкір, бо так йому було легше сховати зрадливу кислинку, яка могла пройманути обличчям і видати його– мав клопіт із неповерненням попередньої позички.

– Бачу, придворну науку лестощів засвоюєте зразковим спудеєм.

– Ні, ваша імператорська величносте, я просто цитую мовлене і Дідро, і Вольтером, і Гріммом на всіх європейських перехрестях.

Судерланд хоч і мав мороку з попередніми позиками, та мав і певність, що багаторазово окупиться вона:трон міцний, бунти придушені, отже сквитається.

– За що я люблю банкірів, то навіть не за те, щогроші дають, а ще більше за вміння не ставити дурнихзапитань: навіщо ті гроші? – Імператриця підійшла довікна і, примовкнувши, задивилася у весняну далину.

Вмитою по зимі голубизною неба, якоюсь наївною іцнотливою, пливли набурмосені хмари, але набурмосилися вони награно, не всерйоз і не будили в душібезпросвітнього осіннього смутку; на нерозпущеному ще гіллі, де ледве прокльовувалася і ще не торжествувала зелень, всілася зграйка граків – чорні цяткипоміж зеленуватого димку, мов навмисне мальовані

тушшю невправною дитячою рукою. І так щовесни, ібагато-багато весен, і сотні літ приходитиме невмолима пора воскресіння природи; її, великої імпера триці,давно вже на світі не буде, а птаство так само безтурботно вовтузитиметься на нерозпущеному ще гіллі.

Але вона має встигнути, має залишитися, то не гараздотак – володіти півсвітом і безслідно зникнути, щонайбільше, прорости якоюсь травою.

– Мій славний попередник Петро І, – обернуласязнову лицем до банкіра, – майже три четверті казнивитрачав на війни. І що? В пам’яті вдячних росіян вінзалишається Петром Великим. То ж і мені, певне, дотакої долі витрат тягнутися треба.

– Чим більша мета, тим більша в грошах потреба,– не став розумувати Судерланд – у нього зуб розболівся, але розкіш бодай скривитися не на часі.

– Я з жодним із придворних не можу, а коли йбоюся, поділитися думками, бо хтось їх обов’язковопереінакшить та хибно витлумачить, – імператрицічомусь хотілося поділитися передуманим, мов вонотам борсалося і вовтузилося і все просилося на світширокий. – Що залишається по людині, коли вонапіде?

Вона подивилася на банкіра так, мов саме він єдиний у світі знав відповідь.

– Не зна-а-ю, – протяжно проспівав подивованийСудерланд. – Мені й так у цьому житті клопотів небракує.

– Що залишилося від перського царя Дарія? Чи відОлександра Македонського? Або від володаря всіх світів Чингісхана? – насідала вона, мов на допиті, і банкірзобов’язаний був дати точну відповідь. – Де збудовані

ними міста, любовно зведені палаци? Нема їх. Де прокладені ними дороги? Є лише неймовірне число покладених чужих і своїх воїнів. Але ж їхні імена – і Дарія, іОлександра Македонського, і Чингісхана пливуть гордовито над століттями, як оці хмари над весняним Петербургом. Я вам скажу, що залишається після великих у світовій історії: залишається міф. То неймовірнедля мене самої відкриття… Міф, щось таке ефемерне,безтілесне, нематеріальне, тільки міф здатен перемогти незбагненний плин віків. Час і війни поруйнуютьпалаци й міста, зникнуть народи, із карт політичнихпропадуть держави, а міф Чингісхана, ОлександраМакедонського і Дарія залишиться навіки.

– А я не знаю ціни, почім міфи тепер на ринку купляються… І чи можна придбати їх за гроші? – В Судерланда навіть зуб перестав боліти.

– Гроші потрібні, і ще й багато, – зовсім на іроніюне образилася імператриця. – Якщо доля закинуламене в цю країну, то повинна скористатися випадком… Я маю бути більшою росіянкою, ніж самі росія-

ни, маю розширити кордони моєї імперії. А то дещовартує… З цієї досі задрипаної країни п’яниць, злодіїві жебраків, із недавнього улусу віддаленої провінції

Чингісхана, зобов’язана витворити міф великої Росії– і через віки згадають, хто здобув цю велич. Я збудую,звісно, також палаци, але не певна, що війни і час їхвбережуть. А міф про велику Росію та її імператрицю буде міцніший за всі кам’яниці…

– Задум достойний вашої імператорської величності, – Судерланд не міг приховати сумніву. – Але минулевже на пергаментах різних нашкрябали літописці, та йсьогодні, даруйте, не все у Росії таке райдужне, бо людпростий не скрізь розкошує.

– Дурниці, банкіре, – втомлено відказала імператри ця. – Мої улесливі царедворці гадають, що незнаю, як у голодні зими селяни їдять жолуді, болотну траву й солому, сплять у бруді разом із худобою,а поміщики з кріпосних дівок зробили гареми. Та це,повірте, забудеться, залишиться тільки велич. Вдячні нащадки ставитимуть мені пам’ятники – гордовито підніматимуся на високому постаменті, а десь тамунизу розмістяться славні мужі імперії, мої помічники, мої фаворити; скульптори вже самі розберуться,кого зобразити і в якій позі… Минуле відредагуємояк належить, що б там літописці, очевидці, філософи,військові та державні діячі не розказували. Дамо радуз усіма тими літописцями – ми перепишемо історіюРосії, справжні пергаменти підуть у вогонь, натомістьзостануться з них правильні списки. Вся історична документалістика буде ретельно почищена, починаючиз Нестора-літописця і до ближчих часів все має відповідати великому міфові, будь-що інше стане неможливим довести. Не тільки чужа земля, а й її історія будегероїчною історією Росії.

– Я, гадаю, домовлюся з банкірськими домами Голландії, – велич задумів Судерланд перекладав наче зоднієї мови на іншу, на свої фінансові ходи.

Імператриця ж прикидала, яку суму вона має назвати банкірові. Нелегкою була ноша військових витрат, але й тут вистачало кому давати. Окремо, не длячужих очей, вела записи подарунків тим, хто давав їйрозраду в опочивальні, хто міг приголубити і змусити забутися від тяжких на троні трудів. Від Орлова,як вичах, відкупилася дещицею: сто тисяч рублів на

добудову його будинку, право на рік користуватисявинними погребами та екіпажами царського двору,залишила всі попередньо даровані маєтності і ще стоп’ятдесят тисяч щорічного пенсіону. Зоричу даруваламісто, Васильчикову – п’ятдесят тисяч, срібний сервіз,дім на Мільйонній та ще село, Єрмолову – сто тридцять тисяч і ще чотири тисячі душ кріпосних, Потьомкіну сьогодні – чергових сто тисяч… А ще прохачі звідусіль, он із Києво-Могилянської академії вчора дляпрофесорів просили – з них тринадцять копійок у деньсаме якраз. А Судерланд нехай не лінується ворушитимізками – банкір милий все-таки чоловік, он собачкуяку їй прегарну подарував. Він таки постарається, якматиме клепку, добрі стосунки підтримувати з нею.

Видатки – то хитромудра річ вельми, вони ростуть, якна дріжджах. Якось вона не полінувалася і з німецькоюпунктуальністю взялася рахувати загалом, суммарноподароване лише коханцям, окрім згаданих поточнихвитрат. Брати Орлови одержали сімнадцять мільйоніврублів, Висоцький не вартував більше трьохсот тисяч, зате Васильчиков – один мільйон сто тисяч, Завадовський – мільйон триста вісімдесят, Зорич більшувтіху давав – мільйон чотириста двадцять, Корсаковвстиг лише на дев’ятсот двадцять тисяч потягнути,Ланський, миле дитя, їй і зараз не шкода сім мільйонівдвісті шістдесят тисяч, Єрмолову вистачало п’ятсотп’ятдесят тисяч, Мамонов, звірюка справжнісінькийв ліжку, вартував мільйон вісімсот вісімдесят тисяч,а над ними височіли брати Зубови з трьома з половиною мільйонами. Звісно, ніхто не зрівняєтьсяз них із Потьомкіним: п’ятдесят мільйонів – це безпалаців, коштовностй і посуду, без кріпосних душ.А тих душ Орлови отримали десь до п’ятдесяти тисяч,Васильчиков – тільки сім, Завадовський шість тисяч вМалоросії і дві в Польщі, Корсакову даровано чотиритисячі польських душ. Всіх вона точно не могла порахувати, бо гроші треба позичати і віддавати, а душібезплатні, самі собі плодяться.

– І ще буду вдячна за пораду: скільки можна додатково випускати паперових асигнацій і чи не матимеказначейство замороки, якщо податки люд Росії платитиме паперовими асигнаціями, а Біла Русь і Малоросія – справжніми срібними рублями?

Судерланд був добре обізнаний у тутешніх фінансах, боргах зовнішніх і внутрішніх, інакше йому булоб нічого робити у цій країні. Вал паперових асигнацій,запроваджених Катериною ІІ, наростав, і вони знецінювалися – питання лише межі цього валу. Платитиподатки люду Росії паперовими грішми, а Білій Русі таМалоросії сріблом – означало зробити у цих землях тягар мало не вп’ятеро більший – за срібний рубель вжеходило двадцять два паперових. Про це ніхто вголосне говорив, але Судерланд таки прекрасно розумів, щоокрім покладання на Малоросію і Білу Русь уп’ятеробільшої ноші, задум імператриці матиме вельми далекі наслідки. Вода тече згори вниз, так і гроші потечуть– купці і заводчики не вкладатимуть кревні у землях,де податкова гора, золото і срібло тектиме в долину– занепад цих двох земель побачать лише з роками. Тай ціни від паперового валу біжать навперейми – коливступала імператриця на трон, то вартував хліб у сім злишком разів дешевше, з дев’яносто шести копійок зачетверть жита став сім рублів, спробуй проживи людині. Але то не Судерланда головний біль.

– Ваше імператорська величносте, наскільки яобізна ний, борги Росії вже втричі перевищили річнийдохід казни. Тож маю пораду, аби друкарські верстатигроші не так прудко клепали… Воля ваша робити різніподатки в різних землях, але чи не викличе це невдоволення, тим паче, бунту?

– На цю хворість маю знатних лікарів – Міхельсона, Суворова, тож вилікують.

Наступного дня, підгицуючи на весняних вибоїнах тарозбризкуючи багнюку, карета Судерленда мчала в нідерландські краї, верста за верстою полишаючи за спиноюцю загадкову, звичним розумом непізнанну державу.

 

18

Калнишевському з Мацієвичем не судилосябільше зустрітися, але тодішня розмова не разспадала на гадку Петрові. Пригадалася йому і як повертався з коронації в Україну.

– Що ж воно буде, владико? – питав Калнишевський у митрополита. Двоє старих людей, яким повернуло на сьомий десяток, один сивий, а другий облисілий, гомоніли притишено, аби їхня балачка чужимвухам не дісталася.

– Немає великого добра в Україні,та й тут повітря мені не до шмиги…Калнишевський повів носом так, мов те повітря,що невідь-чим пахло, якраз було його головною морокою.

– Світлі пасхальні дні, видавалося б доброта і умиротворення на душу лягти мали, та добре слово… Ажіде вчора мені назустріч п’яний, як чіп, спотикаючисьта падаючи, і кричить через вулицю, забачивши знайомого:

– Христос воскрес… твою мать!

Я аж перехрестився, – і Калнишевський поклав насебе хрест, мов те видиво якраз було перед очима.

– Не знаю, Петре, – митрополитові спали на пам’ятьінші гіркі випадки, бо не засиджувався на місці, об’їздив чимало парафій ростовською і ярославською землею. – Бог покарав за щось Росію…

– А в нас кажуть, що то царевич Олексій проклявсиновбивцю Петра І, і помираючи пророкував: «Затебе Бог скарає всю Росію».

– Хто зна, може й спало прокляття на землю цю через того, що сина відправив у могилу, а в сповіді замість «Веруешь ли?» замінив на «Пьешь ли?» – Арсенійпередихнув, кволим було здоров’я, сибірські мандрівки досі взнаки давалися.

– Та, гадаю, не на одному лише виродкові-імператорові вина… Відповідальні перед Господом і цим людом всі ті, кого називають «цвітом» – освічені, сановні, вчені мужі, душпастирі. Бо то з їхньої тихої згоди, нерідко підленької користі, народ спою ють, за худобу тримають. Мало того, люду тлумачать, що він найліпший і найхоробріший, не до ремесла його та плуга готують, а до розбою та воєн. А далі все просто: в сусіда хата біла і наїдків у тій хаті повно, він безсердечний, хоч і нажив мозолями, та не ділиться з тим, хто у шинку гуляв; іди, кажуть тому людові, забери все, що у білій хаті, воно таке ж і твоє…

Ще й душпастиря змусять благословити розбій. І неманікого серед того «цвіту», ані придворних, ні серед вчених мужів, щоб розбій назвав розбоєм, а голодномулюду пояснив: тобі дістануться крихти, здобуте ж урозбоях і війнах дістанеться ненаситному сановитому.

alt

Ярославльський  кремль

Так пограбувавши одну чужу хату, нацькують на другу-третю, і повторюється це без кінця…

– Не може так безкінечно бути…

– Та не хотілося б… Але в цьому людському вариві витворитися здатне ще гірше. Саме час прийти новому Чингісханові, не важить – у штанях він буде чиспідниці, і поведе він тоді поруйнований вщент народ,голодний і озвірілий люд, куди перстом укаже. І людність повірить тому Чингісханові, ба, навіть славитиме його, монументи-пам’ятники возводитиме. Ця імперська чума заздрості і розбою лихіша самої чуми, бозаразна хвороба така не гине ні в мороз, ані на сонці, іяк прибере Господь Чингісхана, то прийде ще якийсьтам Батий, і все піде на круги своя…

– То що ж нам робити, владико? Невже Батия чекати?

Калнишевський тамував несподіване роздратування, та йому те погано вдавалося. «Добре митрополитові розмірковувати зі своєї неблизької кафедри,– подумав із серцем. – Член Синоду, самій імператриціможе впоперек слово сказати… Спробував би на моєму місці: з одного боку палахкотить полум’я над оселями від татарських набігів, з іншого – Польща кривим оком накидає, з третього – російський сановникжадібною лапою тягнеться, ще й люд невідь із якихкраїв, як у мокре літо хмарами комарня, обсідає».

– Добре там, Петре, де нас немає, – розсміявсямитрополит і Калнишевський не помітив навіть, щовідповідав він на невимовлене вголос. – А робити…

Молитися і просити Божого благословення. А щегоспо дарювати. Всевишній дарував козацькому людові благодатну землю, то невже чекаєте, що він поштою пришле розпорядження облагородити її, аби замість ковили жито-пшениця шуміли? Бог скрижалідарує не кожен день… Чи ждете, доки людність, щощастя не мала, не вміла здобути на своїй землі, заселиться на твоїй?

За дорогу додому багато передумав Калнишевський, зважував сказане їжакуватим митрополитом,спершу сердився в думці на нього, а коли охолов, тостав розмірковувати, що справді треба не згаяти час нагосподарстві. З-поміж самої запорізької братії є охочі,втомившись походами, нарешті оженитися – чого жїм не допомогти завести свої хутори? Навіть є нежонаті, що залюбки порпатимуться на землі. Зимівникизавести на річці Самарі, хай садять собі садочки, коловуликів клопочуться. З півтисячі таких зимівниківзасну ватися може. І селяни з Гетьманщини, Слобожанщини нехай осідають, навіть утікачам із польськоїУкраїни не слід боронити. Тут їм не накинуть непосильних податків та інших повинностей. Січових козаків зараз далеко за десять тисяч, а разом із тими, щоу паланках, то й до двадцяти набереться. А ще ж парочка-друга тисяч жонатих козаків, що живуть на своїхзимівниках і слободах. Селянського люду, певне, тисячсто п’ятдесят, а всього в Запорізьких Вольностях, певне, таки двісті набереться – то ж яка сила… Буде комуземлю свою причепурити.

Хиталася-вигойдувалася карета внеблизькій дорозі, дивився Калнишевський на поля й переліски завікном, та немов їх не помічав – все хотілося зазирнути наперед, через роки, все хотілося побачити, як садизашумлять та вулики заклопотано гудітимуть.

Та розхазяйнуватися вельми йому тоді не довелося. Вдома ж його чекали не вулики – гуділа старшинська рада.

– Маєш покласти булаву, Петре. Не сподобався тичомусь Катерині, – опускали очі старшини. – Добрийти чоловік, і отаман славний. Та не на часі гнівити імператрицю.

Мовчки поклав булаву Калнишевський. Хотілосябуло казати: чого ж турбували мене, старого, як голодпідступав до Січі, а тепер уже не треба він? Та не сказав, тільки подякував і вклонився на всі боки.

alt

Козацькі човни на Дніпрі

 

19

На Шліссельбурзьку фортецю напливали тумани. Вони зароджувалися над водою, окутували береги, оповивали кам’яниці фортеці, а вже допівночі тумани геть згустіли – ліхтарі на мурах крізьту сіру драглисту мліч видавалися лише жовтимицятками з легенькими німбами. Сторожа обходила зфакелами, але толку від них небагато мала, бо вже затри кроки годі було щось бачити, швидше помагав перегук охорони.

«Саме раз, – подумав підпоручик Мирович, щочергував караульним офіцером. – Саме час, його зоряний час починати велику справу. Навіть природа упоміч стає».

Він довго клопотався і таки домігся, хоч в одинмомент і не без високої помочі, свого призначення уШліссельбурзьку фортецю. Він, простий підпоручникВасиль Якович Мирович, має цієї ночі зробити велику справу, за яку належить віддяка одразу двох народів – звільнити спадкоємця російського престолу, щобув імператором ще з немовляти, Івана Антоновича,так само заслужить вдячні слова з прадідівської, такоїнеблизької звідси його землі. Човен готовий відвезтиспадкоємця в безпечне місце.

Б’є годинник другу ночі, туман не розвіявся, хібапогустішав.

– До зброї! – голос Мировича чи то через хвилювання, чи то сирої погоди якийсь хрипкий.

Тупіт солдатських ніг, примарне миготіння факелів. У нього під командою небагато, лише тридцять вісім багнетів, та й цього хороброму вистачить.

– Заряджай! – голос підпоручика твердне.

Сонний підполковник, командир тюремників, вихоплюється в спідній білизні.

– Хто дав право оголосити тривогу?

Його відштовхують, аж летить сторчака. Мировичшвидко, ковтаючи інколи слова, зачитує маніфест прозвільнення.

64Тюремна охорона від початкового безладу прийшла до тями, вже відстрілюється, та марно в туманіпоцілити.

Мирович дає своїм солдатам нову команду:

– Стріляти поверх голів!

Тюремники далі чинять опір і тоді викочуєтьсягармата, поспіхом підносяться ядра і порох.

– Заряджай!

Як раптом із боку тюремної охорони:

– Не стріляйте! Здаємось!

Із туману, як з каламутної води, випливає силуеткапітана Власьєва, направляється до Мировича.

– Ходім зі мною, підпоручику, – Мирович направився за капітаном.

«Невже все так просто? – неймовірний подив змінював у душі його недавнє хвилювання. – Невже такавелика справа може бути так швидко вирішена? І жодного загиблого солдата!».

Їхні тверді кроки сирою долівкою кам’яниці, щовідлунювали сперш, глушить тупіт солдатів, що й собіподалися за офіцерами. «Невже це можливо на світі– так просто? – У Мировича з подиву похололо тілобільше, аніж від переддосвітньої сирості. – І човен, дедужі гребці вже напоготові, повезе, нарешті, ні в чімне повинного бранця?»

Нарешті Власьєв спинився біля вкритих пліснявоюі грибком, грубої роботи дверей.

– Тут, – тільки й сказав, вийняв свічку і запалив.Власьєв, Мирович і ще один офіцер з тюремноїохорони Чекін.

У порожній камері ні душі, якесь лахміття, що, певне, звалося одягом, порозвішане на стіні, стіл і ліжко,ослін…

– А де ж… де Іван Антонович? – зводить Мировичповільно погляд на Власьєва.

І тут у мерехтливому світлі підсліпуватого полум’я,він помічає щось на підлозі, нагинається розгледіти,хапає руку капітана зі свічкою, пригинаючи її нижче.Чоловік, що лежав на кам’яній підлозі, вже не рухався, шия вся в крові й калюжа її розпливалася, чоловік лежав якось напівскорчившись, чи боронився іще перед смертним часом, чи судоми останні так тіло звели.

alt

– Ви!.. – обернувся Мирович до Власьєва і Чекіна,– ви вбивці!

Свій голос Мирович, тепер уже спокійний, якийсьнавіть буденний, поручник сам не впізнав.

У тиші, що запала раптово, тільки крапля зі стелівпала, голосно виляснувши.

– У нас присяга, – шморгнув носом, немов школяр,і позадкував Чекін. – Ми виконали обов’язок.

Тепер усе, що відбувалося в голові Мировича, булов такій же імлі, що наверху окутувала всю фортецю.

Солдати винесли тіло покійного колишнього імператора на плац, мовчки вишикувалися.

Розвиднювалося, сонце крізь імлу не здатне булоніяк пробитися, тільки на тлі просвітлілого неба вжевирізблювалися контури казематів.

– Зброю на караул!

Шурхіт одягу, завчені рухи до підсвідомого, як умеханічних якихось іграшок.

– Останнє пошанування імператорові – залп!

Постріли прозвучали майже водночас, як розкотистий грім, той грім заметався плацом, врешті подолав його тісняву, вирвався за фортецю і покотився понад рікою, видолинками, котився і перегукувався саміз собою.

– Ви заарештовані, – ступив крок до Мировича тепер вже по формі вдягнутий комендант тюремної охорони. – Вашу зброю, підпоручику. І ви, Власьєв і Чекін,арештовані також. Наручники на всіх.

 

20

Булава кошового в руку Калнишевського вернулася негадано – перевибори звалилися як білийсніг на білу і без того вже його голову.

– Калнишевського кошовим!

– Кумекає, згода!

Він став товариство совістити:

– Нащо ж, братове, старця одного міняти на іншого?

Годі й слухати: гуділи козаки, викрикували заперечливо, ґелґотіли, як розтривожені гуси.

Тоді взявся за більші резони.

66– Не можна робити таке без рескрипту імператриці. Негаразд через булаву сваритися. Та й час для цьогоне найліпший.

– А ми без налигача чийогось обійдемося! Доки насяк, сліпу твар, хтось чужий буде водити…

– Побійтеся Бога, є зі своїх кого вибирати!

– Калниша! Не гордуй нами, Петре!

Лучше було б тихо кості гріти на призьбі, заробилиті кості на спокій, сходили світами і з’їздили, але такуже гелготіли братове, що врешті скорився.

Одним днем промайнули перші роки. І взявся кошовий, насамперед, за те, про що говорив із Мацієвичем, про що радився і за що сердився – за господарство. Груші та яблуні піднімалися у садах на новиххуторах, брались у гілля, бекала й мекала живність натих подворицях; із часом уже не хуторами, а цілісіньким слободами обкладалась земля.

А коли нові хмари почали зависати над Січчю, запросив на гостину до себе військового писара Глобу таосавула Головатого – різдвяні свята ще тривали, щедрувальники з порога не сходили.

Як повечеряли та випили по чарчині, покликавдзвіночком кошовий джуру.

– Нікого не пускати!

А тоді вийняв папір, перо з чорнилом і поклав перед Глобою:

– Пиши!

Мало яка оказія у державних справах трапляється,в календарі вона не завжди заглядає, тож Глоба всівсязручніше і вмочив перо.

– Що писати, Петре?

– Пиши донос на мене імператриці.

Глоба аж голову перехилив і примружився, мов зібрався нитку в голки маленьке вушко втягнути.

– Петре, та ми ж тільки по одній чарчині випили.

– Пиши, пиши. А як гадаєш, що я один у доносінудьгуватиму, то й себе додай, і Павла за кумпанію.Глоба все ще примружено зиркав, мов цілив у ту

невидиму голку, та потрошки почав розуміти, кудикошовий хилить.

– Пиши, Іване, донос, що кошовий Калнишевськийразом із таким же негідником військовим писаремГлобою та осавулом Головатим зле діло збираютьсяучинити. Якщо ближчим часом у суперечці Запорізького Коша і Росії за прикордонні землі імператриця непослухається козаків, то кошовий зібрався до кримського хана послати депутацію. Виберуть, мовляв, чоловік двадцять таких самих, як тут вказані парсуни,і проситимуть там прийняти їх під хана протекцію.

І підпиши «Павло Савицький», з ним я уже тихеньковчора добалакався.

Головатий тільки за вухом почухав:

– Петре, а не буде пересолу? Сибірський морозтрішки більший нашого, – тицьнув пальцем у віконнушибку з чудернацькими візерунками ласівців, що папоротями казковими розцвітали.

– Братове, я старий, мені вже боятися пізно. А визважайте, не силую, чиєсь ім’я можна ще викреслити– паперу в мене достатньо переписати.

– За кого нас маєш, – буркнув Глоба і зиркнув наГоловатого, той лише головою крутнув.

– Петре, а ти добре все в мізках прокрутив? Не повірять, скажімо, і на безневинного чоловіка лихо накличемо?

– Ні, Павле, після Іскри і Кочубея, страчених, на їхній погляд марно, за сокиру катівську сьогодні не стануть хапатися.

– А як за нас візьмуться? Чого ж тут душею кривити?

alt

Вибори кошового. С. Данилевський 

«Останні запорожці». Гравюра

– Це ще треба у слідстві довести. Чоловік чув дзвін,та, певне, не знає звідки він, от і вислужився перед імператрицею, написав по щирості.

– Зрештою, можна на всю Січ велику біду звести.

Нашіптувачеві якому або коханцеві черговому невідьщо спаде раптом на ум…

Кошовий відказав не відразу, лиш очі приплющив,мов його на сон потягнуло.

– Не підуть зараз нас воювати. Проте, рано чи пізно, я цього ніколи ще не казав, братове, рано чи пізно,Петербург схоче зрубати Січ нашу під корінь. Але нетепер – вельми потрібні ми у війні з Туреччиною.

Калнишевський знову підняв дзвіночка.

– Гінця! – кинув спритному джурі.

Тупіт копит коня, що взяв з місця рвучко, все віддалявся, стихав і врешті завмер.

 

21

Утісну кімнатку над сінями, з облупленими стінами і тріснутою грубою, яку знімав поручник Василь Мирович – на кращу оселю бракувало, бо вже вісімнадцять місяців не отримував жалування, двоє незнайомців негадано заявилися пізнім вечором.

– Вас просить висока персона, – повідомили гості,коли представилися, але прохання висловили твердим, що не викликав найманших заперечень, тоном.

Мирович не знав, куди його везуть у кареті іззашто реними вікнами. Він тільки оком окинув, колизійшов, мармурові східці розкішного палацу, точенівигадливі перила… «Що би така придибенція означала?» – подив Василя не мав відповіді.

У просторій залі його чекав такий же, як і він, молодий чоловік кремезної статури, у розшитому золотом східними візерунками халаті.

– Сідайте, підпоручику.

«Граф Григорій Орлов! Всесильний фаворит, некоронований повелитель імперії», – похолов Мирович.

Вони залишилися вдвох.

– Справа, про яку йтиметься зараз, особливої державної ваги, – граф мовив неголосно, але виокремлював кожне слово так, ніби стояв перед солдатськоюшеренгою. – Ви можете прислужитися Її імператорській величності, своїй козацькій землі і, звісно, собіособисто. Якщо ви готові до цього – я говоритимудалі, якщо ні – аудієнція закінчена. Тільки пам’ятайте– після слова «так» назад вороття нема.

На Мировича мовби два відра холодної води вилилина голову – ледве відійшов від несподіванки зустрічі зтакою високою особою, як тут же доручення на зразок«іди туди, не знаєш куди, зроби те, не відаєш що…»

Василь не знав, що відповісти, виструнчившись,він тільки кліпав очима, аж доки не вичавив:

– Ваша світлосте, я не вмію так… А може, я не здатен, не в силі, може, те суперечить моєму єству і честі,може…

– Досить! – махнув долонею руба граф, наче шаблею. – Раз у житті фортуна кожному дає свій шанс– зараз він ваш.

– Ваша світлосте, і все ж хотілося б уточнити…

Граф нервово крутнув головою, не бажаючи більшенавіть говорити.

«Господи, – благав у думці Мирович, – чи то менідаруєш винагороду, чи випробуваня, чи то підступнаспокуса. Як розпізнати душею, як не вчинити зла, якого не поправити?»

Водночас у Василя перед очима багато прикладів,коли людина одним єдиним шансом зуміла скористатися, аби змінити все життя – і ходити далеко за взірцем не треба, он граф Орлов перед ним.

І якщо це дійсно такий випадок, то чого йому нимлегковажно погордувати? Він зміг би тоді відродити славу і потугу колишнього роду Мировичів, йоговпливовість і чесне ім’я. Предок його, полковник Мирович, у час страти гетьмана Остряниці був прибитийцвяхами до осмолених дощок, горів повільним вогнем, та ні стогону, ні зойку від нього не почули. Прадід Іван – сподвижник Мазепи, гетьман видав за ньогосвою сестру. Федір Мирович, коли йшлося про непідлеглість землі Козацької, пожертував усіма маєтностями, не збоявся клейма зрадника, пішов в еміграціюз Орликом і до останніх днів своїх віддавався великійсправі, не полишав клопотів про свою землю, скитаючись Туреччиною і доживаючи віку у Варшаві. Петро І відібрав усе родове майно в казну, сім’ю виславу Сибір. І тільки через багато років дітям дозволилиповернутися в Україну, до їхнього дядька – наказногогетьмана Павла Полуботка. Бабусю Палагею Захарівну відпустили додому через два літа після дітей і вонаостанній гріш віддавала на добудову собору, що почали ще свекор і чоловік.

Роками марно писала бабуся численні чолобитні,аби повернули їй бодай дівоче придане. І сам він, ВасильМирович, мав бути б гідний свого роду, а не скитатисяпо чужих обдертих кутках, на чужій землі та струнковельми стояти перед якимось п’яним майо ром.

– Так, – врешті вимовив Мирович, проказав із глибоким видихом, мов із заплющеними очима стрибнуву прірву, не відаючи глибока вона чи ні.

– Тоді слухайте, – з червонощокого, дорідного лицяграфа наче збігла тінь від якоїсь хмари. – У Шліссельбурзькій фортеці вже багато років ув’язений ІванАнтонович, колишній імператор, що став ним ще немовлям. Імператриця Катерина хоче звільнити його,вивезти і надати волю. Добре серце імператриці неможе терпіти такої несправедливості, тим паче, щоІван Антонович їй навіть далекий родич.

– Та хто ж посміє суперечити волі її імператорськоївеличності, що їй заважає?

– У кожного є свої вороги, не бракує їх і в неї. Визволити Івана Антоновича треба збройно, охорона тамневеличка – і двадцяти багнетів не набереться. Коливи заступите на військовий караул, то у вас удвоє більше буде солдатів.

Нараз тривога охопила Мировича, аж нігті напальцях стали холонути, він не злякався, знав-бо, що всутичці різне бува, може, й куля яка сліпа наздогнати,страх напосідав із-за того, що до мнимих гріхів йогороду допишуть тепер неспростовну його особиступровину.

Вагання і нерішучість Василева не втаїлася відграфа, він продовжував мову, чітко викарбовуючи тапритискаючи кожне слово, мов гвіздки забивав.

– У разі успіху вам вертаються усі родові маєтки,як материнські, так і по батьковій лінії. І ще одне. Її ве-ичність імператриця замислила великі реформи. Серед іншого, якщо судить здійснити задумане, реформиторкнуться Малоросії – автономія буде повернута, якза царя Олексія Михайловича і Богдана Хмельницького. Звісно, буде змінений гетьман, на Запорізькій

Січі хіба то кошовий – одні ж діди серед старшин, досить глянути на Калнишевського чи Федоріва – січказ них сиплеться та мохом уже поросли. Імператрицярадитиме козацтву лише молодих… Дружня, зі своїмивольностями Малоросія, як сотню літ тому, на думкуімператриці, нам куди вигідніша, аніж край, де Мазепи народжуватимуться один за одним.

Орлов глянув на Мировича так, ніби то він зумисне причепився до нього, і тепер графові зовсім не просто відкараскатися від набридливця; зиркнув так, мовпроказав роздратовано: «І чого тобі ще треба?».

– Я згоден, – холодним, як вода з ополонки, голосом відказав Мирович. – Але якщо трапиться непередбачене, то я просто державний злочинець, тоді не вимоїм співрозмовником будете, а кат.

Граф замість відповіді взяв зі столу аркуш паперу і,не даючи у руки Мировичу, тримав його так, аби можна було читати.

Василь швидко біг очима рядками, які говорилипро його молодість, недосвіченість, хибні уяви про велич тої чи іншої справи – імператриця дарувала йомупомилування. Чіткий підпис навскоси, який вся імперія уже знала, не викликав сумнів.

 

22

По обіді за картковим столиком імператриця зОрловим і Паніним розмовляли про турецькіділа. Катерині Другій мислилося, аби умиротворені

наїдками і питвом Григорій із Паніним хоч на дещицюменше чубилися та не штрихали єхидними шпичаками одне одного при найменшій нагоді – нагода ж завжди вишукається.

– Кажуть, турок тішиться вельми Коліївщиною вУкраїні, – Орлов віялом перегортав карти, шукаючипотрібну, буцімто турок той заникався десь у колоді.

– Малоросійський бунтівник хоч і православний, але збусурманським заразом…

– Та потіха турецька, але за французькі гроші. І суфлер їхній теж із паризькою вимовою, – буркнув Панін,а коли Катерина скинула карту, тільки брови здійнявподивовано: – Ваша імператорська величносте, азартні ігри в Росії заборонені…

– Азартні – то за гроші. А ми на камінці, – задоволена, дещо лукава посмішка імператриці майнулаобличчям, – і дотепно відказала, і збила з пантелику Паніна несподіваним, досить ризиковим, справдіазартним ходом.

Ще кілька ходів – і Панін скривився, мов від згаги, таглипнув невдоволено на жменьку «камінців»-діамантів;імператриця недбало підгорнула свій виграш до себе.

– Щодо історії з турками, Микито Івановичу, – нараз погасла у неї втіха від виграшу. – Від якогось козакаприйшов лист, в якому пишеться, що Калнишевськийна додачу готує депутацію до кримського хана. Якщоми не поступимося в спорі за прикордонні межі, тохоче, мовляв, під протекцію ханську проситися, себтотурецьку.

– Гіршого часу не вигадати, – Орлов роздавав карти майстерно, пролетівши весь стіл, вони складалисярівненько, мов пришпилював хто їх. – Тут не Сибірдля кошового видніється, тут шибениця маячить.

– Князю, ще Мацієвича не видихали, – імператриця насторожено крутнула головою, наче озиралася чинемає митрополита десь поблизу. – Враль у надійнійклітці, але й звідти невідомим чином примудряєтьсянарод баламутити.

– А якщо це чергова малоросійська мудрація? –крутнулася думка в голові Паніна і, не втримавшисьтам, пролунала вголос.

alt

Козацький табір, огороджений возами 

– Як на мене, то теслям уже час колоду на шибеницю тесати. Бракує нам тільки, щоб до півмільйонної турецької армії долучилася ще козацька голота,

– Орлов якось незграбно змахнув рукою і карти посипалися на підлогу. – Не підглядати!

– Тут, Григорію Григоровичу, не руками, не шаблеючи вірьовкою треба розмахувати, – Панін не звичнийбув до необачного чи поспішного. – Тут хай би думкарозмахнулася. Якась хитрість мені видається в цьомулисті, може, залякати Петербург хочуть, може, вивідати наші дії – треба зважити вельми ретельно…

– Поки важитимете, – Орлов так вимовив словечко, мов перекривлював, – то кошовий злигається з ханом. А пригадайте, Микито Івановичу, як Виговськийіз ханом з’єднався і цвіт нашого війська втоптали вбагно під Конотопом, хіба що дурість їхня і чвари насвід небезпечного походу на Москву врятували.

– Може, просто вичекати, не дати ходу листові,щось та й засвітиться, – вголос розмірковувала імператриця.

– Мудро мовите, ваша імператорська величносте,– вхопився за її слова Панін. – Я б тільки від себе однуштукенцію додав. А що як витворити лист кошовомуначе від кримського хана, добряче продумати його –задуми кошового вилізуть тут, як шило з мішка, ми жзнатимо все від близького оточення Калнишевського.

– Дитяча затія, – на своєму затявся Орлов. – Розкусить хід старий пройда.

– Розкусить – то що втрачаємо. Перевіряли на вірність чи іншу відмовку знайдемо.

– А коли ще гірше – своїми викрутасами поможемокозакам із кримчаками обнятися?! Ото вистава буде,француз такої не вигадає…

Імператриця надалі підтримувала гру хіба длягодиться, її за живе зачепила власне турецька візія.

Вона роками виношувала і ще буде найретельнішеобмізковувати свою виплекану ідею, що стане найвеличнішим міфом на віки. Вона має підтвердити кинуті на всю Європу слова Вольтера: «Великий муж наймення Катерина!» Прийде час і вона вголос вискажезадумане. Бо має тверде переконання, що таки знайдеспільну з цим дивакуватим Іосифом ІІ, імператоромСвященної Римської імперії. Їй чхати на його витівки– одягається простолюдином, їздить у старій, добрячерозхлябаній кареті, заборонив підданим ставати наколіна і цілувати руку. Вона знайде чим переконатиІосифа, спільно вони розвалять Османську імперію,де паші допускають дике свавілля, бандити грабуютьміста і села – на поміч прийдуть навіть християнськіпіддані, які повста нуть. Буде перекроєна вся Європа.

На місці Молдавії, Валахії та Бессарабії вони утворять нову державу під іменем Дакія на чолі з імператором-християнином. Росія візьме собі хоча б Очаків та Дніпровський лиман та ще землею між Бугом іДністром.

Волею великого мужа на її ім’я буде відновленадревня Грецька монархія на руїнах варварської, бусурманської держави. А на престол посадити можна булоб, скажімо, її внука.І заради цієї великої гри прийнятна будь-яка хитрість і будь-які дії, бо то гра не в оці камінці, що зблискують перед нею на картковому столі, а набагато серйозніша і ризикованіша. Гра в камінці тим часом добігала кінця, думки імператриці були далеко, Паніну сьогодні ніяк не щастило, тож Орлов із погано прихованим задоволенням згрібав діаманти зі столу.

– Пиши, – сказала імператриця Паніну. – Пиши,Микито Івановичу, листа тому запорізькому вусатомудідові, листа від хана, пограємо трішки у котика-мишки. А тоді побачимо, хто з нас гвіздком у тім’я битий.

 

23

Він із трудом переступив поріг своєї камериодиночки, радше передибав, бо ноги поганозгиналися, мов до них хтось прив’язав по грубезнійпалиці; тихо дошкандибав до стільця і опустився такобачно на нього, наче там могли голки стирчати. Мирович обхопив голову руками і незрушно сидів невідьскільки часу – той час раптом спинився, як пісочнийгодинник, що з негаданої причини забився і тоненькацівка дрібного піску вичахла, обірвалася. Власне, йомубез надобності був уже час – нащо людині річ, якоюкористатись не змога? І не тому, що він у в’язниці, вміцній мурованій клітці, у сильці (сам себе упіймав!),а тому, що тепер він не здатен змінити обставини бодай на мачине зерня.

Сьогодні над ним завершився суд. Отже все?

У камері ув’язнення, просторій і сухій, аж ніяк несхожій на сліпу і поцвілу камеру вже покійного імператора Івана Антоновича, Василь Мирович мав час

передумати всі події останньго часу. Тим паче, на початках його нікуди не кликали, ніхто не приходив іув’язнений почувався, як на безлюдному острові.

Що відбулося? Чому? Що віщує такий несподіваний, непередбачуваний і не обумовлений ніякими домовленостями перебіг подій?

Він почав перегортати в пам’яті, як поспіхом прочитану книгу, перегортати назад сторінка за сторінкоюі вдумуватися не тільки в окремий рядок, а й в окремубукву і знак – кожен міг таїти за собою відгадку.

Насамперед, чому вибір графа Орлова та імператриці випав саме на нього – якщо з початку вони замишляли не благородне діло, а вчинити хотіли паскудство,то якась проста нишпорка з Таємної Експедиції тутпридалася б доладніше. Чому він?

З’явшись у Петербурзі із безвісти за два лише рокиМирович став досить відомим. Василя тішило, що йогопоезії гуляють у рукописах столицею, його впізнають,його цитують, непідкупний Михайло Ломоносов, що чалапав коридорами університету і взимку, і влітку у своїхсхідних валянках, оздоблених склом власного виготовлення, під час лекцій цитував поезії Василя Мировичаяк приклад новітньої поетичної школи. А коли булооголошено конкурс на малюнок перил петербурзькихмостів, то переможцем його став Василь Мирович. Він,нащадок знаменитого роду, маєтностями якого більшепівстоліття займаються вісім імператорів і стільки жсамо скликань Сенату, осмілився сам позиватися ізСенатом – насмілився той Мирович, дід якого ще живий, клопоче з Варшави за українську незалежність,підбурює європейських дипломатів. І без нього мороки Петербургові вистачить – французький король Людовік ХV так і не визнав за Катериною Другою титулімператриці, а коли хоче якусь даму на кпини узяти, токаже, що одягається вона, як Катерина…

alt

Чому ж граф Орлов з імператрицею спинилися саамена ньому? І начебто спочатку все йшло по-домовленому.76

Замість очікуваної всіма кари за скаргу на Сенат, імператриця достроково навіть, 1 жовтня 1763 року, прапорщикові Мировичу присвоїла звання підпоручика.

Обвалилося все в душі, як побачив у напівтемряві,у мерехтінні підсліпуватої свічки на сирій долівці тілоІвана Антоновича, неживого уже, в кривавій калюжі,з перерізаною навскоси горлянкою; стиха збулькуючи,з рани хлюпала кров.Він молився щоразу, ідучи на чергове засідання високого суду, вищого не пам’ятав Петербург, сорок вісім сановників у роззолочених мундирах та ієрархів духов них у пишному облаченні, молився, щоб стриматися і не виказати таємниці домовленості; він схибив один і йому перед Богом тримати відповідь.

І тільки сьогодні, як прозвучав вирок, він дозволивсобі кинути в обличчя лукавим суддям:

– Петро Третій недовго на троні був, його вбивцеюстала дружина. Вона ж вкрала трон у нещасного ІванаАнтоновича, вона ж розграбує цю землю. Хіба ви незнаєте, що її розпорядженням були вислані кораблі добрата свого, князя Фрідріха-Августа із золотом та сріблом на двадцять п’ять мільйонів? Їх відібрали у тих,що сьогодні кору з дерев їдять і солому. Перед Страшним судом Катерині не виправдатися.

Оце й усе. Завтра вирок виконають. А може, востанній момент примчить гонець на коні, і, задихаючись, зачитає помилування? Те саме, що бачив він ізрозмашистим підписом імператриці, бачив на власніочі в руках графа Орлова?

 

24

Збігло трохи часу по тому, як писав Калнишевський із Глобою та Головатим у Петербург доноссам на себе, тож відвідав кошовий домівку Івана Глоби. Поки господиня та домашні лаштували стіл, чоловіки судили-рядили, як розмістити і на яких земляхвтікачів-українців, що були ще під поляком. У покій,плутаючись під ногами жінок, повагом зайшла кішка,роззирнулася справжньою хазяйкою і почала тертисяоб ноги, в тім числі Калнишевського.

– Сумирна кішка в тебе, – подивувався кошовий,– свійська, чужих людей геть не боїться.77

– Такої кішки ніде немає, – загадково всміхнувсягосподар. – Вона навіть знає німецьку мову.

– Видумай ще, – крякнув, давлячись сміхом, кошовий.

– А ти спробуй, – заводився Глоба. – От назви кілька імен українських жіночих і одне німецьке.

Кішка і справді була свійська, без церемонії всіласяна коліна Калнишевському і вдоволено замуркотіла.

– Пелагея, Мокрина, Горпина, Надія, – піддався навудочку писаря кошовий і поволечки гладив кішку, щоз видимою насолодою вигиналася. – Маруся, Степанида, Текля, Августа, Ангальт…

При останньому слові кішка раптом дико верескнула, підскочила вгору, немов обпечена, роззирнуласянавкруг поглядом, в якому аж іскри шкварчали, а тодіметнулася кімнатою; чимось неймовірно нажаханавона блискавкою з кутка у куток кидалася з настовбурченою шерстю і ґвалтовним криком, врешті стрибнулана стіл, перекидаючи наїдки, а тоді просто врізалася увікно – скло аж забряжчало.

– Казав же тобі, що знає німецьку, – почухав потилицю господар, зирячи на несподівані котячі збитки.

Кошовий тільки очі спантеличено наставив.

– Та не балакає вона по-німецькому, – пошкодувавгостя Глоба. – А от ковбасу чує за три версти. Піймав їїна злодійстві джура, відмолотив, як снопа, приказуючи «Фредеріка», «Августа», «Ангальт», – тож і подумала кішка, що вже зараз її лупцюватимуть…

Жінота, буркаючи і сміючись, лаштувала нановостіл, джура з винуватим лицем рядном затуляв вікно,а тим часом прибув гінець із поштою.

– Обидва листи з Криму, – Глоба взявся читати ітлумачити, час від часу вмовкаючи, доки розбиравписане. – Оця грамота ханська. Пише Крим-Гірей,що може повернути нам чумаків та козаків, якиху ясир завела недоля. Та викуп зацідив, як за ріднутещу. А другий лист від наближеного до хана, пише,що може нам за так помагати, якщо замість Петербурга лицем станемо до Бахчисарая.

Довго вдивлявся кошовий із Глобою, мало не внюхувалися в ту писанину, обмізковуючи кожнісіньке слово.

– Якісь неоднакові вони, начебто й одною писанімовою, та говірка різна, – кривив губи і чомусь аж облизувався військовий писар. – Щось мені тут муляє.

78– Мені теж видається, – якесь шило в цьому мішкуслів таїться, зверху не видно, а руку коле, – кошовийспохмурнів.

Крутили-вертіли чоловіки, вже й на столі вистигло,аж доки спільно не дотлумачилися.

– Відсилай другого листа в Петербург. Та від нассловечко докинути слід, які ми приязні та добрі, віроюта правдою служимо імператриці, – сказав насамкінець кошовий. – А як наших людей із неволі визволити, то я вже придумав.

 

25

Того дня митрополит Арсеній мив підлоги, вирачкував увесь день, аж доки стало пострілювати нестерпно в спині, і тільки ввечері трохи відпустило, немов із заходом сонця біль і собі подався наспочинок.

– От якби Бог дарував людині крила, то полетів биген у далекі краї, де немає кривди, людської злоби, деправда володарює і совість на троні, – говорив за вечерею монах Феофілакт, вічний мрійник, дитя за натурою, хоч у тої дитини вся борода уже в інеї.

– Досить з нас, Феофілакте, що й без цього раніше всіх півнів нас будиш, – натякнули йому на звичку прокидатися найраніше та починати шкорбатися,порпатися та будити своїм вештанням всіх.

– А правда, владико, добре було б: допік нам, скажімо, наш унтер-п’яниця, тож знявся б я ген під хмариі полетів кудись, де немає унтерів при монастирях, детільки Божа любов усіх сторожує…

alt

Палац кримських ханів у Бахчисараї

Митрополитові й озиватися не вельми хотілося, нили ще руки від денішнього, та на Феофілакта з його дитячим базіканням чомусь ніхто не сердився і неможливо просто розсердитися, навіть гріх було гніватися на цього добросердечного дивака, що з кожним останньою крихтою поділиться і кожному бодай чимось старатиметься підсобити.

alt

Запорізький  зимівник

– А мені таки випало бачити людину-птаху, – відказав митрополит.

Досі на балачку Феофілакта увагу не вельми звертали, вечеряли, натомлені, та й годі, а тут всі, наче змовилися, повернули голови.

– То було ще в Ростові, – відклав ложку митрополит. – Один селянин, добре пам’ятаю, звали йогоОвсій, вельми вдатний був до всякого ремесла чоловік– і тесля майстерний, і швець вправний, все в його руках говорило. Так-от, вбив він собі в голову, що крилазмайструвати зможе, літати на тих крилах спроможеться. Але крила потрібно робити слюдяні, вартуютьвони чималенько.

І митрополит розповів, як оббивав чоловік різніказенні пороги за позичкою, змовчуючи, на яке негадане діло вона йому треба. Врешті таки розжився грошем, зробив слюдяні крила. Люду зібралося різногозабачити, як літатиме той Овсій, що не протовпитися.Розбігся спочатку, змахнув він раз крилами, вдруге,справді піднявся сажнів на три, а тоді як гримнеться додолу… Не помер, звісно, від того, так собі, лишесинців набрав ся та ребро одне начебто поламав. Алегірше болю допік йому люд казенний.

– Державу такими позичками обманювати?! Відьмак, чародій, під суд його..

Прийшли до митрополита, аби засвідчив, що гріховне, богопротивне діло чоловік затіяв, не написано вСвятому Письмі, аби людина, наче комаха, літала.

– Немає в тому гріха, – розчарував митрополит Арсеній надто запопадливе чиновництво. – Плаває ж людина по воді, то чому ж вона так само не може плаватиповітрям?

І митрополит розповів, що більше півстоліття томупортугальський священик виготовив повітряну кулюдля польотів, а в Росії піддячий Крякутний із Нерехтий собі ще року 1731 змайстрував таку кулю. Бог дозволяє людині все глибше пізнавати таємниці природи, нате він розум їй дарував, і межа пізнання відсуваєтьсябезконечно, а чого не дано пізнати – про те Всевишній

Сам уже потурбується. Немає ж різниці, чи на повітряній кулі літатимуть люди, чи з допомогою крил, чи щенезнаними досі нам способами, то все не важливо, абидумав розум людський та не лінувався. Може, наші нащадки взагалі прудкіше будь-якого птаха літатимуть?

Наступного дня брат Феофілакт вже серед людупростого заповзявся просторікувати та руками розводити:

– Ото допече мене тут життя, зроблю собі крила, якмитрополит дозволить, та й полечу у краї благодатні, –і руками показував, як ширятиме він попід хмарами.

Люд тільки очима водив за Феофілактовими руками, які мали понести його в землі обітовані.

– А хіба може владика таке благословляти? – перепитували для певності.

– Мені дозволить! Всім дозволяє! – для кріпостісказаного монах так само розмашисто перехрестився,як досі показував свій політ.

Люд ще довго гудів, обмізковуючи почуту від монаха диковинку, вірив і не йняв віри нахвалянням Феофілакта, але поголос вже пішов, одне одному переповідали, щось при цьому доточуючи своє, бо вельми такипекучим було те життя.

81А слова митрополита Арсенія про нащадків, якішвидше будь-якого птаха літатимуть таки справдяться, і саме його роду нащадок Левко Мацієвичзаживе як пілот та повітряний і водний інженер світової слави. Він спалахне сліпучим метеоритом нанебосхилі людської пам’яті, він так багато встигне досвого тридцятитрьохріччя… Левко Макарович Мацієвич, пройшов ши науку кораблебудування в Німеччині, авіаційної справи у Франції, в знаменитомуаероклубі Анрі Фармана, де й отримає пілотське посвідчення, здійс нить перші нічні польоти, дасть проекти чотирнадцяти підводних човнів, першого в світіавіаносця на 25 літаків, підготує книгу про повітроплавання і загине в небі над Петербургом на очах у175-тисячного люду. «Загинув наш кращий авіатор,– напише преса. – Він самою долею був призначенийв керівники авіаційної справи». В останню путь проводжатимуть понад сто тисяч його шанувальників,а серед трьохсотп’ятдесяти вінків покладено буде івінок від Української Громади його товаришем Симоном Петлюрою, він же і виголосить доповідь прожиття славетного земляка і друга на вечорі пошанування пам’яті. А ще Левко Мацієвич встигне організувати у Севастополі робітничий театр з українськимрепертуаром, проводити святкування роковин Тараса Шевченка. Це про нього і друзів напише ЄвгеніяРахт: «…були революціонерами в душі й мріяли провідокремлення Малоросії». Збереглося фото відкриття пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві.

Поряд з Левком Мацієвичем стоїть Микола Міхновський, автор програмної «Самостійної України», Михайло Старицький, Євген Чикаленко, Микола Аркас,Сергій Єфремов, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Леся Українка.

Вони так і стоять рядочком серед найславетнішихукраїнської історії.

…1 жовтня 1910 року Олександер Олесь видрукував у газеті «Рада» некролог Л. Мацієвичу:

«…Він був наш по духу і по крові. Українське громадянство повинне вшанувати його самостійно і незалежно від других. В Петербурзі уже збирають жертвина пам’ятник Мацієвичу. Ця втішна звістка може настільки порадувати, але не заспокоїти.

alt

Ми повинні самі з чуттям глибокого здивування ігордости вшанувати пам’яті Мацієвича і в самому серці України, у Київі, поставити йому принаймні бюст.

Лев Макарович був наш, українець, наш спільник інавіки останеться окрасою і честю насамперед нашоїзабутої нації».

А Микола Вороний висловить так своє баченняпоста ті Левка Макаровича: «Слава Мацієвича розляглась по всьому світу, але Україні належить честь, щоодин з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях вселюдського поступу».

 

26

Степан Іванович Шешковський входив у залуімператриці так, мов ступав голими п’ятами порозпеченому черені, йому вельми не хотілося йти, алеякась невидима сила – чи то обов’язок, чи страх самозбереження – штовхала силоміць його у спину – як недоповість, то він же винуватий буде.

– Ваша імператорська величносте, новина, про якуй говорити прикро, – він ухопив повітря, мов зібравсяпірнати. – В кількох містах виявлено листи митрополитаАрсенія, даруйте, Враля… Листи доставлені сюди і зараз встановлюється справжні вони чи підробка чиясь…

Наші люди вилучили їх у Пскові, Холмогорах, Новгороді, Ярославлі, Ростові. Цей Враль звертається, між іншим, і до Вас, аби було проведене нейретельніше розслідування вбивства Івана Антоновича. Якщо ж цього,мовляв, не буде зроблено, то співучасницею вбивстваслід вважати і вашу імператорську величність.

По довгій мовчанці, на подив Степана Івановича,обличчя імператриці лишилося незрушним, тількималенький ковток води надпила.

– Хто охороняв Враля?

– Четверо солдатів і офіцер.

– Офіцера розжалувати, солдатам – батоги і каторга.

Спокій, з яким була зустрінута прикра вість, насправді не мав нічого спільного з байдужістю – імператриця немалим зусиллям зуміла таки стримати себе.Вона могла очікувати опору своїм великим намірам звідки завгодно – від придворних сановників з їхніми безкінечними інтригами, від армії, де недогодовувалися солдати, а офіцери по півтора року навіть не бачили своєї платні, від родового дворянства в провінції, що жило собі царками самовладними, маючи право милувати й карати аж до смерті, але від духовенства російського, давно ще Петром І прирученого, прикормленого і застраханого, такого не очікувала. І навіть не відусього духовенства, а від одного лише престарілого,прибитого цингою у свій час, облисілого, зморщеного і сплющеного, вона, що зуміла зі всіма домовитисяі сторгуватися, з ким золотом, із ким своїм тілом, щеневичахлим і завше спраглим, із ким маєтностями, аз ким чинами, вона була безпорадна лише перед однією людиною. Ім’я Арсенія Мацієвича зависло якоюсь вічною загрозою, незнищенною і неподоланною– його запакували в невідь-яку, далеку від діяльногосвіту нірку, а він і звідти вмудрився її придворні водикаламутити.

Це тим більше було недоречним, що з церковноюреформою гайнувати час не випадало – хто зна, чи неспалахне яка смута. Із семисот тридцяти двох чоловічих монастирів у Великоросії залишився сто шістдесят один, із двохсот двадцяти двох жіночих – тридцять дев’ять. Вона сама знає, кому віддати забрані вмонастирів і церков маєтності, а покищо з чотирьохмільйонів доходу від цього сім восьмих іде в казну– доповідав їй канцлер. Хоч як упирається Синод, новий синодальний обер-прокурор Меліссіно форсуєреформи: він наполягає на скороченні постів, заборони носити ікони чудотворні по домівках, дозволити єпископам вступати у шлюб, скасувати поминанняпомерлих, дозволити кількість шлюбів більше трьох,заборонити причащати дітей до десяти років.

– Слідство по Вралю ні в якому разі не спиняти,– відірвалася від думок імператриця. – А по Мировичу, як він, до речі, себе веде?

– Ходить по камері, щось бурмоче собі під ніс, певно, пише свої вірші…

Шешковському двічі на день доповідали про Мировича.

– Добре було б взятися за нього зі всією ретельністю, він би, можливо, набурмотів багато цікавого. Тастроки розслідування подовжити…

84– Ні в якому разі, – не згодилася імператриця. –  Неймо вірні чутки, думки та вигадки кочують Європою.І суд має чимскоріше сказати своє справедливе слово.

Імператриця аж ніяк не хотіла довго тягнути цюсправу – вона підганяла Сенат, а Сенат – ВерховнийСуд. Заздалегідь обдумуючи кожне прізвище, вонаособисто скалала список суддів. І тутешні сановники, і представники іноземних держав, чий обов’язокдоповідати в монарших дворах, мають рознести світами про її невинуватість та непричетність до смертіколишнього імператора Івана Антоновича, і їхня думка має утвердитися на віки. Перехиляючи голову, якшколярка початкових класів, бо їй таки важко булописати російською, не раз змушена перепрошувати зажахливу свою орфографію, імператриця особисто виписала імена майбутніх суддів, найзнаніших в імперіїлюдей: «митрополит Димитрий, архиепископ Гавриил,епископ Афанасий, архимандрит Лаврентий, архимандрит Симеон, граф К. Г. Разумовский, граф А. Бутурлин,князь Я. Шаховской, граф П. Чернышёв, граф З. Чернышёв, граф И. Чернышёв, граф М. Скавронский, графР. Воронцов, граф Н. Панин, граф П. Панин, Ф. Ушаков,Н. Муравьёв, Ф. Милославский, А. Олсуфьев, князь П. Трубецкой, граф B. Фермор, С. Нарышкин, Л. Нарышкин,граф Эрнст Миних, C. Мордвинов, граф Миних, И. Талызин, князь А. Голицын, вице-канцлер князь А. Голицын, граф И. Гендриков, Д. де Боскет, И. Бецкий, граф Г. Орлов, граф С. Ягужинский, Ф. Эмме, барон А. Черкасов,И. Шлаттер, А. Глебов, Ф. Вадковский, Г. Вейнмарн, барон фон Диц, Н. Чичерин, Я. Евреинов, Д. Волков»…

У випадку найгіршого, подумала імператриця,вони всі разом будуть винні у несправедливому і неправедному судочинстві, їм відповідати перед світом інаступними поколіннями. Та до цього, звісно, діло дійти не повинно.

 

27

Лист давався банкірові Судерланду важко, писавякось силувано, та ще й перо, мовби відчулонастрій господаря, чомусь дряпало і бризкало невдоволено чорнилом.

85Писав він уже третього листа в Голландію про кредит для імператриці – два попередні прийшли з відмовою за несвоєчасний розрахунок.

– До вас якийсь поліцейський, – постав на порозікамердинер, перебивши і без того недоладні думки.

Поліцмейстер довго м’явся під запитальним поглядом банкіра, ніяк не зважувався пояснити, чого він тут.

– Пане Судерланд, я маю виконати покарання імператриці, – затинаючись проказав нарешті. – Не знаюпричини гніву її величності, але кара сувора.

«Можливо, накликав високий гнів, що вчасно непривіз їй кошти, – найперше спало на думку банкірові.

– Але де тут моя провина, як банкірські доми бояться».

– Ви мене арештуєте?

– Гірше, пане Судерланд. У мене навіть бракує духу,щоб вимовити цю кару.

– У Сибір хіба відправлятимете?

«А може, то імператриця похопилася, що в час минулої розмови з ним наодинці наговорила зайвого…

І тепер свідка її одкровень про величний міф Росії краще прибрати?»

– То що ж вона наказала? – зірвався банкір. – Нестануть же мене шмагати батогами при людях і рватиніздрі, як у вас тут заведено?!

– Її величність, – зіщулився поліцмейстер, – наказала зробити з вас чучелу.

У Судерланда аж руки отерпли, він ніяк не мігвкласти почуте в голову, уяснити навіть, що це має всеозначати.

– Як чучело? Якщо п’яні, то мерщій спати, а глуздвтратили – до лікаря.

– Я сам не можу прийти до тями, – пожалівся й собіполіцмейстер. – Спробував було пояснити імператриці та розпитати, як то можна з живої людини, але вонавельми розсердилася на мене, накричала і вигнала гетьзі словами: «Ваш обов’язок – точно виконати моє розпорядження!»

Банкір усе ще не міг отямитися від нечуваної халепи, у яку втрапив невідомим чином, але мусив збиратися, бо йому тільки п’ятнадцять хвилин на зборидавалося. Він став просити у поліцмейстера дозволу,щоб написати листа імпереатриці й пояснити якосьцю нечувану і жахливу чудасію.

86– Не велено, – крутив ошелешено головою поліцмейстер. – Боюся…

Врешті якось вдалося Судерланду вмовити його,але везти листа імператриці навідріз відмовився, хібазможе доставити графові Брюсу.

Граф, прочитавши листа, довго кліпав повіками,наче в око йому втрапили пекуча смітинка, і роззирнувся, чи нема кого зі служок на всяк випадок поблизу, а тоді покрутив пальцем біля скроні:

– А ви вже давно того…

Не гаючи часу, стрибнув Брюс у карету і помчав уЗимовий.

Імператриця, зачувши оповідь графа, тільки за голову схопилася.

– Боже, той поліцмейстер справді з глузду з’їхав!

Біжіть, графе, швиденько, аби той придурок справділиха не наробив, та заспокойте якось банкіра.

Граф круто розвернувся і вже у дверях його наздогнав регіт імператриці.

– Я вже здогадалася, що то відбулося. В мене буллатака мила собачка, я так її любила і пестила, та сьогодні, на жаль, вона здохла. Її називала я Судерландом, бото був дарунок банкіра. Мені не хотілося розлучатисяіз собачкою, от я й наказала з неї виготовити чучело…

А на поліцмейстера нагримала, бо думала, що не хочеробити того з гордині, що доручення нижче його достоїнства…

Помилуваний Судерленд ще довго не міг дописати листа в Голландію, голова тріщала, як із тяжкого,безрозмірного перепою, зовсім так, як недавно опіслябалу його пригостив Орлов: «Не вип’єш – за комір литиму». І таки вилив цілісінький келих, а далі волів вінкраще вже пити.

« У веселу країну мене закинула доля, – думав банкір. – Тут зроблять із тебе чучелу залюбки… А може,то й добре, на таких заробляти легше».

І то було його єдиною втіхою.

 

28

Сокири теслів цюкали навперейми, відгомінотого цюкання лунко котився прилеглими щесонними вулицями Петербурга, теслі при благенькомусвітлі багать, що злилися і потріскували, невдоволенісирим гілляччям, поспішали попоратися до світанку.

Ешафот до сходу сонця вони так-сяк збили, маляриинавіть фарбою встигли поквацяти – діло ж на раз, чоготам старатися.

Василя Мировича привезли зарання, у закритійбудці, і одразу ж виставили охорону з двох десятківпохмурих і невиспаних солдатів. Василю не виднобуло, що коїться назовні, він залишався далі наодинціз думками – гіркота минула, прикрість, що втрапив вобман, теж лишилася десь там, у його камері-одиночці– він нікому зла не зробив, він тільки визволяв ні в чімнеповинну людину, що з малолітства стала бранцемказематів.

Його випустили з темної будки, як уже людськийгомін заповнив усе навкруги. Василь ступив у розчинені дверцята і аж зажмурився. Над строкатим натовпом, що гудів і галдикав, жадібно чекаючи кривавоговидива, над деревами, що оранжевим полум’ям підпалила осінь, знімалося невинно чисте небо, розмашистий простір неймовірної голубизни.

На хвильку натовп притих, і першим по східцях наешафот став підніматися кат; у чорно-червоному балахоні з капюшоном, лише прорізі вузенькі для очей,він ішов східцями якось непевно, мов не був переконаний у міцності поспіхом змайстровних отих сходинок– він ніколи не служив за ката, його, звичайнісінькогосолдата, що мав нещастя проштрафитися, просто змусили, а коли став віднікуватися, що не вміє такого діла,то заставили вчитися, відрубуючи баранячі голови.

Священик теж не мав чомусь звичної урочистості,зсутулений і принишклий, він дивився так, ніби то надйого голову мала впасти сокира, що зловісно зблискувала на плечі у ката.

Василь востаннє озирнувся довкруги, мов пробуючи зміряти поглядом цю бездонність погідного неба,трішки довше затримався погляд на полудень, де малабути земля його прадідів.

Мирович окинув оком люд, що зібрався довкола,штовхаючись і пуляючись пробратися наперед, найближче до ешафоту, дітлахів, що горобцями обсілипаркани і навіть видряпалися на дерева, з цікавістюзирячи з-поміж жовтого, не опалого досі листя. І раптом у натовпі він помітив Власьєва і Чекіна, обох ізсяючими обличчями, радісними і усміхненими. «Як?»– подив, певно останній у житті, аж пересмикнув Мировича. – Їх же, вбиць імператора, заарештували разом зі мною».

І він усе зрозумів. Мировича імператриця послалавизволяти, а їх – убивати Івана Антоновича. Однимрозчерком бритви по горлу законного претендентана престол вона позбулася і конкурента, і можливогокозацького отамана, чий рід і досі не давав спокоюпрестолу.

А Власьєв із Чекіним тільки весело перемигнулися– їм було чого тішитися. Сьогодні вранці кожен із них,негласних нишпорок Таємної Експедиції, отримав посім тисяч рублів – армійський капітан мав тільки доп’ятдесяти рублів у рік, вони ж за один помах бритвипо горлу заробили собі на сто сорок років наперед. Ну,ще трішки потрудилися, пишучи таємні доноси, – державний архів збереже їх сорок п’ять до дня смерті Івана Антоновича.

А ще хотілося Василю озирнутися, а чи не скаче,немов у казці, в останню мить поспішний гонець із помилуванням, яке бачив на власні очі, соломинка такапорятунку, наївне й смішне бажання. Але казки немає,є лише неоковирно тесаний, поспіхом фарбою квацяний ешафот.

Мирович перехрестився і махнув рукою катові –чого там… Зблиснуло лезо у сонячному промінні, зойкнув натовп і Василева голова вже котилася, бризкаючикров’ю, помостом. Кат нахилився, і торжествуюче підняв її вгору, сторонячись кров’яної цівки – він таки немарне вчився, виконав справно доручене діло…

 

29

У храм, де ні душі, Потьомкін ступив першим – йодразу ж відлуння його кроків збурило несподіване хвилювання. Таки збулася мрія, його настирність

переважила, він сьогодні вінчатиметься. Імператрицяз дружкою зайшла за ним, відчинилися царські врата ібатюшка вже підносить хреста і Євангеліє.

Зазвучав невидимий хор, бо за домовленістю ніхто,окрім священика, не може бути на цьому вінчанні, вінстояв поряд з імператрицею і не міг подолати хвилювання, відчував лише, як під тасьмою на лобі, що закривала його незряче око, виступає піт.

Батюшка підходить ближче до них із двома свічками, тричі благословляє, а як настав час ступити наплат, Григорій першим, аж сіпнувся, поставив ногу. Імператриця, що знала повір’я (хто перший ступить, тойстаршуватиме в домі), від того тихо, мов похлинулася,пирскнула зі сміху, але одразу ж взяла себе в руки.

Тремтливим голосом, прокашлявшись, батюшкапросить перед Господом і свідками підтвердити своєрішення вступити в церковний шлюб, а наречені дають обітницю.

– Я, Григорій, бєру собє тєбє, Єкатєріно, за малжонку і шлюбую тобє мілость, вєру і учтівость малженскую, а іж тєбє нє отпущу аж до смєрті, так мі, Боже, вТройци Святой Єдіний, помозі і всі святиі».

– Я, Єкатеріна, шлюбую тобє мілость, вєру, учтівость і послушенство малженскоє…»

Батюшка вже твердішим голосом читав Послання апостола Павла до ефесян: «Браття, дякуйте за всезав жди Господові й Отцеві в ім’я Господа нашого Ісуса Христа. Коріться один одному в острозі Божому.Жона хай убоїться мужа свого…»

Враз він затнувся, – звичний текст в думці обернувся несподіваним світським чином: «Як же імператриця має убоятися свого підданого, хай він і її чоловік?».

Батюшка глипнув на наречену, не сміючи далі проказувати молитву, але імператриця тільки мовчазнимкивком голови дала згоду продовжувати.

Далі вінчання тривало вже без несподіванок.

– Нововінчаним рабам Божим, Григорію і Катерині, сотвори, Господи, у здоров’ї і спасенні многії іблагії літа…

З особливою урочистістю імператриця сповістилаПотьомкіна:

– Вітаю тебе, чоловічку, жалую тобі генерал-аншефа і призначаю віце-президентом Військової колегії.

Два місяці тому він був призначений генерал-губернатором Малоросії. Відтепер до іменин і до святвін отримував по сто тисяч, у всіх імператорськихрезиденціях жив і обслуговувався двірцевим персоналом безкоштовно.

Надалі імператриця з німецькою пунктуальністюслідкувала, аби Потьомкіна не обходили нагороди.

Особливо подобалося діставати йому іноземні ордени.Не завжди те легко давалося: як, нашіптували доброзичливці, коханцям царевбивці, що узурпувала трон?

Але під вправними діями дипломатів упертість чужоземних государів капітулювала.

Насамперед Потьомкіна удостоїли ордена Олександра Невського і польського Білого Орла, що прислав Станіслав Август. Далі справи йшли вже легше.

Потьомкіна нагородила імператриця орденом АндріяПервозванного, Фрідріх ІІ прислав прусський – Білого Орла, Данія – Білого Слона, Швеція дарувала орденСвятого Серафима. Образливо, звісно, що ЛюдовікХVІ відмовив у ордені Святого Духа і Золотого Руна,мовляв, цим орденом нагороджуються тільки католики. Георг ІІ зробить лише круглі очі, коли посол в Лондоні перекаже прохання про орден Підв’язки.

Принц де Лінь якось закинув Потьомкіну, що вінміг би стати князем Молдовії і Валахії.

– Та це дріб’язок, – заперечив Потьомкін. – Якби язахотів, то став би королем польським, я відмовивсявід герцогства Курляндського. Я стою вище.

Катерина ІІ – імператриця. І вона мала право на випадковому клапті паперу писати Потьомкіну розпорядження для казначейства: «Возьми, сколько хочешь».

Щедроти государині не обминули і родичів Григорія. Троюрідний брат Павло Потьомкін став намісником Кавказу, а брат Павла Михайло – головнимінспектором Військової канцелярії, Олександр Самойлов, племінник по сестрі, отримає посаду секретаря

Державної ради і генеральський чин, інші племінникипроб’ються в ад’ютанти імператриці.

 

30

У приймальні імператриці Бергман, Воронцов таКорсаков сиділи вже давненько, почуваючисьдещо скуто, вони час від часу підсмикувались від нетерпіння та незвичної для всіх трьох обстановки – все-такивперше випала їм честь бути в цій залі. Троє сиділирядочком, тримаючи кожен букет квітів, і лише скрива, боковим якимось зором, накидали ревниво одинна одного.

Нарешті вийшла імператриця, вже не з такою легкістю пересуваючи своє старіюче тіло, як колись, алеусміхнена й рожевощока – ніколи не забувала передвиходом потерти обличчя шматочком льоду; офіцери схопилися і виструнчились, тримаючи букети приправому боці, наче мушкети, конче потрібні вже зараз до бою.

Імператриця підійшла до офіцерів, знайшла кожному кілька лагідних слів, як і личить матінці-государині, хіба довше затрималася біля Корсакова, змірявшийого з ніг до голови поглядом, яким оцінює звично набазарі вередливий покупець необ’їждженого лошака,що дрібно тремтить від нетерпіння та переляку.

– Ми ще, сподіваюсь, зустрінемось, – тільки й кинула йому.

А далі життя закрутило офіцера, як у весняномубурхливому і каламутному, з раптовими ямами виру,потоці. Корсакова повели одразу ж до придворноголейб-медика Роджерсона, який порався з ним, певно,години зо дві. Роджерсон то прикладав вухо до спини,то до грудей, вистукував по колінах, зажадав показати язика, він все обходив довкола офіцера, мугикаючиякусь незнайому пісеньку, мов головною його морокою було до чогось причепитися, він так старався, алейому це, на превелику прикрість, ніяк не вдавалося.

Врешті він ляснув долонею по спині офіцера, що, певно, означало одобрення, і показав рукою на двері, дев той самий момент, як привид, постав багаторічнийкамердинер імператриці Захар Костянтинович.

– Ви сперш маєте довести свою чоловічу здатність,– пояснив камердинер уже в їдальні. – Раджу поїстидобряче, бо три ночі вам іспит складати пробір-фрейліні Анні Степанівній Протасовій – жінка ця в любовних утіхах премудра, викрутить краще, аніж бувалийсолдат онучу.

Камердинер не збрехав, всі три ночі Протасова недавала йому лежнем лежати: з неприємним запахом ізрота, з кривими волосатими ногами вона йому швидконабила оскому і він, відвертаючись, щоразу силуванотрясся, як на старому возі по розквашеній осінньоюнегодою, розтарамканій ущерть дорозі.

– Годиться до строєвої, – передала врешті новобранця назад камердинерові пробір-фрейліна.

А як стямився через кілька діб, запросила йогоАнна Степанівна з Захаром Костянтиновичем пообідати. Потому ж до кінця дня камердинер чепурив йогоі чимось пахучим змащував, а вже о десятій із суворою урочистістю на лиці камер-юнгфера Марія Савівна Перекусихіна повела його, вдягнутого у розкішнийкитайський шлафрок, в опочивальню імператрицікниги на ніч читати.

Багато «сторінок перечитав» Корсаков, аж заточувався, як виходив із опочивальні, але як вийшов, топодивувався світові, що геть за ніч перемінився: камердинер, що вчора розмовляв дещо спогорда, сьогодніраболіпно вклонявся раз по разу, проводячи у відведені йому апартаменти.

Один раз тільки страх до дрижаків пройняв Корсакова. Ледве він опинився у нововідведеному помешканні, як увійшов до нього митрополит Петербурзький. «Чи вбити надумали, що владика з’явився передтим соборувати?» – лихий здогад майнув, сковуючи направець тіло. Але владика діловито взявся освячуватиприміщення і його самого покропив свяченою водою,ховаючи чомусь очі, бурмотів упівголоса молитву іщедро кропив, аж не стримався Корсаков і рукавомвитер мокрого лоба.

– Її імераторська величність, – не забарився сповісти ти Захар, – зволили призначити вас при своїйособі флігель-ад’ютантом і пожалувати сто тисяч рублів на перші кишенькові витрати.

І він подав флігель-ад’ютантський мундир із діамантовим ографом.

Тепер Корсаков мав честь узимку в Ермітажі, авлітку в Царському Селі у сад, водити під ручку імпертрицю. В прийомній у нього терпляче чекали увагинайвищі державні мужі, що клопоталися з особистими і державними проблемами, приходили з вітаннямиі щедрими дарунками.

«І все це за одну ніч», – подумалось якось.

Корсаков помилявся, йому просто пофортунило, бовже наступникам його належало здавати іспит окрім

93Протасової ще й графині Брюс, і самій Перекусисі, і

Уточкіній.

 

31

У Таємній експедиції довго вагалися, доповідатитаку новину імператриці чи ні. З одного бокузаманливо, можна заслужити високу похвалу: в експедиції, мовляв, справді знають усе. З іншого ж, тутможна в халепу втрапити, тим паче, якщо під кепський настрій. «А ви куди дивитесь? А для чого казенний хліб їсте?»

Врешті таки зважилися і доповіли, що в Забайкаллімитрополита Арсенія стали пошановувати тепер не вменшій мірі, аніж в Ростові та Ярославлі, у колишніхйого єпархіях. У народі поширилися чутки, що післяарешту вивезли митрополита в Іркутськ, ув’язнили уВознесенському монастирі, потім за Байкал переправили, в Троїцьке, далі таємно у Нерчинськ, аж доки непоступив рескрипт везти його назад у Росію. В дорозі Арсеній захворів і вже верстов за сто сімдесят відВерхньоудинська попросив у солдата спинитися біляозера. Тут помився митрополит, одягнув свіжу сорочку, стару ж викинув, і довго молився, стоячи на колнах. Тоді подарував солдатові молитовника, власноручпідписаного, та рубля срібного.

– Не доїхати мені до Верхньоудинська, – мовивмитро полит. – Я скоро помру, пом’янеш монаха Арсенія та поховаєш мене на тому місці, де спинятьсяконі.

Так воно й сталося. Вже мертвим в’їхав у Верхньоудинськ митрополит, поставили домовину з його тілом в Преображенську церкву. Та поховати такоговажливого арештанта без високого дозволу побоялися, послали гінців до архієрея та губернатора.

Двадцять п’ять днів лежав раб божий Арсеній, і хочспека стояла на дворі, та тіло не ушкодилося, нетлінним було, і багато чудес, оповідали люди, тоді траплялося.

Якось в ніч дзвони на церкві заграли, тривожнотак, як б’ють на пожежу.

– Церква горить! – збігався настраханий люд з відрами та лопатами.

alt

Вознесенський монастир поблизу Іркутська

Поприбігали – аж там нічого, тиша у церкві та навколо.

– Дивина, – чудувалися прихожани. – Ми ж на свої вуха чули…

Як раптом хтось стривожено загукав:

– А гляньте, гляньте вгору!

Всі голови підняли та стали хреститися: високо наддзвіницею сяяла нова зоря, досі не бачили тут такої.

– То душа митрополита нас благословляє,– заговорили поміж собою. – І справді святий цей чоловік,митрополит Арсеній…

Поховали його на кладовищі, на горі, біля хреста,та гора у Троїці, в Забайкаллі, по тракту на Нерчинськ.

І тепер люд там збирається, молебні і панахиди справляє, чималенько прибуває сюди богомольців… А щеподейкують, що у погідну ніч там сходить зоря, та сама,що над дзвіницею тоді бачили Преображенською, а насамій могилі свіча спалахує.

…Імператриця ані подякувала служивому людуТаємної експедиції, ані насварила його. Вона тількидовго думала: вже ж було перемогла митрополита, запакувала у немислиму даль, а він однаково поміж народу. Як же так, чудувалася імператриця, у неї силаяка, армія в сотні тисяч солдатів, гармат он скільки,не кажучи вже про мушкети, а ще видимо-невидимополіцаїв-жандармів з Таємною експедицією заразом, ав Арсенія навіть кадила тепер нема – і не здатна йогоперемогти?!

alt

Панорамний малюнок Нерчинська. Початок XVIII ст.

Вознесенський монастир поблизу Іркутська

Вона є імператрицею Катериною Другою, і не просто другою, а Катериною Великою. Вже в перший рікправління Сенат обговорює створення їй пам’ятника і присвоєння звання «Мати Вітчизни». Хай ті сенатори і не вельми щирі, і не завжди, але таке було.

Не минуло й чотирьох років правління, як оголосили її Катериною Великою. Вона знає, як повестися зВольтером, вона вміє умилостивити Дідро – купилав нього бібліотеку, йому ж віддала на зберігання, атоді заплатила Дідро за це на п’ятдесят років наперед. Тепер філософ і знаний письменник на всіх європейських розстанях має не лінуватися оповідатипро її мудрість та вченість, а Вольтер назове навіть«Петербурзькою Богоматір’ю». А хто буде знати, щочисленні її листи Вольтерові, глибиною думки та елегантнісю стилю яких захоплюватимуться в десяткахстолиць, насправді писав граф Андрій Шувалов, бовона не тільки толком російською, а й французькоюне вельми вправна… Документи ж російською, за неї,де треба, добре напише Храповицький.

Вона, імператриця Катерина Велика, може перекроювати європейську карту, як старого, добряче поношеного каптана, з королівського трону гордої Польщі може дотепно зробити стільчика собі на клозет.

Вона – Катерина Велика, а цей Арсеній, цей Враль– хто такий? В чім таємниця нездоланної сили його?

Щось тут не так у природі діється, – все розмірковувала імператриця.

Вона нанизувала думку за думкою на логічну ниточку, як нанизують намисто з дрібненьких пацьор, та тільки все чомусь не ладилося: то дірочка у пацьоринкахзамала, то ниточка раптом згинається, а інколи й зовсімпідступно рветься, і тоді розсипається все намисто…

alt

Вид на місто Нерчинськ. 

Гравюра М. Махаєва. XVIII ст.

 

32

На прийомі з приводу вручення вірчих грамотобер-поліцмейстеру Толстому випало знайомити новачків із придворними.

– Хто цей статний мужчина зі шрамом через усеобличчя? – питали, прагнучи швидше зорієнтуватися,дипломати.

– Князь Олексій Орлов, впливовий державниймуж, давня опора трону.

– А це, напевне, Потьомкін, що чорною стрічкоюоко пов’язане?

– Так, на нього імператриця особливо спирається,а про талант полководця начувані, можливо, самі.

– Які мужні обличчя, в боях, напевне, каліцтва за-

знали…

– О, звісно, – витримка ніколи не зраджувала Толстого, тим паче в його непростих державних клопотах.

– А цей білявий високий офіцер, що трішки осторонь став?

– Його прізвище Ланський, він новачок тут, маловідомий досі.

Обер-поліцмейстер далі продовжував задовольняти цікавість прибулих, оповідаючи або й особистознайомлячи іменитих придворних, імператриця ж,підкликавши Толстого, наказала представити їй миловидного новачка при дворі, офіцера.

– Ланський, ваша імператорська величносте, – вимовив прізвище та звання і зашарівся, мов його запитали щось сороміцьке.

Імператриці цей білявий здоровило з неповороткими манерами і соромливістю дівчинки-підлітка впав воко відразу, не було ще такого у неї.

Після прийому життя закрутило Ланського такимикрутими та негаданими зигзагами, що він і озирнутисяне втигав на тих поворотах. Придворний лейб-медиквистукував його, як дятел суху деревину, довго й занудливо, три ночі Ланський хилитався на Перекусисі,під кінець мало не знудило, та якось втримався, ще вдвох фрейлін, щоправда молодших, витримав іспит, аждоки не ввела Перекусиха в опочивальню імператри цікнигу читати.

– Ну як там, Маріє Савівно, добре читає? – не безлукавства, сміючись, поцікавилася.

– Грамотний, – переконливо відказала престарілакамер-юнгфера, остерігаючись водночас перехвалити.

На ранок, як завше, митрополит втомлено кропивсвятою водою нового щасливця, а камердинер шанобливо подавав розкішний мундир флігельад’ютанта тасповіщав про ваговиту грошову нагороду.

П’ятдесятичотирилітня імператриця з Ланським,як рідко з яким із його попередників, наче душею відходила. Двадцятишестилітній Сашенька, на чотирироки молодший сина, вмів повести себе в постелі так,що зовсім не пам’ятала імператриця про присмерксвого бабиного літа. Дехто з колишніх коханців, може,вже й призабувся, але Захар Чернишов лишився узгадці нестримною силою, Гришку Орлова як можназабути – син граф Бобринський виходить вже у люди,від Сергія Салтикова син, може, чого доброго, престолперейняти, від Понятовського донька, на жаль, такрано померла. Васильчиков і Завадовський змигнули,як тимчасова іграшка, Зорич ледве в пам’яті мерехтить, Корсаков, Левашов і Висоцький хоч і недавні, але

забуті швидко, мов півстоліття спливло. Ще спробувала Мордвинова і Єрмолаєва, але, чого там гріха таїти,спохопилася і вернула назад Ланського.

– Зірки Святих Олександра і Анни! – чи то захоплено, чи з погано тамованою заздрістю перешіптувалисяна світських прийомах придворні, уздрівши на грудяхЛанського нові нагороди.

– А ще два прислали йому з Варшави та один зішведської столиці…

– І воєн немає, а ордени як із мішка сиплються,– лихословили заздрісники.

– То тільки вдень нема…

Чи то завидющі очі чиї наврочили, чи трапилосяще щось, тільки біда, став помічати Ланський, насувалася невблаганно – чомусь танути стала його чоловічаміць. Кинувся до знахарів було, їх нишком проводили,ті ворожили, шептали, яйцем викачували, та все марно. Аж доки не підвернулася стара ворожка, схожа натрухлявого гриба, що висох і зморщився на корені, непринесла йому темного варива, що відгонило чомусьтерпентиною. І чудо – вернулася сила, він знову витримував ніч, хіба під ранок ставав охлялим та викрученим, як ганчірка, яку повісили на паркані сушитися.

Та чудо рідко буває тривалим, пити те вариво доводилося, кривлячись і затуляючи носа, все в більшійкількості, аби знову не осоромитися. Одного разу вінтаки ризикнув, випив як ніколи, і звалився наступного ранку в гарячці.

П’ять днів і ночей він, ледве пам’ятаючись у лихоманці, метався, мов не на м’якій перині лежав, а на тліючому жарові, шостого ж дня, схлипнувши і востаннєспрагло захопивши повітря, Ланський відійшов.

Сталося те якраз на Івана Хрестителя.

 

33

Він уявлявся Радищеву людиною стриманою,суворою і, можливо, навіть з гонором – ще бпак, знаменитий на всю імперію видавець, що посмівдрукувати бунтівний журнал «Трутень», хай і недовговічну «Пустомелю», зараз же його «Живописця» розхоплюють вдумливі люди. Микола Іванович Новиковуявлявся Радіщеву зовсім іншим, тільки не таким осьвеселим, жвавим і делікатним. Радіщев у «Живописці», звісно, не під своїм іменем, надрукував уже кількасвоїх робіт.

– Вітаю сміливця та народного заступника, – Новіков вимовив якось так, що в гучних словах не було ікрихти іронії. – Давно вже хотів зустрітися.

– Який там із мене сміливець, – в’яло махнув рукою Радішев. – За іменем чужим ховаюсь.

– То не гріх, то право людини, – Новіков подав свіжий номер журналу. – Ви ще не бачили, дарую, тут єпублікація ваша.

Доки Радіщев гортав, стримуючи дитячу нетерплячку побачити найперш самим писане, Новіковпрудко колотив ложечкою чай, аж той мало не вихлюпувався.

– Добре перо у вас, Олександре Івановичу, хібатільки мова надто вже вчена. Не бійтеся словечкастаросвітського, простонародного, бо всі наші біди відзабуття, від погордування російськими старожитностями… Натомість нахапались, як бліх, іноземщини,б’ємо поклони їй… Даруйте, я не про вас, не дорікаю,що в Лейпцигу вчилися, я взагалі про наше життя.

– Воно можна і в іноземця повчитися, – Радіщевзнайшов урешт свою публікацію, але ніяково на своєму спинятися, став інші сторінки гортати. – Тільки перейняти у чужоземця ми здатні хіба крій панталонів.

На інше бракує тями.

– Кому перейняти? Кому? – брязнув чайною ложечкою Новіков, ніби то саме вона спричинила йогообурення. – Селянинові, отому рабові у нужді безпросвітній? Поміщикові, рабів тих господарю, нащо вонойому? Придворним, що недосягнених вершин сягнулиу казнокрадстві? Імператриці, якій ніколи за коханцями і яких міняє швидше, аніж рукавички?

– Не кажіть.. Вже по закутках пересміхаються, що вгербі російському вона замість орла двоголового свійстатевий орган помістить… Знаєте, і мовчати не хочеться, бо болить, і писати страшно. Чи плюнути нацей лихий час, видрукувати історію Церкви… Я он постаттю Філарета Милостивого захопився – які людибули, Церква яка неказенна.

– Хіба тільки в прадавні часи, на зорі християнства, такі достойники жили? – обличчя Новікова спохмуріло, згадалися непрості баталії його у видавничійсправі. – Мені єкатерининська цензура заборониладрукувати статтю святого Димитрія Ростовського «О церковных имениях». Спробуйте тільки вкласти убудь-яку здорову голову, якщо вам, звісно, це вдасться: слово святителя під забороною…

– На срібній раці Димитрія Ростовського справедливо викарбувано: «Написавши «Житія святих», самдо лику святих удостоївся бути вписаним», – Радіщевпомовчав якусь хвилю. – Ці слова, які належать Михайлу Ломоносову, уже не під силу стерти ні імператорам, ні будь-якому казенному люду – хай би які удавкина шию Церкві вони не накидали і при цьому робилилукавий вигляд, що Церква у нас не казенна.

– Забудьте про неказенну, три четвертих майна,відіб раних від церков, пішло, буцімто у казну, а насправ ді коханцям імператриці. Священик, що віковічносовістю був, тепер теж казенний, бо з казни таки ставгодуватись. І не пискне ніхто…

alt

– Чого ж, митрополит Арсеній Мацієвич не зламався, міг правду в очі сказати, досі листи і повчання потайки поміж люду ходять. Чи не знаєте часомдолі його?

– Навіть ім’я його заборонено називати.

– Ледь не забув потішити вас кумедною новиною,

– Новіков вийняв якогось листа і подав Радищеву.

– Якщо за публікацію в п’ятому номері «Живописца» вельми вірнопідданий трону читач нагородив васжмутом листів з короткою оцінкою «Брехня!», то післявиходу ось цього, чотирнадцятого числа, в очах блюдолизів маєте підвищення – якийсь казанський поміщикшукає вас, щоб викликати на дуель. Не страшно?Радіщев пробіг очима кілька рядків, де окрім лайки на автора не густо було засіяно свіжої думки, покрутив у руках листа, не віддаючи, що з ним вчинити іпротягнув назад Новікову.

– В мене троє малих дітей, ще й як боюся. Але гріхбуде всім, хто бачить і рот на замок зачинив.

– А хто не зачинить, – гірко всміхнувся Новіков,– тому Шліссельбург, Сибір чи отрута. Ви ж тількизверніть увагу: жоден російський, підкреслюю, російський, художник не піднявся при ній до вершин, жоден поет чи архітектор, імператриці потрібні тількичужі, і то як оздоба, ще один камінець десь на брошці.

Мій знайомий французький історик відверто сказав:«Мікеланжело б не витримав більше трьох тижнів придворі Катерини».

Звідки ж було знати Новікову, що ґрунтовний знавець тих часів, польський історик, доктор права Казимір Валішевський, що вельми ретельно перебиравархіви Парижа, Лондона, Берліна й Відня, майже дослівно його процитує: «В общем национальное искусство обязано Екатерине только несколькими моделямиЭрмитажа, послужившими для изучения и подража-

ния русским художникам. Но кроме этих моделей онане дала ему ничего: даже куска хлеба».

Новіков раптом щось пригадав і почав шарудітисвоїми газетами та журналами.

– Хотів показати вам, читайте уголос, – подав номер «Санкт-Петербургских ведомостей».

alt

– «Пожилых лет девка, – читав Радіщев, – умеющаяшить, мыть, гладить и кушанья готовить продается заизлишеством. Здесь также есть продажные легкие подержанные дрожки. Продается за сходную цену семьялюдей: муж искусный портной, жена повариха; приних дочь 15 лет, хорошая швея, а также еще двое детей8 и 3 лет»…

Радіщев віддав газету Новікову.

– Ну як? – поцікавився той. – Захоче хтось у ційкраїні порядки міняти?

Радіщев тернув долонею очі – задрібний для ньогобув шрифт.

– Не зможу заперечити. Навіщо вигадувати, як вАнглії, для прикладу, якісь мануфактури, коли тут заробляють простіше: продав «девку по сходной цене»

– і є свіжа копійка.

– Знаєте, – Новіков акуратненько складав назадпринесені видання, – готуючи історичні матеріали, янемало спілкувався з придворним людом. Різний вінтам, – і заздрісний, і порядний, так от, хтось підрахував, що тільки на перший десяток коханців імператриці витрачено понад дев’яносто мільйонів рублів – і цебез врахування кріпосних душ, дарованих палаців та

іншого. Катерина Друга зійшла на престол, коли бюджет Росії не сягав і сімнадцяти мільйонів. То ж скількироків уся Росія мала працювати на піхву німкені-імператриці?

Радіщев наче у відповідь вийняв аркуш паперу іподав Новікову:

– Для порівняння з коханцями гляньте ось на турботу про наше духовне… То не таємне, списати далимені добрі знайомі.

– Новіков побіг очима дрібно писане.

«Согласно штатам, положено отпускать:

1) на Петербургскую, Новгородскую и Московскуюкафедры с соборами – по 39.410 рублей;

2) на второклассные (8 кафедр) – по 5.000 (личноепископу – 2.600);

3) на третьеклассные (15 кафедр) – по 4.232 р. 20коп. (лично епископу – 1.800);

4) на Троице-Сергиеву Лавру и на все мужские монастыри – 174.650 р. 40 коп.

5) на все женские монастыри – 33.000 рублей.

6) на 22 собора не кафедральные – 2.530 рублей.

7) вообще на все духовенство – 365.203 рубля».

– Чужого народу, чужої країни і віри не шкода…

Вони довго ще говорили, обмірковували видавницькі наміри і пропозицію Новікова видати повністю «Путешествие из Петербурга в Москву» в йогодрукарні. Вони тішитимуться надією, не знаючи, звісно, яка то не близька і вельми вибоїста дорога до неї.

Похмурого ранку до будинку Радіщева під’їде чорна карета і з неї похапцем вистрибнуть два вусатихунтери. У домівці Олександра Миколайовича вони поставлять все догори дном, шукаючи крамолу на очах у

чотирьох малолітніх дітей-сиріт, бо мама уже померла, дітлахів, що тільки пострілюватимуть нажаханимиочима з кутків. Не знайшовши для себе нічого втішного втішного – унтери арештують батька.

Радіщева допитував особисто ШешковськийСтепан Іванович поправив підсвічник так, аби краще бачити обличчя Радіщева, бачити у миготливомусвітлі кожен мускул, найменший порух думки, що неминуче позначиться при доброму допиті.

– Нащо писано цей пасквіль? Кажи правду, серценашої імператриці добре, цінує вона людську щирість,не омине вона ласкою…

– Цю «Подорож» я готував чисто із письменницького честолюбства. То не пасквіль, то випроба мого пера.

– Ти кличеш до помсти холопів своїм господарям.

Ти цe називаєш письменницькою випробою? – Шешковський здебільшого лагідним тоном говорив на допиті, інколи зовні наївно.

– Я гадаю, що біди людини від самої людини. Якбивона могла безсторонньо подивитися збоку на себе,зазирнути собі у глиб, може б, по-ншому велося насвіті, – Олександр Миколайович старався говоритиповільно, ретельно підбираючи, радше пересіваючислова, бо Шешковський-таки був мастаком вхопитися, як обценьками, за необачно мовлене. – Я не гадаю,що природа скупа до людини, що цю істину – людинанароджена доброю – вона приховала від неї. Я саме цехотів донести, може в чомусь помиляюсь, але іншоїгадки за душею не мав.

Радіщев дивився у вічі Шешковському і дивувався людській безсоромності, неймовірній для нього,103

неосяжний досі: своячениця, на якій тепер сироти,зібрала всі родинні коштовності і передала Шешковському, той подякував та передав уклін; а тепер осьперед ним, дивиться у вічі Радіщеву таким невинним,щирим і наївним поглядом… «Невже цьому можнанавчитись, невже можна отак, навіть не кліпаючи?..»– поміж словесної гри-перекидування дивувало Олександра Миколайовича.

Та торбинка з коштовностями, тихо збрязнувши,втопилася тоді в бездонній кишені халата Шешковського, та торбинка врятувала Радіщева від тортур,але не змінила покарання.

– За посягання на здоров’я імператриці, змову ізраду, применшення належної владі поваги … смертна кара, – читатиме суддя кримінальної палати довгий перелік провинностей письменника, а оскількистатей «Криминального уложения» забракне, то перераховуватиме ще, час від часу переводячи подих,статті «Воинского устава» і навіть доточить з «Морского регламента».

Вирок йому винесли 24 липня і Радіщев, очікуючийого виконання, у камері смертників поспішав закінчити давно задуману працю. Він писав про ФіларетаМилостивого, а подумки переносився у свій час і своїобставини. Святий Філарет, людина цілком реальна,життєпис його істориками підтверджений, глибоковірив і робив добро. Він віддавав бідним останню мірупшениці, а Бог йому повернув наче б то через випадок в сорок разів більше, він роздав усе, а йому повернуто неспівмірно вагоміше – цариця шукала длямайбутнього імператора Костянтина наречену і послиприйшли в його дім. Він не мав чим пригостити, аледобрі сусіди знесли всякої всячини і бенкет відбувсяна славу, він поділився з нужденними останнім, хочсім’я ні крихти не мала у домі, а йому дароване інше– внучка Філаретова стає дружиною всемогутнього іказково багатого імператора. Чому ж його сучасники,чому ті, хто на троні й при тронові, так не вірять і такне чинять, як Філарет?

Торбинка з коштовностями допомогла йому уникнути тортур Шешковського, але замала була, щоб хайне він, хай лише написане ним про святого Філаретавийшло на волю.

alt

4 вересня імператриця «по своему милосердию идля всеобщей радости» помилувала Радіщева, замінивши смерть десятилітнім засланням в Сибір. Повезли його в Ілімський острог «для всеобщей радости» вкайданах і навіть без теплого одягу…

Миколі Івановичу Новікову теж не судилосяздійсни ти, що обговорював при зустрічі із Радіщевим,і про що мріяв. Указом імператриці його видавнича

праця удостоєна п’ятнадцяти років Шліссельбурзькоїфортеці.

На небосхилі Радіщева ще було на якусь мить виглянуло сонце – по смерті імператриці він отримає волю,викличуть навіть у Петербург і призначать членомкомісії з підготовки законів. Він складатиме «Проектлиберального уложения», де йтиметься про рівністьусіх перед законом, свободу преси і ще чимало такихзманливих ідей. Та одного дня його викличе граф Завадовський, голова комісії, а в минулому фаворит ужепокійної імператриці, і так допече, як ні разу за всемногострадне життя.

– Знову в Сибір заманулося? Тепер не вернешся!

Олександр Миколайович прийшов у свій дім із душею, в якій щось надломилося остаточно, надломилося так, що не склеїти вже, не стулити. «Пропили державу і в піхву німецькій курві запхали, – без злості, зхолодним смутком в’язав думки Радіщев, та вони всене зв’язувались. – Навіть після смерті імператриці їїкоханці продовжували ґвалтувати цю землю та люд.

Мені нічого вже робити у цій Росії, а іншої Росії наземлі нема».

alt

Петропавлівська  фортеця

З тим же холодним спокоєм він налив у склянкуотрути, вихилив без передиху, як можна випити лишеспирт, – і нутрощі обпік неймовірний біль, полум’яйого наростало, палахкотіло, аж доки в якийсь моментне обірвалося все і не затихло, зник біль, залишилосятільки голубе небо, у якому вже не було кривди і зла,голубе і всеосяжне, як його віра в добро.

 

34

Після вінчання Потьомкін з імператрицею втекли на якийсь час у Царицино – куплено длядуші маєток у Кантемирів, такий затишний, поміжпагорбів і курганів, голубих ставків, лісів і розлогихвидолин.

Потьомкін перейняв імператрицю від Васильчикова – для неї він стане просто «холодним супом».

«Я был содержанкой, – скаржитиметься Васильчиков.– Так со мной и обращались. Мне не позволяли ни скем видаться и держали взаперти. Когда я о чем-нибудь ходательствовал, мне не отвечали. Когда я просил что-нибудь для себя – то же самое. Мне хотелосьанненскую ленту, и когда я сказал об этом, нашёл назавтра у себя в кармане 30 тысяч».

«Холодний суп» безцеремонно вилили, апартаменти в Зимовому облаштували для Потьомкіна і він тепер під’їжджав гонорово до палацу шестіркою баских,видавалося, нестримної і рвучкої сили коней. Імператриця віднині належить тільки йому, особливо відчувце Григорій тут, у Царицино, де не має улесливих талукавих придворних облич, суєти і заморочки світської. Він міг дозволити собі пройтися з Катериною,взявшись під руки, мальовничими берегами ставів, детиша всеосяжна і незмірима, яку порушити може хібавиляск хвоста по воді розбишакуватого карася підочеретом.Та державні клопоти, як набридливі реп’яхи, чіплялися й тут. Не одну годину переговорили вони, що жби вчинити, аби не повторилася пугачовщина.

При одній лише згадці про Пугачова на імператрицю щоразу дужою хвилею накочувався якийсь липкийі холодний жах. І не тільки тому, що полум’я повстання охопило величезні простори і після Казані придворний світ дрібно тремтів: піде чи не піде бунтівник наМоскву?

Імператриці не раз привиджувався ніччю докірливий погляд митрополита Арсенія Мацієвича, не разчула ті сумовиті слова, сказані ним на суді:

– Ти ще зустрінешся з убієнним тобою своїм чоловіком…

Другий десяток років на чоловікові масивна надгробна плита, а раз по разу спалахують бунти, які, зачутками народними, очолює Петро ІІІ, покійний її чоловік. Вона рубає голову черговому самозванцеві, алезнову встає чоловік із безпросвітньої тьми могили ізнову палає повстання.

Омелян Пугачов став п’ятим самозванцем, що прийняв імення її чоловіка, Петра ІІІ.

Їй досі не переставав снитися той сумовитий погляд старого, геть лисого від колишньої цинги, Мацієвича; уже без митрополичого облачення, в одномупідряснику він інших благав не ступати на ту стезю,не чинити заздалегіть імператрицею наміченого, їй жегірко, без злості і помсти, лише дорікнув:

– Ти ще зустрінешся…

Кат відрубав голову Пугачову розмашистим помахом сокири і високо підняв її, окривавлену, нашпиці над головами настраханого люду. Натомість

замість страченого десь узялася така собі самозванка, що йменувала себе сестрою бунтівника, незаконною дочкою покійної імператриці Єлизавети

Петрівни. Єлизавета, поговорювали, народила її відРозумовського.

– Цікаво б знати справжнє її походження, – думала вголос імператриця, прямуючи затишною алеєю відставків до будинку.

– Дідько її відає, – сама згадка про неї Григорієвібула малоприємною. – Одні кажуть, що донька празького трактирника, інші – нюрнберзького булочника.

– Рідкісної красоти і розуму, подейкують…

– З приводу краси – не знаю. Але, як доповідають ізТаємної експедиції, розуму вистачає слати маніфестики до султана, ба навіть Орлову, графові Паніну…

– Досить з мене п’яти чоловіків-покійників, що надибки ставлять імперію, аби ще з безвісти їхні сестриці піднімалися. Де вона, до речі?

– Колесила всією Європою, зараз нібито в Італії, умісті Рагузи.

– Арештувати бродяжку. Хто б це зміг так акуратненько, пристойно, щоб ніякий комар, із будь-яогомонаршого двору, носа не підточив?

– Орлов, – бухнув Григорій так, ніби знав напередзапитання.Імператриця тільки головою крутнула – не забуваєГригорій, хто йому око скалічив.

– Бути по-твоєму…

Потьомкін розумів, у яку небезпеку втравлює вінграфа Олексія Орлова-Чесменського, свого кривдника, і який грандіозний європейський скандал із тогоможе у разі неуспіху статися. Але цього разу Григорійтаки помилився. Орлов з його авантюрною вдачеювпорався з дорученням блискуче.

Сперш Олексій прикинувся закоханим, небавомкняжна відповіла взаємністю, а далі допоміг випадок.

Англійський консул в Ліворно прислав листа, що тамкріпко побилися російські моряки з англійськими іпросив Орлова розібратися особисто. Олексій, що незнав англійської, дав княжні перекласти і зібрався вдорогу. Та засумувала і напросилася з ним.

– Імператриці майбутній свій флот вартує побачити…

Цього тільки й потребувалося. Ледве вона піднялася на борт адміральського корабля, як до неї підійшли:

– Іменем її імператорської величності ви арештовані!

Далі доля княжни була наперед розписана: втомлива дорога в іпостасі арештантки, Петропавловськафортеця.

У кам’яницях фортеці княжна швидко згоріла зтуберкульозу і понесла в могилу таємницю свого народження. Але на велелюдних похоронах чомусь присутня була вся велика родина Розумовських.

 

35

Погожого липневого дня, а саме тринадцятогочисла 1775 року, Москва дзвеніла оркестрами,святково вдягнутий люд заполонив площі, а ще веселіше було в шинках і трактирах – Москва святкувалаКучук-Кайнарджійський мир.

alt

У прийомні покої Пречистенського палацу, де перебувала імператриця, люд прибував ще зранку привітати з вікторією. Одні приїжджали, інші вже відбули, наспітнілі пeруки діаманти кидали грайливі відблиски,але жоден із сановитих гостей, на велику прикрість, неудостоївся аудієнції.

– Государиня нездужає, – одна й та сама відповідьчекала на цікавих.

Швидко поміж іменитих відвідувачів пішла чутка,що в імператриці розлад шлунку. Через неуважністьприслуги, яку государиня таки невиправдано балує, їйдали погано помиті фрукти, і ось маєте…

– Та за це не тільки батогами почастувати…

– Доброта государині он чим повернулась, – обурювалися придворні.

Імператриці ж було не до святкового грому оркестрів і не до пересудів сановитого люду в приймальнихпокоях – їй належало вже родити. Перейми почалисяще зранку, окрім болю допікав страх. Все ж таки сорокшість років, запізно уже, зовсім не так, як родила відПонятовського, Салтикова чи Гришки Орлова.

Про роди, що наближалися, ніхто не знав і не повинен був знати, як і про вінчання із Потьомкіним – таксобі, перешіптувалися по кутках і не більше.

Облегшилася вона, на власний подив, якось легко,навіть не дуже скричалася – на світ появилася миловида дівчинка. Імператриці не гоже грудьми немовлятгодувати, тож новонароджену ледве помили і сповили,одразу ж так само тайком вивезли до сестри Потьомкіна, Марії Олексіївни Самойлової. Нарекли дитину Єлизаветою Тьомкіною, у Самойлових вона й годувалася,доки не віддали в пансіон – як виросте, то стане володаркою величезних маєтностей у Херсонській губернії.

alt

Життя придворне, тим часом, мало свій усталенийперебіг: прийоми іноземних гостей, звані обіди, післяних переходили в зал, де імператриця грала в картикілька роберів у віст чи фараон, влаштовувала буриме чи шаради. Якось наприкінці травня 1777 року відвідала новий маєток Потьомкіна в Озерках. Господарпошановував гостей з розмахом, за обідом на їхнючесть стріляли гармати, бо ж таки за стіл сіли зо тридцять перших осіб держави. Але імператриця найчастіше увагу звертала не на троюрідних братів Григоріячи сім’ю Енгельгардів, її цікавив найбільше новачок,гусарський майор, смугляий тридцятилітній серб, кучерявий здоровило Семен Зорич. Однак і в Григорія,і в інших за столом склалося враження, що вони вжебули знайомі й до цього.

Незабаром Зорич зайняв у Зимовому палаці апартаменти офіційного фаворита.

Почувши про появу нового конкурента, терміновоу Петербург повернувся Завадовський – він мучився,метався, не знаючи, що вдіяти, доки йому не порадилисидіти тихо-тихо. Завадовський послухався, його чемність імператриця оцінила достойно. Йому буде даровано чотири тисячі душ, а на виділені імператрицеюкошти збудує у Єкатеринбурзі палац на двісті п’ятдесят кімнат із мельхіоровими камінами.

Государиня ж почувалася звично, передавала черезГригорія записочки коханому Сімі, як звала вона Зорича. Потьомкін виїжджав то на війни, то ще по якихось завданнях, але завжди міг вернутися у Зимовий,в свої апартаменти, які з покоями імператриці з’єднував прямий коридор. Григорій був уважний до кожного з чергових фаворитів, здебільшого своїх колишніхад’ютантів, не забував десь із далеких доріг висилатиїм подарунки. Зоричу він прислав перо з розкішнимдіамантом на капелюх і дорогу палицю, аж імператриця в листі тішилася: «Сима разщеголял, по милостиВашей, Вы послали ему превосходную трость, он похож на шведского короля, но превосходит его в благодарности к Вам».

Лише один раз витримка зрадила Григорія. Якосьвін звично зайшов у покої і застав імператрицю в ліжку із Завадовським. Обличчя Потьомкіна стало вразбурячковим, він диким поглядом роззирнувся кімнатою і, схопивши масивний підсвічник, запустив у парочку, що не очікувала негаданих відвідин. Імператриця м’явкнула, як кішка, котрій ненароком наступилина лапу, і вмент скотилася з ліжка, а Завадовський, учім матір народила, кулею метнувся у двері.У Потьомкіна, звісно, були й інші проблеми: хитрий Панін, а особливо давній коханець Орлов, так імостилися підсунути в ліжко свою людину.

Хитрощі їхні здебільшо були марними, Григорійсам добирав надійних і вірних собі, приймаючи досебе місяців на півтора-два ад’ютантами. Коли післяад’ютантського терміну Олександра Дмитрієва-Мамонова запросив до себе, той ні сном ні духом не відав,що його може чекати.

– Роздягайся! – суворо наказав князь.

У Мамонова тільки очі виокруглилися тарелями.

– Зовсім, зовсім, – наполягав Потьомкін.

Він обійшов голісінького Олександра, діловитооглядаючи, мов товар, який зібрався купляти і вишуковував ґандж, аби причепитися і ціну збавити. А колинатиснув куди треба і тіло у Мамонова задерев’яніло івгору метнулося, тільки язиком прицмокнув:

– Будеш імператрицю усолоджувати.

У Мамонова від сорому не лише обличчя, а й спиназачервонілася, він вже хотів було від обурення кріпкеслово загнути, не зважаючи, що то князь, але в останню хвилину стримався він неймовірної гадки: «А якщоі правда?».

Далі йшло все у звичній колії придворних порядків: Мамоновим залишилися задоволені всі троєпрoбувальниць, особливо ж раділа Перекусиха:

– Потішив мене, голубчику, імператрицю втішишще краще!

 

36

Пан Річард Судерланд? – перепитав на всяквипадок кур’єр, молодий офіцер, що занадто хвацько брязнув шпорами. – Наказано особисто в руки.

alt

Вид Гданська-Данцига близько 1780 року

Банкір лише глянув на пакет, рясно всіяний сургучевими печатками, і вже знав, не читаючи, хто то прислав…

Пакет був від Потьомкіна. «Поскольку Ее Императорское Величество, – писав князь, – соизволило жаловать известные привелегии меннонитам, желающимпоселиться в Екатеринославской губернии, прошу Васпредоставить им необходимые суммы в Данциге, Ригеи Херсоне».

Банкір пробіг очима ще кілька рядків і брови йогопоповзли здивовано вгору – такі суми, та ще й одразув кілька міст, йому непросто буде вишукати. «Це таксхоже на князя, – Судерланд потер замислено скроні.

– Розмахнеться на всю іванівську, а ти масти голову, депід чергову авантюру той гріш вишукати».

Двісті двадцять вісім сімей менонітів їхало з Данцига в українські степи, ще партія шведів направлялася під Херсон у колонію, де для них навіть встиглизвести будинки, через турецький кордон текли молдавани, волохи, румуни. Всіх їх звільняли від будь-якихподатей на десять років, давали худобу і знаряддя дляземлі, дозволяли займатися винокурінням… Російські

посольства за кордоном посилено вербували новихколоністів.

– Європейські газети, – доповідав князь імператриці, – не нахваляться новими поселеннями в Малоросії.

Привілеї грецьким, вірменським та іншим поселенням підтягували немало люду, їхали сюди з Росіїбідні поміщики з селянами, відставні солдати, кріпаки-втікачі, що в свій час дременули за кордони імперії,віруючі-розкольники, бідні православні священики звіддалених російських губерній, інколи зривалися вблагодатні краї цілими нужденними селами.

«Поспішає Потьомкін, – подумав Судерланд, дочитавши листа. – Боїться найсвітліший, аби часом ці землі предковічні тутешній козацький люд не заселив. Алето не мій клопіт, мені заробити на поспіху князя».

Судерланд наступного ж дня подався в Зимовийобговорити умови такого масштабного проекту, алетам, пославшись на зайнятість імператриці, скерувалидо нового фаворита – Платона Зубова.

В апартаментах князя Зубова з’ясувалося, що туті без нього народу не протовктися. В біломармуровихпалатах, що поруч із покоями імператриці, хіба з півсотні прохачів нетерпляче зиркали на білі двері, звідкимала з’явитися його світлість, що вершила долі. Хтосьочікував, аби безталанне чадо прийняли на державнуслужбу, хтось сподівався на маєтності, а ще комусьслід доскочити ласки імператриці, бо всі знали, що безпошанування всемогутнього князя нiчого їй і на очіпоказуватися. Поважний посол у чалмі терпляче перебирав у руках чотки, французький вельможа, судячиз одягу, з подивом роззирав присутніх у приймальні,певне, був новачком в тутешніх краях, тільки одинрозповнілий генерал з перев’язаним чорною тасьмоюоком нетерпляче бідкався:

– Та ж кофе геть вихолоне…

Судернанда знайомили якось з генералом-поручиком Михайлом Іларіоновичем Кутузовим, милою,світською людиною, уже відомим генералом, що мавза честь щоранку, ще за годину доки прокинеться Зубов, приїжджати і особисто варити та подавати князюкофе у ліжко.

Врешті двері широко відчинилися і ад’ютант врочисто, як про друге пришестя, проголосив:

– Його світлість Платон Олександрович Зубов просять!

Натовп повалив у двері, штовхаючись і не вельмизважаючи на ранги й мундири, бо кожному таки швидше хотілося проскочити (і так годин із чотири чекали),натомість перед людом в дверях вигулькнула кумеднамавпочка у короткій спідниці і кружевних панталонах,і, весело верескнувши, почала кривлятися.

Платон Олександрович сидів перед дзеркалом, закинувши ногу на край стола, він навіть не ворохнувся,бо якраз завивали перуку і присипали пудрою. Відвідувачі, вклонившись у ноги, чемно займали чергу,а довгов’язий ад’ютант їх шикував як дітей у приходській школі:

– Ви, графе, перші, генерале, ви за графом, а ви загенералом…

Зубов нікого не помічав, він, доки зачісували, розпечатував листи і давав їх ад’ютантові читати – всібачили, що він заклопотаний державними справами.

Якщо ж Зубов звертався нарешті до когось у черзі,той мав право наблизитися тільки після п’яти-шестипоклонів, а отримавши відповідь, повинен на пальчиках повернутися на своє місце; кому не щастило, то мігі років зо три щоразу займати місце у черзі.

Зате мавпочці в кружевних панталонах наступаласправжня потіха. Невеличка, хіба з добрячого кота,надзвичайно вправна, вона носилася по карнизах, люстрах, гардинах, ледве очі відвідувачів за нею встигали.

З люстри вона стрибнути могла просто на капелюшокпрохачки, безпомильно втрапити і залишитися там,якщо до вподоби, особливо коли там була грецька тупея. Такий ощасливлений прохач чемно нагинався іпоштиво чекав, доки мавпочка не поласує частинкоюголовного убора.

– Чого там банкірам треба? – примружив одне око,наче втрапила туди пудра, Зубов. – «Трясця твоїй матері, – вилаявся в думці Судерланд. – То мені треба?!»

– Ваша світлосте, прошу ласкавої уваги: потрібнівеликі кошти на заселення малоросійських земель чужоземцями…

– А для чого ти на білому світі? – дивився так самоприплющеним оком князь, мов цілився з мушкета.

– Так, звісно, мій клопіт, але умови, проценти…

Його світлість князь Григорій Потьомкін вимагає чимскоріше.

– Потьомкін?! – визвірився Зубов і крутнув головою так, аж пудра спурхнула – перукарі відскочилизлякано, а мавпочка шухнула прожогом за гардину.

– Як вимагає, то хай і дає!

Судерланд ще постояв біля Зубова, що більше йсловом не обмовився, почекав чималенько, і врештізабрався геть. Він зрозумів, що тільки імператрицяможе визволити його з халепи, в яку він втрапив поміж двома фаворитами.

Коли все-таки пробився Судерланд до імператриці, то на його щастя застав її в доброму настрої – якразгодувала свого папугу. Птаха, забачивши незнайомця,невдоволено залопотіла крилами і заволала, немов напоміч: «Пла-а-то-о-ша!»

– Не хвилюйтеся, милий банкіре, – заспокоїла Судерланда імператриця. – Названі вами умови будутьдотримані, аби лише князь Потьомкін своєчасно одержав кошти – робить він велику справу, заселяючи малоросійські землі греками, вірменами чи волохами.114

Князь на віки утверджує ці землі російськими, бо відтепер прийшлі з будь-яких країв назавжди уже підданіімператорського трону, і навіть якби щось змінилося,історія пересунула, припустимо, кордони, то Росія матиме право захищати своїх підданих дипломатичночи, в разі потреби, збройно.

Папуга знову залопотіла крилами і, перехилившиголову, підрозрілим поглядом втупилася в Судерланда.

– То найщиріший мій фаворит, – посміхнулася імператриця, киваючи на папугу. – Всі попередні зраджували, а цей, мій найвірніший коханець, мене любитиме завжди.

Папуга, наче розуміючи щось у сказаному, гонорово витягнув шию і закричав:

– Слався сим Екатерина!

Чи то навчитель його сам не вимовляв «р», чи такаприрода пташина, тільки виходило в нього «Екатегина».

Справдяться з часом слова імператриці, що пташина ця є найвірнішим і найкоханішим її улюбленцем.

Збіжить більше століття, після жовтневого перевороту червоногвардійці конфісковуватимуть маєтністьстаровинних родів. У домі князів Салтикових почистять усе, до останньої голочки, а як вже на порозі стоятимуть, то гукне вслід бабуся:

– Як забрали усе, то нате і птаху – вона теж історична цінність.

– Революція не потребує такого добра, – шкіривзуби з потіхи червоногвардієць.

– Нічого витрішки продавати, то, до вашого відома, папуга самої Катерини Великої.

Мов на ствердження сказаного престарілою господинею, птаха змахнула облізлими з старості крилами ізакричала:

– Слався сим Екате-г-г-гина!

Посміхнувшись, вояки забрали-таки клітку з миршавим, облізлим, з більмом на оці папугою. Щоправда, птаха небавом чи то не забажала чекати світовоїреволюції, чи то від червоногвардійського харчу, алетижнів за три околіла.

Так скінчилася історія останнього коханця імператриці.

 

37

Ще на початку засідання Державної ради приімператриці в князя Потьомкіна раптовозасвербіло вибите око, – геть так засвербіло, мов якапорошинка втрапила в нього. То було неможливо, бовоно завжди перев’язане навскіс щільно тасьмою, попри те свербіння дужчало і переростало в біль. Він потер долонею око поверх тесьми і на якийсь час трохипритишив сверблячку.

«Кепська ознака, – подумав князь, – Подейкуютьу народі, якщо засвербіло око – на сльози. Але то всебабські вигадки».

Потьомкіну сьогодні належало доповідати про становище в Малоросії.

– Побідоносна війна закінчується, запорізькі козаки своє діло зробили, – князь мав добру пам’ять ібезпомильно називав кількість військ, міста і навіть

урочища, де велися найважчі бої. – Настав нарештімомент зліквідувати Запорізьку Січ. Вона для нас єсмутою, – не встигне десь дворянин покарати свогоселянина, як він уже у бік запорізьких степів позирає.

Часто-густо розпорядження з Петербурга не виконуються або виконуються зі властивою хохлам хитрістю– і крайнього знайти не вдається. Особливо тривожить заселення іноземцями півдня Малоросії, бо тільки прибуття одних німецьких сімей очікуємо до статисяч. А Калнишевський, догідливо киваючи головоюв наш бік, насправді посилено колонізує південь краюзапорізьким людом – тільки за останній час його стараннями з’явилося сорок п’ять таких сіл і більше п’ятитисяч хуторів. Тому раз і назавжди слід розрубати запорізький вузол.

Він говорив переконливо, бо ніхто стільки не сколесив курними південими шляхами і ніхто краще незнав, що діється в тому краї. Раптом Потьомкін середприсутніх уздрів старенького архієрея, вельми подивувавшись цьому, бо Державна рада не душпастирське діло, не парафіяльна сходка; в нього аж в головізашуміло, коли той архієрей насмілився навіть перебити його:116

– Князю, не роби кривди людям, не ступай на дорогу зла… Ти ж у кіш кошовим Грицьком Нечесою записався, а Калнишевського звав «милостивим батьком»,– говорив докірливо архієрей. – А поклонишся кривді– то й кості твої земля не прийме, а нащадки іменуватимуть князем тьми…

– Я князь Тавричеський! – зірвався було Потьомкін, та спохопився, протер долонею тепер уже здоровееоко – ніякого архієрея не було, привиділося просто серед будня-полудня.

Присутні на раді сановники знічено перезирнулися, бо чого ж ото посеред доповіді титулом козиряти,а подивована довшою паузою імператриця не забарилася зіронізувати:

– Та знаємо, князю, всі ваші поважні титули. Алещо ви пропонуєте?

Вибачившись і поскаржившись на перевтому, Потьомкін чітко виклав, як задіяти війська Текелі та Прозоровського і що робити із самим Калнишевським.

Суперечки великої не було, бо таки годі придуматислушнішого часу, кожен подумки лише прикидав, якто ділитимуть неймовірного обширу землі й усе сущеена тій землі.

…Погоджене на Державній раді здійснювалося, якніколи, під невсипущим оком. П’ять колон майже стотисячного війська Петра Текелі прискореним маршемрушили до Січі й оточували її з різних боків. Але будь-які дії серб Текелі остерігався чинити, доки Прозоровський своїми військами не займе козацькі паланки– кожен загарбник знає, як стрімко може спалахнутиполум’я народного повстання і як непросто гасити теполум’я навіть солдатськими шинелями.

Тим часом на Січі йшла старшинська рада.

– Хай нам і очі випечуть, а Січ-матір не віддамо,

– затялися одні.

– Братове, нас кілька тисяч, а москаля як мошки,– застерігали обережніші.

– Не віддамо Запоріжжя доки світ-сонця буде…

Калнишевський не збивав із мови жодного, навіть,найгарячішого, за свої вісім із половиною десятків літу яких тільки бувальцях не доводилося бувати. З життям своїм він не раз прощався, а інколи й прощатися бракувало часу. Але так тяжко ще не траплялося,краще б він не дожив до цього дня… А якщо судилосядожити, то має прийняти рішення, гідне його високихліт, чого б йому це не вартувало.

Сон такий дивний минулої ночі побачив. Явивсяйому архієрей, напрочуд схожий на митрополита Арсенія, і наче продовжується остання розмова з ним.

– Буде ще час збирати каміння, Петре, – Арсеній ізтих далеких часів не змінився ніяк, хіба обличчя чомусь посіріло, наче десь у напівтемряві. – Тільки требавірити і дожити.

А на раді старшинській ще більше запалилася суперечка, коли слово дійшло до панотця Володимира,що ділив з козацтвом радість і горе.

– Смирення врятує нас, – сказав панотець і обурено, розтривожено загуділа рада; та архімандрит на тене зважав. – Не уподобимося ворогові, не проллємохристиянської крові.

Бувале козацтво, для якого слово панотця завждиваговите, ладне зараз його на шматки порвати.

– Та він же московський шпик! Шпега він!

– Братове, – врешті сказав Кальнишевський. – Нематої сили в нас, щоб дати бій. Послухайте, діти, моюсиву голову… Як поляжете тут, хай навіть із одвагою,то де ж діти візьмуться, хто цю землю догляне… Нечужинцеві ж тут хазяйнувати.

Помовчав кошовий, а тоді додав присмирілим.

– Мойсей зі своїм людом сорок літ із неволі йшов,а вам, може, й більше доведеться. Що ці зайди із Січізроблять – волію навіть не говорити. А куди іти – хайвам серце підкаже…

alt

Запорізька Січ

Наступного дня старшина виїхала до Текелі. Кошового чекали вже Соловки, військового писаря ІванаГлобу – Туруханськ, а суддю військового Павла Глобу– Тобольськ.

У Січ мошкарою посунули прийшлі – вивозилибоє припаси, клейноди, прапори, архіви запорізькоївійськової канцелярії, засипали пушкарню. Чималонабилося в церкву, та не молиттися, а поспіхом однеперед одним пакували в свої похідні мішки срібло йзолото з церковного начиння.

Вдалося козацтву вихопити тільки ікону святої Січової Покрови.

– Йдіть, куди серце підкаже, – раяв побратимам кошовий.

Пішли насамперед до Текелі.

– Пустіть, генерале, риби нам заготовити, бо вседобро ваші вичистили.

 Риби генералові було не шкода.Десятками вдень, а тисячами вночі рушили козакиіз Січі в землі турецькі.

Звісно, на всіх ніяк не вистачало чайок, рушилипішки: перехрестилися і вклонились своєму краєві.

«Року 1775-го, із Запоріжжя вийшло в турецькі земліблизько 5 000 козаків», – писали сучасники.

Чималі ватаги попрямували до Дністровського лиману, в місто Акерман. Тутешній паша із розуміннямпоставився до людської біди, допоміг їжею і чим міг,дав дозвіл стати кошем. Запорожці, звиклі до походів,одразу розбилися на курені, а ще вибрали сорок душдостойного козацтва у депутацію до султана.

Султан не відмовив, гарантував їм віру, військовийустрій, поміг одягом і виділив під Січ острів СвятогоЮрія у гирлі Дунаю, та ще степ біля південної йогопритоки. Військо отримало звичні клейноди – булаву,бунчук та корогву, яку висвятив Константинопольський Патріарх.

Стікався люд з України в нову Січ, брели під шпарким південим сонцем, далекими степовими дорогами козаки та їхні сім’ї – ікону святої Січової Покровипішки туди принесли.

А на їхній землі у прийшлого люду були свої клопоти, чвари і розбірки, доки загарбане якось поділили. Генерал-прокурор князь В’яземський відрізав собі  двісті тисяч десятин, князь Потьомкін – сто п’ятдесяттисяч, а кожному російському дворянинові виділялося щонайменше півтори тисячі десятин, аби він тільки перевіз сюди хоча б три російські селянські сім’ї.

Всього ж так поділили чотири з половиною мільйонидесятин української землі.Інші ж клопоти були дещо дрібніші: чималенько церковного майна осіло в князя Потьомкіна, і вже навіть як козацький люд біженцями рушив до Туреччини, від князя Григорія «прибывшие Словянской провинциальной канцелярии майор Григорий Борзенкои комиссар Иван Деряев выбили в той церкви из мествсе образа в серебряных ризах и взяли их с собой.

Вместе с тем они взяли ещё серебряные врата, чашии прочие вещи в опустевшей запорожской ризницеоставшиеся». Так описує господарювання П. Короленко, який звертає увагу на подробиці. Поруйнованікозацькі кладовища, князю В’яземському на будівництво помістя на фундаменти пішли кам’яні могильніхрести і надгробки. П. Короленко згадує також керу-

ючого помістям князя А. В’яземського, якому тоді належало село Покровське, Івана Розельнланцера, який«побил самые большие той церкви колокола и медьпродал в Польшу жидам по 11 рублей за пуд»…

 

38

Вона не могла цього разу приховати хвилюванняі торжества у голосі, аж зуби зціпила, так стримувала радісну усмішку, та марне; імператриця диктувала таємний наказ:

alt

Хутір Війська Запорізького на Дніпрі. Фото. 1916 р.

«Главного польского бунтовщика Костюшко с егосекретарем Немцевичем и адъютантом Фишеромотправить в Санкт-Петербург. А как сей секрет естьвеликой важности и для того везется под чужим именем, то с самого места имеете сказать всем, что этоесть раненый в Варшаве господин генерал-майор икавалер Милошевич, на имя которого и подорожнаяприлагается. Наистрожайше предписываю иметь надним непременное бдение … чтобы Костюшко отдельно от других везен был и чтоб … не спускано день иночь был под глазами стерегущего офицера, и никто бы из обывателей видеться и переговариваться неимел случая».

То здобуто ще одну прекрасну вікторію, зробленоще один крок у творенні величного міфу її імперії таістинно Катерини Великої. Бунтівна Польща поставлена на коліна, її народний ватаг Тадеуш Костюшко вполоні. Як же, така знаменитість… Уславлений бригадний генерал Америки, що збудував всесвітньо знанийтепер, неприступний Вест-Пойнт, а віднедавна оголошений французьким Конвентом почесним громадянином Франції – нині звичайнісінький її полонений,стане в’язнем Петропавловської фортеці.

У нещасливому бою під Мацеєвицами ТадеушевіКостюшку довелося непереливки. Бій, що почався зросіянами з досвітка, до середини дня йшов із змінним успіхом, та багатократна перевага в артилерії російського генерала Ферзена робила все рідшими рядипольської кінноти і косіньєрів.

Костюшко, притискаючись до гриви коня, стрімкомчав полем битви; він мчав на інший фланг, якимосьпідсвідомим чуттям обминаючи вибухи ядер, що шматували осінню землю і з болісним стогоном чорнимистовпами знімали її у небо. Він уникнув вогню гарматного, та куля з мушкета звалила коня – і той разом звершником клубочком покотився полем. До Тадеуша,забачивши таке, поспішила російська кіннота.

Пересилюючи біль, Костюшко вклав цівку пістолета у рот і натиснув курок.

Осічка…

Тим часом підскочили російські кіннотники, одинвистрілив у нього, інший вдарив для певності пікою, аще інший з відтяжкою рубонув палашем.

alt

– Добрі чоботи в цього пшепєрдєльніка, – знімавперший взуття з непритомного Костюшка. Другий, вивернувши кишені, золотим годинником тішився. Третій же поспіхом стягував персня з пальця, а забачившинапис на ньму, то тільки підсвиснув подивовано.На персні було викарбувано: «Вітчизна – захисникам своїм».

Костюшко нагороджував своїх побратимів такимиперснями замість медалей.

Імператриця знала, як тяжко було гасити полум’яповстання, може, інколи й пересолювали при цьому.

Вистріляли мирних людей Кобрина і Малорити, вулицями Варшави носили нанизаних на багнети немовлят, а вбитих поляків у варшавському передмісті дляостраху Суворов хоронити заборонив – що вдіяти, навійні як на війні.

Російський генерал фон Клуген про ті події напише:

«Наши солдаты стреляли в толпы, не разбирая никого– и пронзительный крик женщин, вопли детей наводили ужас на душу. Справедливо говорят, что пролитаячеловеческая кровь возбуждает до опьянения… «Нетникому пардона», – кричали наши солдаты и умерщвляли всех, не различая ни лет, ни пола…»

Імператриця має достойно оцінити вклад Суворова, указ уже заготовлений про дарування йомуКоб ринської волості з 13 279 душами лише «мужескаполу» кріпосних.

Цей третій поділ Польщі, думалося їй, має бути довіку останній, а трон надто гордих польських королівзайме своє місце у нужнику замість стільчика.

Вона навіть довершила те, що розпочали її попередники і не змогли довести до кінця. Знищивши Запорізьку Січ, стерши з карти Європи Польщу, імператриця взялася заразом на місце поставити такихже непокірних литвинів з Білої Русі. Цар Олексій Михайлович, пройшовшись тим краєм, з двох мільйонівдев’ятисот тисяч залишив живими литвинів мільйонтриста п’ятдесят, а ще скільки погнав із собою, бо віддавна ще московські стрільці продавали на астраханських ринках литвинів у перське рабство по три рубліза душу. Петро І, відступаючи, підірвав полоцьку Софію, бо ж не може хтось мати древніших храмів, аніжу столицях імперії. Саме вона завершила їхню справу,фаворитам роздасть тисяч двісті литвинських душ, арізним російським поміщикам ще до півмільйона кріпосних набереться.

…Продовгувате обличчя статс-серетаря ще більшевидовжилося, коли він подав Катерині Другій аркуш паперу, зовсім чистого, тільки три слова поспіхом написані.

– Вам лист, ваша імператорська величносте. Накажете відповісти?

Імператриця впізнала почерк Суворова: «Ура! Варшава наша!»

– Пиши, – посміхнулася потішено. – «Ура! Фельдмаршал Суворов!»

Імператриця вміла достойно нагороджувати вірних підданих, присвоївши в такий спосіб високе військове звання.

Вона тепер все може, вона всіх перемогла.

Чотирнадцять разів вставав з могили її чоловік іпід іменем Петра ІІІ піднімав чергове повстання. Найважче було з п’ятим, Пугачовим, та з наступникамистало легше після вироку: «Емельку Пугачёва четвертовать, голову воткнуть на кол, части тела разнести почетырём частям города и положить на колеса, а послена тех местах сжечь».

Тепер чоловік веде себе чемно, смиренно лежитьсобі під ваговитою кам’яною плитою.

alt

Чумний бунт, під час якого загинув московський митрополит Амвросій.  1771. 

Акварель Е. Лісснера. Кін. XIX ст.

Голову митрополита Арсенія Мацієвича вона, звісно, не могла так покласти під сокиру ката, як іншілягали. Але немає різниці, зрештою, між чоловіком імитрополитом: обоє в кам’яних мішках, і до смерті вРевельській кам’яниці Арсеній не зміг навіть відізватися до будь-яої живої душі – заборонялося ставити вохорону, хто б одне бодай знав російське слово.

Всі вікторії за нею, найвеличнішим мужем на ім’яКатерина…

 

39

Тим часом спливали роки, відшуміло багатоподій відтоді, як судили Арсенія Мацієвича.

І диво дивне: всі гіркі на суді пророцтва митрополитасправджувалися. Спочатку так негадано помер у дорозі Гедеон, тоді впала церква Трьох Святителів, щопоряд з Хрестовою палатою, де судили Мацієвича.

Преосвященний Димитрій у розквіті сил і слави наглозахворів: де не взялася гарячка, почав пухнути язик.

Лікарі денно і нощно клопоталися біля нього, як білянайповажнішої персони в державі, бо він таки і справді набув неабиякого впливу при дворі імператриці. Аленіякі пілюлі чомусь не допомагали Димитрію, язик всетовщав і вже не вміщався в роті, він задихався, обличчя від того синіло, вимовити йому якесь слово буловельми непросто, немов камінь поклав собі під язик.

– Казав же тоді митрополит… – тільки й прохрипівледве чутно та малорозбірливо Димитрій і, хапонувши ще кілька разів судорожно повітря, помер.

Недобрі балачки пішли у народі про смерть Гавриїла. Мовляв, відбив він у келійника свого коханку і тойу нападі люті задушив його подушкою.

– За твою Іродіаду твій суперник задушить тебе,– переказували навіть через десятиліття митрополичепророцтво.

На Амвросія біда вирвалася вже в час розгулучуми, і якби вже від хвороби, то не так було б кривдно.

Пущена чутка, що порятунок дає ікона Божої Матерібіля Варварських воріт погнала туди силу-силеннулюду. Владика Амвросій був людиною освіченою і розумів всю небезпеку такого скупчення – він наказавперенести ікону в церкву Святих Кіра та Іоана.124

– Владика гроші Богородиці забирає! – підпаливроз’ятрений натовп чийсь вигук.

Повсталий люд ввірвався в Чудів монастир, обшукав Амвросія по всіх закутках і, не знайшовши, полишив його розчарований. Розгромивши винні погреби,бунтівники подалися в Донський монастир, бо пішлачутка, що владика переховується там.

Амвросій спробував вирватися з Москви, та буловже пізно… Владика причастився і заховався на хорах.

Тупіт ніг і незвичний для храму гам, марне вговорювання роздражненого люду настоятелем, ось ужекроки чути на східцях до хорів… Владика, згорнувшись в клубок, пошепки молився, благаючи Всевишнього простити йому всі провини і зраду митрополита Арсенія серед інших його гріхів.

– Тут він! Тут грабіжник Боголюбської Богоматері!– мало не над головою торжествуюче закричала погоня.

Архієпископа схопили і, як мішка з картоплею, потягли вниз; його волокли за ноги і владика боляче головою бився об східці. А на монастирському подвір’їна нього, лежачого, посипався град стусанів. Хто бивногами, хто палицею, але Амвросій вже перестав відчувати біль, тіло було неначе не його, а якесь зовсімчуже, якого навіть не шкода; замість болю припікаладушу незрозуміла ядуча гіркота. А ще перед зомлінням він побачив зблиск ножа в руках якогось чоловіказ дикими, налитими кров’ю очима і десь здалеку долинув знайомий голос:

– Не ступай же на ту стезю, благаю тебе, Амвросію…

У князя Потьомкіна довший час складалося вседоб ре… Батальні успіхи на півдні приносили новіордени й маєтності, а ще чарівна Софія Вітт, черговайого пристрасть, п’янила голову. Потьомкін усерйозрозмірковував щодо одруження з нею та коронування на нове царство. У нестримних мріях своїх він ужебачив відроджену Візантійську імперію. Адже за легендою, давньогрецька цивілізація зародилася саме вПівнічному Причорномор’ї, а вже звідти пошириласяна землі історичної Еллади. Десь тут поблизу древньоїОльвії має бути столиця нової імперії, найкраще, певне, у Миколаєві, улюбленому його місті.

І хоч у нових задумах не лишалося місця імператриці Катерині, вона продовжувала надсилати турботливі  листи, навіть лікаря молодого прислала із ПетербургаПотьомкіну.

Якісь химерні, незрозумілі події почали траплятися негадано. На похоронах принца Віртенберзького,брата княгині Марії Федорівни, у місті Галаці післявідспівування до Потьомкіна замість його розкішноїкарети під’їхала карета похоронна, для мерців.

Князь сторопів, аж позадкував і перехрестився,холод спину узяв, ніби хто хлюпнув води: єством вінзрозумів, що трапилася з чиєїсь вини помилка, алежах від того не меншав.

Помер князь раптово в степу, і хоч набігали напередодні напади гарячки, та все ж не збоявся дороги, навіть гуся цілісінького впорав перед тим.

Поховали його чомусь не в улюбленому Миколаєві, а в Херсоні, в місті, яке князь не любив і називав«домовиною».

Архієпископ Амвросій у поминальній промові надтілом покійника говорив щиро і схвильовано:

– Імператриця залишилася без радника, сподвижника і друга.

У натовпі ж люду тим часом зловмисники перешіптувалися: «Князя отруїли, то справа отого молодоголікаря, що прислала Катерина». Але ніхто ще не народився і не помер, щоби його не обговорили.

Несподіваним було інше. Видіння Потьомкіна наДержавній раді, коли він викладав план знищення Запорізької Січі, справдилося: спочатку в гамбурзькомужурналі «Мінерва», а потім окремою книгою Гельбіга«Потьомкін Таврійський» вийшли оповіді про йогодіяння, згодом книга багаторазово перевидавалася вНімеччині, Франції та Англії, зрештою була перекладена російською під назвою «Пансалвін – князь тьми»

і пішла кочувати просторами імперії. Ім’я «князятьми», яким автор охрестив Григорія, міцним і нерозлучним епітетом приклеїлося на століття до прізвищаПотьомкіна.

З тілом князя Григорія також відбувалися незрозумілі пригоди. Поклали його в раку в церкві Катерини-великомучениці, імператриця замовила мармуровий надгробок, та він чомусь не був виготовлений щеп’ять років при її житті і Потьомкін залишався непохованим. Наступний імператор Павло І підписав наказ  генерал-прокурору Олександрові Куракіну «дабы всетело без дальнейшей огласки в самом же том гробупогребено было в особо вырытую яму, а погреб засыпан землей и выглажен так, как бы его никогда небыло». А на словах Куракіну сказано дещо інше:

– Знищити все, що нагадує про Потьомкіна, а костірозкидати по Чортовій ущелині.

Підібрав же народ ущелині назву… А тіло князяГригорія, між тим, уже шість років не приймала українська земля. При місяці могилу викопали і порожньою закопали.

Наступний імператор Олександр І розпорядився

поставити пам’ятник Потьомкіну в Херсоні. Мав виготовити проект відомий митець І. Мартос, але роботане клеїлася, спадкоємці все сварилися за гроші. Трунуне один раз відкривали офіційні комісії, перевіряючиостанки, вісім разів, як підрахували історики, хоронили Потьомкіна, та все знаходилися якісь причини,щоб земля відторгала його прах.

Письменник Борис Лавреньов 1930 року якось зайшов у колишню церкву, на якій висіла табличка «Музей атеїзму», і ознайомився з експонатами. У вітриніпід склом він побачив потемнілий від часу людськийчереп і надпис «Череп любовника Екатерины ІІ Потемкина». В іншій вітрині залишки одягу, панчіх і туфлів,ще в іншій – людський скелет із зітлілими шматкамим’язів. Напис той самий: «Кости любовника Екатерины ІІ Потемкина».

У місцевого священика довгий час зберігалися пожовтілі фотографії розкопок могил: селяни стоять надскелетами у залишках мундирів катерининських часів іпоряд видніється шкірянка чекіста – гідного спадкоємця Таємної експедиції Катерини ІІ і князя Григорія Потьомкіна.

 

40

Пізнього осіннього вечора все стихло в палаці,відійшла денна придворна сутолока і метушня,імператриця вже давно була в опочивальні, не спалитільки чергові фрейліни. Тишу, що вляглася у величезній будівлі, хіба зрідка порушувало легке та незлобивеепотріскування дров у грубках.

alt

Раптом двері опочивальні відчинилися, вийшлаімператриця зі свічкою у руках і направилася до тронного залу. Фрейліни були подивовані таким пізнім виходом, а потім довгою відсутністю імператриці.

Їхні вагання та перешіптування перервав дзвінок зопочивальні, яким зазвичай викликалася прислуга.

Фрейліни переступили поріг – і мало не склякли зпереляку. Імператриця, яка щойно пройшла повз ниху нічному вбранні й зі свічкою у руках, насправді лежала в себе в ліжку, начебто нікуди й не виходила.

– Хто там вештається та не дає спати? – невдоволено жмурилася спросоння вона на фрейлін.

Ті зам’ялися, то віднікувалися, то щось мимрилисобі під ніс, тільки розпалюючи цим цікавість Катерини, яка щось запідозрила і врешті наполягла розказативсю правду.

Фрейліни змушені були оповісти про щойно бачене видиво.

– Допоможіть вдягнутися! Швидко! – Сон де й дівся в імператриці.

Вони гуртом пройшли в тронний зал, двері йогобу ли напівпрочинені, і остовпіли, ледве переступилипоріг.

Величезний зал був освітлений небаченим досітут якимось зеленкуватим, примарним і мерехтливимсвітлом, а на троні сиділа… імператриця Катерина ІІ.

Сторопіла вся, охоплена жахом, від якого стягувалася шкіра на голові і дерев’яніло все тіло, дивиласяімператриця завороженим поглядом на саму себе, насвого двійника, що незрушно сидів на троні, під нереально зеленкуватим, якимось потойбічним світлом;вона дивилася і не могла відвести очей, мов поробленобуло якоюсь ворожкою або той погляд утримували невидимі, незнані і потужні магніти, аж доки не зомліла.

А ще за якусь хвилю не стало ані примарного світла,ані іншого видива, тронний зал був порожнісінький,як і сам трон, свідомість повернулася до імператри ці.

alt

Фрейліни перехрестилися і поклялися про видивоніколи й нікому не прохопитися і словом.

Імператриця від баченого відійшла хіба днів за два,коли вранці прокинулася зі свіжими силами, знову бадьорою, готовою до нових клопотів. Вона випила кофейку, перекинулася жартом з камердинером і направиласяв туалет. Зручно всівшись на троні польських королів,що слугував їй за стільчика у клозеті, вона напружилася справити нужду, як раптом щось сталося, немовякась іскорка затріщала у скроні. А далі зашумеляло уголові, світ похитнувся і став колихатися, потім і зовсім поплив, некеровано так, наче човен, що втрапиву бурхливу річкову круговерть; де не взялися над неюзграї круків, навіть не круків, то тільки зовні нагадували їх, радше лиховісних якихось кажанів із перетинками на крилах: вони кружляли над нею із моторошнимкриком, випускали великі чорні пазурі, намагаючисьвсе схопити її, та вона якийсь час встигала ухилятисяй вивертатися, аж доки не впали сутінки і не насталатемрява…

Камердинер Захар Зотов довго і терпляче чекавімператрицю, поки тривожно не тьохнуло серце і вінзважився, щомоці вдаривши плечем у двері, вломитися в туалет.

Імператриця лежала на підлозі, обличчя було бурячковим, а з горла виривався болісний хрип.

Знялася тривога, поприбігали придворні, і обважніле тіло витягнули з туалету, але навіть шестеро чоловік не змогли підняти його на ліжко, тож постелилипросто на підлозі саф’яновий матрац і поклали на нього імператрицю.

А далі палац загудів як вулик: бігали кур’єри, мчали гінці з донесеннями до сина Павла в Гатчину, прибували придворні.

Біля тіла поралися лікарі. Вони прикладали до нігшпанські мушки, пускали кров з руки. Але в очах лікарів надія навіть не проглядалася.

О дев’ятій вечора лейб-медик сповістив, що імператриця помирає. Марно очікував у куточку владика, якиймав висповідати імператрицю, але вона так і не прийшладо пам’яті. Ще пробував причастити її, та не вдалося, бо,як записав придворний очевидець, цього не сталося «попричине пены, которая выходила изо рта».

І згадалися владиці слова митрополита Мацієвича, мовлені докірливо на тому давньому вже, предавньому суді: «Помреш ти без християнської сповіді тапричастя».

…А в наступні дні йшли звичні і водночас такі незвичні приготування до похорон імператриці.129

Нечуване дійство творилося на очах у тисяч людей. Встав з могили імператор Петро ІІІ. Син, як і багато хто в Росії, знав, що то матір убила батька. Посівшипрестол, Павло І вирішив не хоронити матір, доки не

віддасть останньої шани батькові – він хоч тепер ко-ронує його, бо задушили Петра ІІ ще до коронування.

Катерина ІІ лежала в труні непохованою місяць.

Спішні гінці мчали в Москву по царські регалії, атим часом з цвинтаря Олександро-Невської лаври викопана труна доставлена і стоїть поряд з труною імператриці Катерини ІІ. Вбивця і жертва, чоловік і жінкатаки зустрілися…

– Хто понесе корону? – перепитали на початку церемонії імператора Павла.

– Орлов, – відказав без вагань, вимовив задуманедавно, притаєне в душі довгими роками.

Олексій Орлов брав імператорську корону у руки,наче та була розпечена, і вона справді пекла йомупальці й долоні, викликаючи неприродний, що морозив кров, підсвідомий тваринний жах. «Ти ще будешкоронувати того, чия кров на твоїх руках», – долинулодо Олексія з далечіні трьох десятиліть сказане на судімитрополитом, долинуло, докотилося, як котиться лісом і переліском чийсь віддалений перегук.

 

41

Вопочивальню імператора ввірвалися стрімко,розчервонілі і збуджені від випитого, вони вжедіяли без остороги.

Імператор Павло, зачувши грюкіт, не встиг сховатися і стояв подивовано у нижній білизні перед ширмами.

– Ви арештовані, ваша величносте!

Імператор починав розуміти, що то коїться так негадано, став приходити в себе від несподіванки і, випрямившись, уже звичним владним голосом озвавсядо Зубова.

– Ви при своєму розумі, Платоне Олександровичу!

– Ти більше не імператор, – відрізав тут же від бігупо східцях розпашілий Зубов. – Олександр наш імператор!130

В опочивальню ввалювалися один за одним змовники – Бенігсен, брат Платона Микола, Яшвіль, Татаринов, а як оточили імператора півколом, то Платонвийняв заготовлений наперед текст відречення відпрестолу.

Виведений із себе нечуваним і небаченим нахабством, імператор було замахнувся вже на Платона, алебрат Микола вдарив по руці так, що та обвисла уразганчіркою. Павло ще встиг рвонутися до вікна і зачепити неушкодженою рукою шибку – забряжчало скло,але імператора тут же збили з ніг і він знову опинивсяу півколі змовників. Платон, гарячково шукаючи очима чогось замашного, раптом побачив золоту табакерку: удар у скроню – і Павло поточився, заплітаючисьногами, і гримнувся на підлогу.

– Залишиться живим – нам не жити! – крикнувБеннігсен.

У напівтемряві всі кинулися на Павла, лаючись іплюючи йому в обличчя, вони били його ногами топо черзі, то хто дорветься, Платон цілився усе нижчеживота, подумки приказуючи: «Це тобі за відібрані указну маєтки, а це тобі за вигнання моє за кордон!»

Імператорові сперш вдалося скрутитися у клубок, затуляючи обличчя ще не перебитою рукою, вінкрутився підлогою, силячись ухилитися від ударів чипринаймі ослабити їх…

В запалі змовники навіть помітити не встигли, якімператор перестав крутитися і бодай якось боронитися, він уже був без пам’яті, але глухі удари ногами,наче в мішок із картоплею, все ще сипалися на бездиханне тіло.

Платон гамселив ногами ретельно, сам не віддаючи причини своєї злості, тільки один раз змайнуладокірлива думка: нащо ж він так, то ж син тої жінки,якій божився в любові, яку пригортав і пестив, але тузрадливу думку він загасив ураз, як єдиним подувом,на всі груди, гасять свічу.

Напівпритомного імператора ще спробували підняти, але вже на ногах він триматися не міг, склякалибезсило вони самі собою, на якусь хвилю ще втримався лише на колінах. Тоді Платон з Миколою, схопившишарфа, накинули на шию і здушили, притискуючи вузол коліном.131

Наступного дня ошелешений люд дізнався, щоімператор раптово помер від апоплексичного удару ітільки через півстоліття видавець Суворін випуститьзбірник документів «Цареубийство 2 марта 1801 года.

Записки участников и современников». І там буде детально описано труп імператора: «На теле были многиеследы насилия. Широкая полоса кругом шеи, сильныйподтек на виске, красное пятно на боку, но ни однойраны острым орудием, два красных шрама на обеихляжках; на коленах и далеко около них значительныеповреждения, которые доказывают, что его заставилистать на колени, чтобы легче было задушить. Крометого, все тело вообще было покрыто небольшим подтеками; они, вероятно, произошли от ударов, нанесенных уже после смерти».

А ще згодом стане відомо про приватну карету,якою син вбитого імператора Олександр переїде в Зимовий палац. Очевидців дивувало, чому карета буллане придворна, на яких замість двох виїзних лакеївстоятимуть два офіцери, в одному з яких упізнаютьгенерал-ад’ютанта Уварова. Випадково така карета туди потрапити не могла, тільки через підйомнийміст, і мала вона перевезти Павла після відречення.

Ще згодом напишуть, що син таки давав свою згодуна позбавлення батька престолу, згоду на переворот зумовою зберегти життя батькові – хоча всі розуміли,що це неможливо. Герцен колись напише: «Александрпозволит убить своего отца, но только не до смерти».

Від сина не відставала матір, убита звісткою просмерть чоловіка, вона вимовила найперше: «Ich willregirien!» (Я хочу царювати). Вона навіть хотіла вирватися на балкон, аби звернутися до війська, що вже оточував палац, та її не пустив офіцер Ф. В. Рідігер.

А ще через десятиліття ставитиме син пам’ятникбатькові… Як тільки покривало з монумента спаде,то увесь велелюдний натовп уздрить на шиї імператора Павла вірьовку, що погойдуватиметься як грізнийзнак.

І зойкне від того люд, і знову згадає пророцтво митрополита Арсенія: «Задушили твої коханці чоловіка,вони ж і сина задушать…»

 

42

Обер-комендант Ревельської фортеці Фабіянфон Гізенгаузен вельми кривився на другийдень Різдва – мало йому тут всілякої мороки, то щепривезли якогось Андрія Враля, простого з виглядудядька, який невідь що встиг накоїти. Той чоловік буввже старенький та слабосилий, а везли його в лютиймороз, тому в каземат внесли в’язня вже на руках.

Але фон Гізенгаузен знав, якого тюрмакa доставили під його відповідальність і на його немолоду голову.

Не зносити йому самому тої голови, якщо раптом арештант, мов птах, надумає і зуміє раптом випурхнути.

Від лікаря, якого викликали без особливого поспіху,зажадали негайно розписку, що під страхом смертноїкари ніколи й нікому не скаже про таємничого в’язня.

Караул над немічним старцем наказано триматилише з тих солдатів, хто й слова російського вимовитине здатен і не розуміє.

Так митрополит Арсеній Мацієвич опинився вкам’яній клітці, яку наче зіницю ока беріг після фонГізенгаузена плац-майор Гібнер, а згодом – обер-комендант Бенкендорф.

За останнім присудом двері в каземат замурували, їжу подавали через маленьке віконечко. На вікнііз залізними ґратами були вибиті шибки, тому єдиноюгостею в кам’яний мішок митрополита могла завітатилише завірюха.

І все ж тутешній люд здогадувався, що за товстимимурами так ретельно охороняють не простого арештанта, цю немолоду людину висока влада вельми боїться.

Якась добра душа примудрилася передати тюрмаковікошика. І коли митрополитові перестали давати нетільки одяг, але і їжу, він з віконця опускав на шнурочку той кошик і хтось милосердний клав чи то окраєцьхліба, чи то й просто ставив стражденному воду.

Митрополит не бачив людського обличчя, не чувмови людської, він міг тільки дослухатися мови пташиної – горобці залюбки вицвірінькували безтурботно за ґратами на підвіконні, а одного разу голуб присів зі шкориною хліба. Він помуркотів, помуркотів,а тоді змахнув сизими крилами і полетів собі геть,залишивши шкорину – чи то не був голодний і втратив до неї інтерес, чи то надто черствим видавався тойхліб і птах його не осилив. Арсеній мимоволі всміхнувся: бач, птаха небесна, і та розуміє біду, чим могла,тим і поділилася…

Митрополит мав більш ніж достатньо часу передумати ним прожите, перегорнути сторінку за сторінкою своє життя, як прочитану і добре вже знану книгу,та порозмислити над кожною тою сторінкою. А одного разу, якось здрімнувши, приснився Арсенію дивний сон. Наче він знову сидить у затишному дворикові Києво-Могилянської академії, але вже не тодішній,зовсім юний, а теперішній, літами обтяжений, і зновуявився йому той незнайомець з довгим волоссям, щоспадало на плечі; він заступив, певне, собою сонце, бовідсвічував його силует м’яким і легеньким сяйвом.

– Чи скористався, Арсенію, даром, що судився тобіще змолоду? – поспитав незнайомець.

– Так, – відказав твердо митрополит і опустив чомусь понуро голову.

– Тоді в чім твої сумніви?

– Мало люду слухалося моїх застережень, багато жчинило, попри перестороги, велике зло і не йняло вірив неминучу кару.

– Помиляєшся, Арсенію. Ти ж сіяв Добро, а вонояк повітря – його не бачить ніхто, та без нього немаєжиття. А ще сходить воно не тільки сьогодні чи по весні, сходи й ужинок бувають через роки і століття. Таквстановив Творець… І хоч ти живцем замурований,та не подужала світська влада з усім своїм злом та лукавством тебе, бо пиха її та торжество скороминущі, аІстина на віки віків…

Арсеній прокинувся, сон, як нечасто буває, цьогоразу не забувся, навпаки, ще довго відлунював голоснезнайомця у його пам’яті. Розвиднілося на душі, настало облегшення навіть у вичахлому і вимореному

його старечому тілі; він взяв камінець, що підвернувся під руку і на підвіконні, докладаючись як школяр,з натугою видряпав три коротких слова: «Благо, есисмирил мя».

А за вікном у молодому осінньому небі високо пропливав буслиний ключ. Митрополит провів його довгим поглядом, мов передавав останнє вітання рідній  землі через цих невтомних птахів – ще батько йомурозповідав, що бусли у вирій збираються ключами зіскандинавських країн, навіть з Англії, з країв прибалтійських, і невидимою небесною дорогою мандруютьна Волинь, тоді понад Прип’яттю, далі понад Дніпром,летять через море перезимувати в далекі полуденнікраї, в Туреччину, інколи добираються навіть до Південної Африки, де зустрічатися можуть зі своїми індійськими буслиними родичами – то ж хай сила і міць,подумалося, не полишать ваші натруджені крила…

Арсеній зрозумів, що душі його вже небагато зоставалося замурованій бути у цій кам’яній клітці.

Передостаннього дня лютого 1772 року митрополит, зібравши рештки сил, попросив сторожу покликати священика.

Вибили мур, де були колись двері, і настоятель Ревельської церкви ступив у кам’яницю. Він ледве ступив, як подив і жах водночас пройняв його: стіни істеля кам’яниці сяяли якимось особливим світлом, апосеред тісної камери стояв архієрей в повному свяковому облаченні, яке так само світилося неземнимпромінням. І ще вразила священика музика, яка лунала неголосно, але бентежно; звідкілясь лилися звуки,які умиротворяли, від яких на душі ставало легко йспокійно, музика церковна і начебто не церковна, му

зика високого неба, що тільки підкреслювала марнотусущого, минущість суєти людської.

З ляком і нерозумінням, куди його ото послали,кинувся священик назад до коменданта, і за короткийчас у кам’яний мішок вони протиснулися вже удвох.

Але тепер вже не було архієрея в облаченні, стінипозолотою не сяяли, хіба бралися де-не-де зеленкуватим мохом, не чулося неземної музики – тільки поодаль якийсь бродячий музика на старовинному тутешньому інструменті щось награвав сам для себе.

Замість архієрея на тюремному ліжку лежав хворий арештант в обтріпаному, зовсім невідповідномуцій зимній порі одязі.

А як зімкнув після сповіді й причастя в’язень очі,то знову видалося священику, що то не просто звучить музика на нехитрому старовинному інструменті з-під пальців мандрівного музики, а якась інша,непосильна для творення смертній людині; музика,  від якої верталися світові первозданні кольори і звуки, бо десь дівалася зі снігів за вікном припала за зимукіптява, небо прояснювалося й набувало своєї незмірної та неосяжно-глибинної голубизни, вся іржа і накип спадали зі світу, а звук видавали не тільки струни,звучали дерева, сніги, птахи у високому небі, звучалинавіть важкі та суворі, вкриті пліснявою і мохом мури– звучала музика високих небес і вічної незборимої Істини.

alt

Заколот в Новій Січі 26 грудня 1768 р.

 

 

ЗАМІСТЬ ПРИМІТОК

ПРО ТІ ПОДІЇ І ЯВИЩА

У РІЗНІ ЧАСИ ПИСАЛИ…

***

У депеші міністру іноземних справ від 23 липня 1762р. французький посол у справах Росії Лоран Беранже:

«Что за картина предстает взорам всей нации!

С одной стороны, внук Петра I, свергнутый с престолаи преданный смерти; с другой, внук царя Іоанна, томящийся в оковах, в то время как принцесса Ангальт-Цербстская присваивает себе корону, начиная царствование с цареубийства».

***

К.-К. Рюльєр, секретар французького посла, «Пере-ворот 1762 года» (с. 68–69):

«Нельзя достоверно сказать, какое участие принимала императрица в сем приключении; но известно,что в сей самый день, когда сие случилось,государынясадилась за стол с отменной веселостью. Вдруг является тот самый Орлов, растрепанный, в поту и пыли, вразорванном платье, с беспокойным лицом, исполненным ужаса и торопливости. Когда только он входил вкомнату, то быстрые и сверкающие глаза его уже искали императрицу. Не говоря ни слова, она встала, направилась в кабинет, куда за нею и последовал Орлов;через несколько минут она позвала к себе графа Панина, который был уже наименован ее министром. Онаизвестила его, что государь умер и советовалась с ним,каким образом сообщить об его смерти народу. Панин  советовал пропустить одну ночь и на другое утро объявить сию новость, как будто сие случилось ночью.

Приняв сей совет, императрица возвратилась с темже лицом и продол жала обедать с той же веселостью.

На утро, когда узнали,что Петр умер от геморроидальной колики, она показалась с заплаканным лицом и возвестила о постигшей ее печали».

***

З листа Катерини ІІ баронові Грімму:

«…половина тех, кто еще в живых, или дураки,или сумасшедшие; попробуйте, коли можете, пожить с такими людьми!»

***

О. Пушкін про часи правління Катерини ІІ:

«Екатерина уничтожила звание (справедливее, название) рабства, а раздарила около миллиона государственных крестьян (т.е. свободных хлебопашцев)и закрепостила вольную Малороссию и польскиепровинции. Екатерина уничтожила пытку, – а тайнаяканцелярия процветала под ее патриархальным правлением; Екатерина любила просвещение, – а Новиков,распространивший первые лучи его, перешел из рукШешковского в темницу, где и находился до самой еесмерти. Радищев был сослан в Сибирь…»

***

Характеристика Катерини ІІ О. Пушкіним:

«Голос обманутого Вольтера не избавит ее славнойпамяти от проклятия России»;«Самое сластолюбие сей хитрой женщиныутверждало ее владычество. Производя слабый ропот в народе, привыкшем уважать пороки своихвластителей, оно возбуждало гнусное соревнованиев высших состояниях, ибо не нужно было ни ума, низаслуг, ни талантов для достижения второго места вгосударстве».

***

О. Герцен про часи царювання Катерини ІІ:

«…тянулась одна беспрерывная оргия вина, крови,разврата»;

«Історію Катерини ІІ не можна читати при дамах».

***

Син боявся отруєння матір’ю, Катериною ІІ.Л. Л. Беннігсен, генерал при правлінні імператриці Катерини ІІ: «Павел подозревал даже Екатерину IIв злом умысле на свою особу… Однажды он пожаловался на боль в горле. Екатерина II сказала ему на это:«Я пришлю вам своего медика, который хорошо менялечил». Павел, боявшийся отравы, не мог скрыть своего смущения, услышав имя медика своей матери. Императрица, заметив это, успокоила сына, заверив его,что лекарство – самое безвредное и что он сам решит,принимать его или нет. Когда императрица проживалав Царском Селе в течение летнего сезона, Павел обыкновенно жил в Гатчине, где у него находился большойотряд войска. Он окружил себя стражей и пикетами,патрули постоянно охраняли дорогу в Царское Село,особенно ночью, чтобы воспрепятствовать какомулибо неожиданному предприятию. Он даже заранееопределял маршрут, по которому он удалился бы свойсками своими в случае необходимости: дороги поэтому маршруту, по его приказанию, заранее былиизучены доверенными офицерами».

***

Вольтер про Росію:

«Звичаї там такі ж важкі, як і клімат: заздрість до чужинців – крайня, деспотизм – безмірний, суспільство – нікчемне».

***

Історик і публіцист, кн. Щербатов у своєму трактаті «О повреждении нравов» пише про Катерину ІІ:«Имеет ли она веру к Закону Божию? Но – несть!Упоена безрассмысленным чтением новых писателей. Закон христианский (хотя довольно набожнойбыть притворяется) ни за что почитает. Коль нискрывает своих мыслей, но оное многажды в беседахее открывается… И можно сказать, что в царствование ее и сия нерушимая подпора совести и добродетели разрушена стала».

***

Карл Массон писав так про час правління Катерини II:

«…в особенности был бедственен для народа иимперии. Все пружины управления были испорчены:всякий генерал, всякий губернатор, всякий начальник департамента сделался в своей области деспотом.Чины, правосудие, безнаказанность продавались спубличного торга. До 20 олигархов под предводительством фаворита разделили Россию, грабили или позволяли грабить финансы и состязались в грабительстве несчастных».

***

О. Герцен про моральні устої царювання Катерини ІІ:

«Тупоумные принцы, едва умевшие говорить порусски, немки и дети садились на престол, сходили спрестола… горсть интриганов и кондотьеров заведовала государством».

***

 

ЯК ПОЧИНАЛОСЯ РУЙНУВАННЯ ЦЕРКВИ

К. Валишевский «Иван Грозный» (стр. 275–276):

«…началась военная экзекуцiя, предъ которой блъднъли ужасы первого ливонского похода. Послъдовалъсистематическiй разгромъ всей области: отъ Клина доНовгорода царь оставилъ за собой пустыню. 2 январяего передовые отряды показались подъ стенами города и окружили его со всехъ сторонъ. Пригородные монастыри были преданы разграбленiю и до 500 монаховъбыли уведены. На другой день опричники проникливъ городъ, собрали всъхъ священниковъ и дьяконовъи поставили ихъ рядом съ монахами на правежъ. Ихъбили съ утра до вечора, требуя по 20 р. выкупа за каждого. Какъ можно судить по документамъ, между ниминашлись счастливцы, которые избъжали пытки,уплативъ требуемую сумму. Другихъ ждала страшнаяучасть. Царскiе пристава рыскали по домамъ и сгоняли жителей въ место, обнесенное оградой и охраняемоевойсками. Въ пятницу 6 января прибылъ самъ Иванъсъ сыномъ и 500 стръльцовъ. Онъ приказалъ бить палками до смерти всъхъ монаховъ… Трупы ихъ были развезены по монастырямъ и тамъ погребены. Наступилаочередъ бълаго духовенства. Въ воскресенье утромъ передъ объдней архiепископъ вышелъ съ крестнымъ ходомъ на-встръчу царю на волховскiй мостъ и собирался благословить его. Иванъ не принялъ благословенiяи назвалъ его «волкомъ хищнымъ». Но все-таки приказалъ ему служить обедню у св. Софiи. Онъ намъревался повторить сцену расправы съ Филиппомъ. Царьпринялъ даже приглашенiе отобедать у владыки. Онъказался веселымъ и кушалъ съ охотой. Вдругъ средитрапезы онъ громко вскрикнулъ. По этому знаку опричники принялись исполнять то, что имъ было заранееприказано. Весь домъ архiепископа подвергся разгрому. Съ него самого сорвали одежду и вмъстъ с челядьюбросили въ темницу. Въ следующiе дни терроръ достигъ ужасающихъ размъровъ. На главной городской площади было сооружено подобiе трибунала, окруженноеорудiями пытокъ. Царь приступилъ къ быстрому суду.

Горожанъ приводили сотнями, пытали, жгли на маломъ огнъ съ утонченными прiемами, затъм почти всъхъприговаривали к смърти и везли топить. Окровавленныя жертвы привязывались к санямъ и ихъ по крутому откосу спускали къ быстринъ, где Волховъ никогдане замерзалъ. Несчастные погружались въ пучину.

Младенцевъ топили, привязавъ ихъ къ матерямъ.

Опричники съ пиками стояли на лодкахъ и наблюдали, чтобы никто не спасся. По словамъ третьейновгородской лътописи избiение длилось пять недъль,и редкiе дни на тотъ светъ не отправлялось человек500–600. Иногда число жертвъ возрастало до полуторытысячи въ день. Первая псковская лътопись говоритъ,что въ общемъ погибло около 60000 человъкъ обоегопола… Как бы то ни то было, отвратительная резня достигла ужасающихъ размеровъ, и когда Ивану большенекого было убивать, онъ обратилъ свою ярость на неодушевленные предметы. Съ особымъ звърствомъ обрушился онъ сначала на монастыри, предполагая тамъизмъну. По той же, вероятно, причинъ онъ принялсяуничтожать торговлю и промышленность этого большого города. Всъ лавки въ городъ и въ пригородахъ, авмъстъ съ ними и дома, были разграблены и разрушены до основанiя. При этомъ разрушенiи присутствовалъ самъ царь. Опричники же, если върить лътописямъ,рыскали кругомъ верстъ за 200–250 отъ Новгорода ивездъ дълали тоже самое… Новгородъ никогда уже неоправился отъ нанесеннаго ему удара».

***

К. Валишевский «Иван Грозный» (стр. 113–114):

Особенно уничтожались и преследовались людибольшого ума. Так архиепископ Новгородский былпосажен на кобылу, которую Иван Грозный назвал«архиереевой женой», сказав: «Ты не архиепископ, аскоморох». И погнали его кнутами, при стечении народа, в Москву. Вот такими методами пытались победить свободу слова, свободу мысли, свободу поведения. Ведь мы помним, что в Новгороде Архиепископаизбирал народ!..

«Фикция существования высокой нравственности на низкой ступени культурного развития истори-ей опровергается… Наивные москвичи считают себявыше всех других людей. Они щедро раздают обещания, которых вовсе и не думают выполнять. Междуними самими абсолютное отсутствие доверия. Отецостерегается сына, сын не доверяет матери, и без залога никто не даст взаймы ни одной копейки», – этоотмечают немцы Бухау и Ульфельд, швед Персон илитвин Михалон…

Их слова подтверждаются англичанами Флетчером  и Дженкинсом: «Можно сказать по справедливости…,что от мала до велика, за крайне редкими исключениями, русские не верят тому, что им говорят, и сами незаслуживают ни малейшего доверия…» Но они идутеще дальше и отмечают черту, на которую я уже указывал – это жестокость. Флетчер, правда, извиняетее, поясняя: «Народ, с которым обращаются суровои жестоко правители и высшие классы, становитсясам жестоким с равными себе и особенно с более слабыми…». Это явление, наблюдаемое в истории средивсех варваров, но в этом крае в более сильной степени… Напрасно национальные историки в данном случае старались свалить всю вину на монгольское нашествие, которое будто бы испортило нравы, развратилонарод, приучило его к насилию и лукавству».

***

Дідро про «Наказ» Катерини ІІ для депутатів комісії по укладанню законів:«Російська імператриця, без сумніву, є деспотом».

***

 

«ЗАСЛУГИ» ЕКАТЕРИНЫ II ПЕРЕД УКРАИНСКИМ НАРОДОМ

 

1762–1763 гг. – Екатерина II издала два манифеста обиностранной колонизации Украины-Руси: вербовалисьсербы, болгары, молдаване, немцы из Пруссии, Австрии и других стран. Иностранцам предоставляли по65 десятин земли на душу, освобождали от налогов.

alt

Украинцы обязаны были бесплатно выделять подводы для перевозки своих будущих помещиков.

1763 г. – указ Екатерины II о запрещении преподавания на украинском языке в Киево-Могилянскойакадемии.

1764 г. – инструкция Екатерины II князю О. Вяземскому о русификации Украины, Прибалтики, Финляндии и Смоленщины.

1764 г. – отмена Екатериной II украинского гетманства, а с ней – ликвидация украинских учебно-культурных учреждений и отстранение от власти украино-язычных чиновников.

1764 г. – отмена украинского государства Гетьманщина.

1765 г. – ликвидация Екатериной II казацкого уклада на Слобожанщине и казацких школ.

1766 г. – Синод издал строгий указ Киево-Печерской лавре печатать только книги, печатающиеся вмосковской типографии и апробированные Синодом.

1768 г. – подавление московскими войсками антипольского восстания на Правобережной Украине-Русипод предводительством Гонты и Зализняка, известного под названием Колиивщина, после их коварного ипредательского захвата москалями, воевавшими в товремя с поляками.

1769 г. – приказ Синода, согласно которому украинские книги в церквях были заменены московскими.

1769 г. – Синод Русской Православной церкви запретил Киево-Печерской лавре печатать буквари наукраинском языке и приказал отобрать у людей буквари, которые были уже на руках.

1775 г. – коварное нападение московских войск наЗапорожскую Сечь и разрушение ее после решающейпомощи запорожцев москалям в московско-турецкойвойне

1768–1774 гг. Ограбление казаков, захват их имущества и высылка многих из них в Сибирь. Закрытиеукраинских школ при полковых канцеляриях. Двадцатипятилетнее заключение на Соловках последнегокошевого атамана Петра Калнишевского до самой егосмерти в 1803 году в возрасте 112 лет.

1777 г. – план выселения крымских татар из Крыма,украинцев – из Украины, а на обжитые ими места – переселение московитов из Московии. Для осуществленияэтого плана А. Суворов за считанные дни выселил сюга Украины 32 тысячи человек мужского пола.

1777 г. – после смерти от преследований и нищетыгениального украинского композитора, академика Болонской музыкальной академии Максима Березовского (род. в 1745 г. в Глухове) правительство ЕкатериныII запрещает исполнять его произведения и уничтожает многие из его рукописей.

1780 г. – сжигание библиотеки Киево-Могилянской академии, которая собиралась свыше 150 лет ибыла одной из самых богатых библиотек в ВосточнойЕвропе.

1781 г. – уничтожение остатков казацкого самоуправления на Левобережье и введение русской системы управления в 1783 г.

1782 г. – Екатериной II создана комиссия для основания в России народных училищ, задачей которыхбыло введение единой формы обучения и преподавания исключительно на русском языке во всех школахимперии.

1783 г. – закрепощение крестьян ЛевобережнойУкраины.

1784 г. – в 1747 г. на территории семи полков Гетьманщины (о трех сведения не сохранились) было 866украинских школ, то есть, на каждую тысячу населения приходилась одна школа. Под конец века количество населения возросло втрое, а количество школуменьшилось вдвое, среди них украинских не былони одной.

1784 г. – Синод приказывает митрополиту Киевскому и Галицкому Самуилу наказывать студентови увольнять с работы учителей Киево-Могилянскойакадемии за отступление от русского языка.

1785 г. – Приказ Екатерины II по всем церквям империи править службу Божью на русском языке. Русский язык введен во всех школах Украины.

1786 г. – Синод снова приказывает митрополитуКиевскому контролировать Лаврскую типографию,чтобы никакой разницы с московскими изданиями небыло, а в Киево-Могилянской академии немедленноввести систему обучения, узаконенную для всей империи.

1789 г. – в Петербурге по инициативе ЕкатериныII издан «Сравнительный словарь всех языков», вкотором украинский язык значится как русский, искаженный польским.

1793 г. – москали подавили восстание в селе Турбаи и жестоко расправились с крестьянами: болеедвух десятков крестьян умерли, не выдержав пыток,или были расстреляны, остальные после наказанияплетьми были высланы в Сибирь или в другие губернии.

(Газета «День», №159, 21.09.2006.)

***

В. Бєлінський, автор книги «Країна Моксель»:

Образование у меня высшее. Я, как и автор этого романа-исследования, по специальности – инженер-строитель. Окончил Одесский инженерно-строительный институт. Сейчас – преподавательэтого ВУЗа. Я, конечно не столь наивный, как моглопоказаться. Что-то знал, где-то догадывался, что в нашей общей истории не всё так просто и однозначно.

Знал, что Пётр I украл у нас старое название нашейстраны и повелел Московское государство именоватьРоссийским, но то, что Екатерина II уничтожила всестаринные летописи – для меня явилось откровением. Может быть поэтому всё никак не могут найтизнаменитую библиотеку Ивана Грозного? Если действительно все документальные раритеты прошлогоуничтожила Екатерина II, то это преступление передпоследующими поколениями. Мне жаль россиян. Какпо мне, то лучше быть наследником Великой татаро-монгольской империей, чем Иванами безродными сосфальсифицированной историей и с украденным названием страны.

***

Характеристика Катерини II О. Пушкіним:

«…знала плутни и грабежи своих любовников, номолчала. Одобренные таковою слабостию, они не зналимеры своему корыстолюбию, и самые отдаленные родственники временщика с жадностию пользовалиськратким его царствованием От канцлера до последнего протоколиста все крало и все было продажно».

***

А. М. Тургенев:

«По осмотре предназначенного в высший сан наложника матушке-государыне лейб-медиком Роджерсоном и по удостоверению представленного годнымна службу относительно здоровья препровождализавербованного к Анне Степановне Протасовой натрехнощное испытание. Когда нареченный удовлетворял вполне требованиям Протасовой, она доносила всемилостивейшей государыне о благонадежностииспытанного. На другой день после первого свиданияс императрицей, новопоставленного наложника велив приготовленные для него чертоги, где ему докладывали о назначении флигель-адьютантом, подносилимундир с бриллиантовым аграфом и 100 000 рублейкарманных денег. Митрополит приезжал к фаворитуна другой день для посвящения его и благословлялсвятой водой».

***

Прусский посланник Сольмс доносил в Берлин:

«Не могу более сдерживаться и не сообщить Вашему Величеству об интересном событии, которое толькочто случилось при этом дворе. Отсутствие графа Орлова обнаружило весьма естественное, но тем не менеенеожи данное обстоятельство: Ее Величество нашлавозможным обойтись без него, изменить свои чувствак нему и перенести свое расположение на другой предмет. Конногвардейский корнет Васильчиков, случайноотправленный с небольшим отрядом в Царское Селодля несения караулов, привлек внимание своей государыни, совершенно неожиданно для всех, потомучто в его наружности не было ничего особенного, да исам он никогда не старался выдвинуться и в обществеочень мало известен. При переезде царского двора изЦарского Села в Петергоф Ее Величество в первый разпоказала ему знак своего расположения, подарив золотую табакерку за исправное содержание караулов.

Этому случаю не придали никакого значения, однакочастые посещения Васильчиковым Петергофа, заботливость, с которой она спешила отличить его от других, более спокойное и веселое расположение ее духасо времени удаления Орлова, неудовольствие родныхи друзей последнего, наконец множество других мелких обстоятельств открыли глаза царедворцам. Хотядо сих пор все держится втайне, никто из приближенных не сомневается, что Васильчиков находится ужев полной милости у императрицы; в этом убедилисьособенно с того дня, когда он был пожалован камерюнкером».

***

Гельбич рассказывает, что Екатерина вышла вприем ную, кода там находились все три назначенныек ауди енции претендента. Каждый из них стоял с букетом цветов, и она милостиво беседовала сначала сБергманом, потом с Ронцовым и, наконец, с Корсаковым. Необычайная красота и изящество последнегопокорили ее. Екатерина милостиво улыбнулась всем,но с букетом цветов отправила к Потемкину Корсакова, который сделался следующим фаворитом. Из других источников известно, что Корсаков далеко не сразу достиг желанного положения. Вообще в 1778 году

Екатерина пережила своего рода нравственный надлом и увлекалась сразу несколькими молодыми людьми. В июне англичанин Гаррис отмечает возвышение

Корсакова, а в августе говорит уже о его соперниках,которые стараются отбить у него милости императрицы; их поддерживают с одной стороны Потемкин, а сдругой Панин вместе с Орловым; в сентябре Страхов,«шут низшего разбора», одерживает над всеми верх,четыре месяца спустя его место занимает майор Семеновского полка Левашев, молодой человек, покровительствуемый графиней Брюс. Затем Корсаковопять возвращается к прежнему положению, но борется теперь с каким-то Стояновым, любимцем Потемкина. В 1779 году он наконец одерживает полнуюпобеду над своими конкурентами, становится камергером и генерал-адъютантом. Гримму, который считалувлечение своего друга обычной прихотью, Екатеринаписала: «Прихоть? Знаете ли вы, что это: выражение совершенно не подходит в данном случае, когда говорято Пирре, царе Эпирском (так Екатерина называла Корсакова), и об этом предмете соблазна всех художникови отчаянья всех скульпторов. Восхищение, энтузиазм,а не прихоть возбуждают подобные образцовые творения природы… Никогда Пирр не делал ни одногонеблагородного или неграциозного жеста или движения… Но все это в общем не изнеженность, а, напротив, мужество, и он таков, каким бы вы хотели, чтобыон был…» Кроме своей изумительной внешности Корсаков очаровал императрицу своим чудным голосом

… Царствование нового фаворита составляет эпоху вистории русской музыки. Екатерина приглашала в Петербург первых артистов Италии, чтоб Корсаков могпеть с ними. Она писала Гримму: «Никогда я не встречала никого столь способного наслаждаться гармоническими звуками, как Пирра – короля Эпирского».

К несчастью для себя, Корсаков не сумел удержатьсяна достигнутой высоте. Однажды в начале 1780 годаЕкатерина застала фаворита в объятиях своей подруги и наперсницы графини Брюс. Это сильно охладило ее пыл, и вскоре место Корсакова занял 22-летнийконногвардеец Александр Ланской.

***

Канцлер Екатерины II, граф Безбородко:

«Що дела!.. Они сами по себе идут. Господин Платон Зубов дела расписал по тысяча семьсот девяносто седьмой год. К сему году для учреждения торговлис Индией граф Валерьян Зубов займет гарнизонамивсе важные места в Персии и Тибете. Суворов пойдетчерез Андрианополь к турецкой столице, для чего ифлот готовится. Китай тоже собираются усмирить…»

(Николай Равич «Две столицы» (стр. 300).

***

А. В. Храповицкий, статс-секретарь Императрицы Екатерины II:

«1792 год, 26 генваря. Еще спрошены пакеты, и нашли проект Потемкинской о завоевании Персии, которого искали; – бумаги сии взяли и у себя оставили».

(«Памятные записки А.В. Храповицкого, статс-секретаря Императрицы Екатерины II». г. Москва, 1862год.)

***

В «Записках Александра Михайловича Тургенева»сообщается, что во время осады Очакова, «когда войско умирало от холода, голода и житья в землянках,князь Потемкин в главной квартире своей, в лагере,давал балы, пиры, жег фейерверки … куртизанил с…бывшею прачкою в Константинополе, потом польскойслужбы генерала графа Витта женою, потом купленною у Витта в жены себе графом Потоцким и, наконец,видевшей у ног своих обожателями министров и королей; будучи уже в преклонных летах, графиня София Потоцкая была предметом внимания даже Александра Павловича».

***

Игорь Литвин «Затерянный мир, или малоизвестные страницы белорусской истории»:

Когда после первого раздела Речи Посполитой прошло два десятка лет, территории были переделены вовторой раз. Начавшееся восстание под руководствомТадеуша Костюшко подавлялось с особой жестокостью. В 1794 года армия Суворова свирепствовала вБеларуси и Польше. Суворовские выродки расстреливали мирных жителей Кобрина и Малориты. На подступах к Варшаве они уничтожали все живое на своемпути. В варшавском пригороде – Пражском предместье было расстреляно все население. В самой Варшаверусские солдаты на копьях и штыках по улицам носили младенцев. Возможно, поляки это будут помнитьвсегда.

***

А. Ланжерон про П. Зубова:

«Каждый день, с восьми часов утра его передняянаполнялась министрами, царедворцами, генералами,иностранцами, просителями, искателями мест илимилостей. Обыкновенно тщетно ждали часа четыреили пять и уходили, чтобы вернуться на другой день.

Наконец, наступал желанный день: двери широкораскры вались, толпа бросалась в них и находила фаворита, которого причесывали сидящим перед зеркалом,опершись ногой на стул или край стола. Посетители,поклонившись в ноги, осыпанные пудрой, становились в ряд перед ним, не смея ни шевельнуться, ниговорить. Фаворит никого не замечал. Он распечатывал письма и прослушивал их, старательно делая вид,будто занят делами. Никто не смел заговорить с ним.

Если он обращался к кому-нибудь, тот, после пятишести поклонов, приближался к его туалету. Ответив,он возвращался на свое место на цыпочках. Те, с кемЗубов не заговаривал, не могли подойти к нему, таккак он не давал частых аудиенций. Я могу удостоверить, что были люди, по три года приходившие к нему,и не удостоившиеся ни одного слова…»

 

 

ПРОДОВЖУВАЧІ СПРАВИ…

«У меня уже началась вырабатываться собственнаягеополитическая концепция. Я не хочу ей давать своеимя, допустим, формула Жириновского, но последний«бросок» на юг, выход России к берегам Индийскогоокеана и Средиземного моря – это действительно задача спасения русской нации…»

«Возникла идея последнего «броска» – последнегопотому, что это, наверное, будет последний переделмира, и его нужно совершить в состоянии шоковойтерапии, внезапно, быстро, эффективно. Как я мечтаю, чтобы русские солдаты омыли свои сапоги теплой водой Индийского океана и навсегда перешли налетнюю форму одежды. Легкие ботинки, легкие брюки, гимнастерки с короткими рукавами, без галстукас открытым воротом, легкие пилотки. И маленькийсовременный русский автомат, выпускаемый Ижевским заводом. Эти автоматы намного лучше, чем УЗИ.

Чтобы любой взвод русских солдат мог навести порядок на любом пространстве».

«…мы совершим этот последний «бросок» на юг.

Он очень нужен нам, это то самое лекарство, которое необходимо принять. Лекарство не всегда бываетсладким. Может быть, это не понравится кому-то вКабуле, в Тегеране, в Анкаре. Но миллионам людей отэтого станет лучше».

В. Жириновский

***

Слова из гимна Русского национального единства:

Нам не страшны ни пули, ни снаряды,

Мы верим в то, что сможем победить:

Ведь в мире должен быть один Порядок

И он по праву Русским должен быть.

***

Людмила Воронкова «Одесса: История одного памятника от казармы – к монументу». (Газета «Сегодня»):

«Граф Платон Зубов – последний фаворитимператри цы Екатерины II, Новороссийский генерал-губернатор, при котором строилась Одесса. «Всеползало у ног Зубова, он один стоял и потому считалсебя великим», – писал современник. В его подчинении был Суворов, который впоследствии выдал своюдочь замуж за одного из трех братьев Платона Зубова– Николая. А генерал-поручик Голенищев-Кутузов,будущий фельдмаршал и спаситель России, за час допробуждения Зубова варил собственноручно особенным способом кофе… ему в спальню. Братья Платона – Дмитрий, Валериан, Николай, были в числе тех,кто расправился с Павлом I. Сам Платон Зубов нанесимператору первый удар – табакеркой по голове. Первая пристань одесского порта носила его имя – «Платоновская». Сегодня ничто в Одессе не напоминает онем».153

***

Саймон Себаг-Монтефиоре

В 1930 году молодой писатель Борис Лавренев приехал в Херсон, свой родной город, навестить больного отца. Проходя через крепость, он увидел на церквитабличку: «Музей атеизма». Он вошел – в стекляннойвитрине темнело «что-то круглое, коричневое». Предмет оказался черепом, а поясняющая надпись гласила:

«Череп любовника Екатерины II Потемкина». В соседней витрине стоял скелет с остатками мышц: «Костилюбовника Екатерины II Потемкина». В третьей лежала одежда Потемкина – остатки зеленого бархатногокафтана, белых панталон, чулок и туфель.

***

http://yareparhia.ru/. – Официальный сайт Ярославской Епархии Русской Православной Церкви Московского Патриархата:

«Совсем недавно 13 марта в календаре Православной церкви была обозначена память исповедника, святителя Арсения Мацеевича, митрополита Ростовского.Именно Владыка Арсений положил начало не толькоЯрославской Духовной семинарии, но и финифтевому промыслу в Ростове Великом. Святитель Арсенийобучил некоторых живописцев (иконописцев) своегоростовского архиерейского дома мастерству живо-

писи по эмали. Со временем эти произведения, сделанные в небольшой мастерской использовали дляукрашения архиерейского облачения и утвари и сталиназывать словом финифть. Другое событие было колоссальным по значению. В 1752 году были обретены святые мощи святителя Димитрия, митрополитаРостов ского, а в 1757 году состоялась канонизацияэтого святого. Вновь, как когда-то в веках, Ростов сталрусским духовным центром, а также местом оживленного паломничества. Предприимчивые ростовцы сдавали тогда комнаты и квартиры, а все приезжие хотеливзять что-нибудь с собой на память о приезде в Ростов.

Вот тут и пригодилось умение мастеров по эмали изархиерейского дома. Они стали писать финифтяныеизображения святителя Димитрия, а заодно и других,прославленных в течение столетий ростовских святых. Мастерство художников окрепло, и вскоре всяправославная Россия стала снабжаться финифтянымииконами из Ростова. Спустя время в этом поистиненародном до сих промысле стало работать больше сотни человек из Ростова. Без сомнения, в лице святыхДимитрия и Арсения, ростовские художники по финифти обрели своих небесных покровителей.

Новая императрица Екатерина освободила дворян от обязательной государственной службы, забылаодновременно освободить служивших им крестьян.

Православную церковь она решила полностью подчинить государственным интересам. Никто не сопротивлялся, кроме святителя Арсения. Он, вероятно,никогда, не поступался тем, во что верил. Дело приняло политический оборот, и святой был лишен санамитрополита Ростовского и был отправлен в ссылкув Архангельский край. Это было в 1763 году, а затемнезависимость суждений и поведения святителя побудили императрицу поступить с ним еще более жестоко. В Таллинне, в крепостной башне он был безвыходно заточен и погиб от голода, когда его пересталикормить. Никогда не боявшийся труда и лишений, находившийся на высоте престола митрополита Ростовского, священномученик Арсений нашел в себе силыи желание повторить подвиг древних затворников июродивых. Преданный политическому забвению вРоссийской империи он был посмертно восстановленв достоинстве митрополита Ростовского на Поместном соборе Русской церкви в 1917–18 годов, а на такомже соборе в 2000 году был причислен к лику святых.

Как видим, кроме Небесной славы, святитель Арсений оставил значительный след в истории и культуредревнего и священного Ростова.

Придел в честь Святителя Арсения находится вмонастыре Рождества Пресвятой Богородицы городаРостова Великого. В этот день исполняется 235 лет содня праведной кончины исповедника, святителя Арсения Мацеевича, митрополита Ростовского».

***

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко):

«…Державна московська влада, головно вища, починаючи від Петра І, відкрито й свідомо стала жорстоко переслідувати Православну Віру та Церкву як Російську, так і Українську. Державну владу обсіли німціпротестанти, і всіма силами валили Православіє.

Православна Церква падала, і не було кому заступитися за неї… Святитель Димитрій Туптало, Митрополит Ростовський, упокоївся ще року 1709-го, хто жзаступиться далі?

Але знайшовся таки оборонець, що на всю Україну,на всю Росію на повний голос крикнув і заступився заПравославну Церкву.

Це був Митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич, волиняк родом, один із наступників Св. ДимитріяТуптала на Ростовській Катедрі.

Здавалося, Церква падає, і ніхто за неї не заступиться. Це так тільки здавалося, бо Церква Божа вічна, і сили адові не переможуть її.

«Доки Дух Благодаті перебуває з Церквою (а Вінбуде перебувати з правдивою Церквою до кінця світу),то який би не був дух часу, в Церкві не може не бутиподвижників Духа Христового!» – писав АрхиєпископЧернігівський Филарет Гумілевський.

Ось таким подвижником Духа Христового і бувМитрополит Арсеній Мацієвич.

Вища світська російська влада за весь XVIII вікдошкульно гнобила Православну Церкву і сильнопринижувала її. Це була влада головно німецька протестантська, яка Православну Віру висміювала, а їїобряди зневажала. За цього часу російська влада послідовно, крок за кроком, нищила Христову свободув Церкві, і саму Церкву послідовно підпорядковувалавладі світській, бо з Петра І головою її став російський цар. І Православна Церква в Росії стала департаментом Ісповідань Міністерства Внутрішніх Справ.

До кореня була знищена сама Віра серед російськоїінтелігенції, і вона, російська інтелігенція, стала як неатеїстичною, то зовсім байдужою до Церкви. Малоцього, в Росії зродилося до Духовенства глибоке непошанування, висміювання, як до класи. В літературіпішло висміювання Священика, яке в Росії не переривалося ніколи.

За цариці Катерини II, німкені протестантки, правдивіше – атеїстки, Духовенство було вдарене матеріяльно, і навіки узалежнене від милости своїх парафіян.

Від Церкви відібрали її маєтки, а Духовенство пустилиз торбою. Цим Катерина свідомо смертно вдарила поавторитету Духовенства – і зробила його жебрущим.

Джерела російського комунізму заложені в церковній політиці царів і цариць XVII віку, – це вониприготовили в Росії родючий ґрунт для сприйняттякомунізму.

І великим духовним лицарем, Ісповідником-Мучеником явився в Православній Церкві того часу Митрополит українець Арсеній Мацієвич, – він повів відважну боротьбу проти того церковного комунізму, щойого тоді насаджували в Росії правлячі верхи. Митрополит Арсеній Мацієвич усе життя своє поклав на те,щоб світлі Ідеали Української Православної Церквиперенести до Церкви Московської. Не зміг цього зробити, бо темні сили в Росії були сильніші за нього…

І Митрополит згинув на своїй славній дорозі, живим замурований у в`язницю. Цариця Катерина знищила Митрополита Ісповідника – і реготала, і регіт їїчути в Росії і сьогодні в реготі комуністів…

Праця Ієрархів-українців у Російській Церкві – велика й важлива праця, в українській літературі зовсіммало розроблена. А знати її ми повинні…»

alt

Запорозька хата в с. Капулівці. XVIII ст.

 

 

 

Зміст

Дмитро Степовик. Портрети давніхі недавніх Іродів ..............3

Таємниця святого Арсенія ............................................................7

Замість приміток. Про ті події і явищау різні часи писали… 137

 

 

Відгуки про книгу та пропозиції авторовіпрохання надсилати на електронну адресу:

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

Літературно-художнє видання

Серія «Пантеон»

Серію засновано 2006 року

 

Іван Феодосійович КОРСАК

ТАЄМНИЦЯ СВЯТОГО АРСЕНІЯ

Роман-есей

 

Редактор Петро Коробчук

Художній редактор Володимир Камінський

Комп’ютерна верстка Володимира Камінського,

Миколи Мартинюка

 

Здано до набору 25.06.2008. Підписано до друку 14.08.2008.

Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Baltica.

Ум. друк. арк. 7,06. Обл.-вид. арк. 6,25.

Наклад 500 прим.

Поліграфічно-видавничий дім «Твердиня»

п/с-9, м. Луцьк-21, 43021

тел.: 8-050-2950250

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Свідоцтво Державного комітету телебачення і радіомовлення України

ДК № 2030 від 14.12.2004 р.

Друк МПП «Медіа»

Просп. Волі, 27, м. Луцьк, 43010

Свідоцтво Держкомінформу України

ДК № 416 від 12.04.2001 р.

Корсак І. Ф.,

Таємниця святого Арсенія: Роман-есей. – Луцьк: ПВД «Твер-

диня», 2008. – 160 с.; іл.– (Сер. «Пантеон»).

ISBN 978-966-2115-52-9

ISBN 978-966-8770-55-5 (серія)

 

 

Головний персонаж нової книжки знаного українського літератораз Волині, лауреата премії ім. В. Чорновола І. Кор сака Арсеній Мацієвич(1697–1772) – представник другої хвилі генерації українських просвітителів у Росії. Син священика з волинської шляхти. Останній із супротивників церковних реформ Петра I. Член найсвятішого Синоду. МитрополитРостовський упродовж 20-ти років (для Ростова це «найсвітліша добав його історії»). Великий проповідник: залишив 217 проповідей. Завзятообороняв права Церкви від втручання державної влади.

Тривала боротьба закінчилась позбавленням сану і довічним ув’язненням.

Сім днів судили митрополита «за превратныя и возмутительныятолкования Св. Писания и за посягательсто на спокойствие подданых».

Після першого судилища Катерина II відправила його простим ченцем вмонастир під Архангельськом. Вдруге віддали під суд вже як політичногозлочинця («достойный истязания и лишения жизни») – і та ж царицянаказала замурувати його в казематах Ревельської фортеці.

 

УДК 821.161.2

ББК 84.4 УКР 6

К 69__

 


Створено volyniany.ua