Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Наші публікації ТИ НЕ ЗГАСЛА, ЗОРЕ ЯСНА
ТИ НЕ ЗГАСЛА, ЗОРЕ ЯСНА
Вівторок, 17 жовтня 2017, 23:16

 

Йосип Струцюк

ТИ НЕ ЗГАСЛА, ЗОРЕ ЯСНА
ДЕЩО З ІСТОРІЇ

alt

За переказами, ікону написав євангеліст Лука. Якщо так, то перед нами чи не найправдоподобніший образ Богоматері. А ікону з Царгорода привезла молода княгиня Анна, котра щойно стала під вінець з князем, якого небавом величатимуть і Великим, і Святим. У 1001 році, об’їхавши свої західні креси, князь побудував пишний Богородицький собор у Холмі. Це за переказами. А за літописом – у 1223 році місто Холм на холмі-пагорбі заснував князь Данило. Є згадка і про церкву:

«Прикрасив (Данило) камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з (київського) монастиря святого Федора...» Напевне, мова йде про ікони з Вотчого монастиря св. Федора, відіслані з Києва до Холма. Серед них, як стверджують дослідники, зустрічаємо й ікону Божої Матері. 
Перед нами зображення пречистої Діви, обернутої на три чверті вправо. З гравюри останньої чверті 19 століття видно, що ікона оздоблена рослинним орнаментом. Одначе ми знаємо: таке виконання характерне для пізнішого часу, для 17 століття. Образ Богородиці нанесено на кипарисові дошки, що відповідає ранішому виконанню. Отже, можна здогадуватися, що ікона помітно перемальована. Можливо, для цього були якісь підстави.
У 1594 році холмський єпископ Діонісій Збруйський прийняв унію. Відтак тим, хто цього не сприйняв на Холмщині (а їх було більше), доступ до ікони був закритий. Згодом у червні 1651 року холмська святиня опинилася під Берестечком у ворожому козакам таборі. Її проносив поміж рядами польського війська вже католицький єпископ Яків Суша. Стояла вона біля королівського шатра. Як відомо, часто під дощем. До того ж той же Яків Суша стверджує, що біля Жидичина фірманка з церковним майном провалилася під лід. Нещасному фірману нічого не залишалося, як звести руки до неба і просити в Богородиці порятунку. І трапилося диво: все церковне майно (і ікона з Холма) спливло. А фірман, котрий понад три години після того простояв на морозі, навіть не чхнув.
А опісля ще було підземелля і каплиця королівського двору. 
Аж до 29 квітня 1652 року. Тоді чудотворну повернули до Холма.
Вочевидь, реставрація була необхідною. І її було здійснено, бо іконою зацікавився сам папа Климент ХІІІ.
Варто згадати, що не обійшлося без злочинства. До ікони приклали руки і татаро-монголи. Вони зірвали золоті шати, котрими була прикрашена святиня. Сліди у вигляді золотих цвяшків і проколів і нині помітні на кипарисових дошках. І все ж втішимося тим, що ординці її не знищили, а таке траплялося нерідко. Іноді від самих християн. Як католиків, так і православних. Як з боку наших сусідів із Заходу, так і зі Сходу. Що нищили, а що просто викрадали. Згадаймо знамениту Вишгородську ікону, котра невдовзі стала Владімірською. Та й славнозвісна Ченстоховська перед тим мала православну прописку в українському Белзі. Прощаючись із Україною, вона осінила своєю увагою с. Турковичі на Холмщині і залишилася назавжди в народній пам’яті зі скорботними шрамами на лиці. Невтішна доля насильного відлучення від православ’я мала спіткати і чудотворну з Холма, якби не відданість своїй вірі русинів-українців із-за Бугу.
Понад п’ять століть ікона була з православними. Тільки після введення унії разом із Холмським собором перейшла у власність уніатів. У часи польсько-козацьких війн з наказу короля Яна Казіжєжа була насильно забрана до королівського обозу. Згідно зі Зборівською угодою Холмський собор та інші святині були повернуті православним. Одночасно уніятське духовенство Холма вирішило вивести святиню до найближчого села і заховати в коморі між снопами і мішками з зерном. 
Тільки після приїзду до Холма Київського митрополита Сильвестра Косіва чудотворний образ було все-таки повернуто православним. Але не надовго. Як почалася війна, король вислав до Холма комісарів, котрі віроломно під час богослужіння захопили образ і вивезли спочатку до Люблина, а згодом до Варшави. 
Після того ікона була ще декілька разів у військовому обозі. І тільки після невдалої битви з козаками під Жванцем король віддав ікону холмським уніатам. І аж у 1875 році Холмський собор і його чудотворна були повернуті разом із народом Забужжя в лоно православної церкви. 
У час Першої світової війни уже з православними опинилася вона аж у Москві. Коли ж у Києві в 1918 році була проголошена УНР, до складу якої входила і Холмщина, чудотворну перевезли до Києва і помістили у церкві Флорівського жіночого монастиря на Подолі. А як комуністи закрили монастир у 1933-му, ікону потайки зберігали в приватних оселях. Мабуть, саме тоді народилися рядки, печально-популярні для холмщаків:
О, вернися, Божа Мати,
До нас в тяжкий час
І пречистим омофором
Покрий вірних нас.
О, народе православний,
Марію благай:
«Поверни нас, Божа Мати,
У наш рідний край!»
Скільки то було радості, коли, пройшовши через горнило різних віросповідань, ікона нарешті знову об’явилася в тих, кому її передав у спадщину святий київський князь, і повернулася в той храм, який вона уподобала з сивої давнини. З вересня 1943 року образ Діви Марії з немовлям урочисто вніс у кафедральний собор архієпископ Іларіон (в миру Іван Огієнко).
Друга світова війна дійшла і до святині українського народу, і закутала її в таємничі шати понад півстоліття.

 
ДЕЩО З АВТОБІОГРАФІЇ. І НЕ ТІЛЬКИ
Якщо з центру мого рідного села Стрільці піти у напрямку лісу, то обов’язково підніметеся на горб. З того горба у погожу днину, незважаючи на відстань у 30 кілометрів, зблискують бані Пречистенського собору на Даниловій горі. Мій дід, і прадід, і пра-пра-пра... всі вони на Пречисту запрягали коней і їхали до Холма. Так було навіть після 1564 року, коли у моїх Стрільцях побудували дерев’яну церкву, а коло неї – дзвіницю. Так було відтоді, як хреститель неосяжної Руси подарував Царгородську святиню Забужанській землі, ікона – принаймні так вірили – зцілювала людей од недуг, одгороджувала од бід, простеляла перед молодими рушники на щастя...
Моя мати (тоді ще молода і гарна), коли верталася з престольного празника, кинула оком на статечного жовніра, котрому дуже пасувала військова форма, і той жовнір уже не міг дочекатися, коли в казармі зніме мундир і на радість не лишень батькам повернеться додому й одружиться з чорноволосою сільською красунею. Бог дасть їм дітей. Виростатимуть вони серед католицького засилля і ґвалту вірними вірі предків, котрі тут жили ще за князя Менджака – першого засновника нашої легендарної античної держави.
Про це добре пам’ятали й вояки холмської самооборони, котрих організували на битву полковник УНР Яків Гальчевський-Войнаровський і мій односельчанин Юрій Лукащук-Стрілецький. Їх усіх на доблесну звитягу за рідну землю благословив Іван Огієнко рідним словом, котрим він блискуче перетлумачив Святе письмо.
Горіли українські села на Холмщині, і їхні криваві спалахи відбивалися на православних банях Пречистенського собору, а Діва Марія з немовлям на правиці уже лаштувалася в дорогу. Треба ж було (вже вкотре) знову зникнути з міста так, аби цього не помітили вороги православ’я. І вона зникла. На цілих 55 років.
Де ти згасла, зоре ясна,
З Холмської гори?
Ще коли я був студентом, то якось поцікавився і запитав у свого давнього приятеля отця Олексія Вислоцького: «А де ж вона може бути?» Він озирнувся на всі боки в рідній хаті і, переконавшись, що нас ніхто не почує, відповів: «У Люблині. Замурована в стіні». – «Хтось хоч знає, де та стіна знаходиться?» – «Кому треба, той і знає», – відповів священик. 
Ішли роки. Сатанинський режим розвалювався. Навіть недавні безбожники почали хреститися в передчутті приходу нової доби. У Києві на Софіївському майдані вирували синьо-жовті знамена, а в Луцьку за допомогою крана важкою залізною довбнею відбивали лису голову від гранітного тулуба тому, хто упродовж десятиліть був одним із найвойовничіших богоборців. Відбивали по-варварськи. В абсолюті копіюючи тих, хто таким же чином зносив церковні бані з піднебесся. І ніхто з тих, хто не лише оберемки квітів, а й оберемки завірянь підносив до підніжжя його ідольської подоби, не заступився, а мені тоді згадалися ті 16-20-літні сільські хлопці, котрі в далекому уже 43-му чи 45-му навіть без зброї у скрадливих сутінках ішли у волинські ліси, аби заступити своїми грудьми українську землю від коричневої і червоної орди. Їхні завзяття і відданість після смерті не могли умерти. Бо не могли згинути ті вічні ідеали пошани до рідної землі. Імперія ж гулагів трималася на прогнилих і брехливих опорах – і розвалилася.
Вигнанці з-за Бугу організувалися в Товариство. Клич предків волав їх на знайомі цвинтарі і на святу Данилову гору. 
Якось пішла мова про чудотворну. І я висловив припущення, проінтерпретовані мені колись отцем Олексієм. Дуже мила і немолода вже жінка тільки посміхнулася. А згодом шепнула мені: «Якщо хочете знати, то я скажу вам, де вона...» Таких слів я ніколи уже не сподівався почути, але не вірити землячці не міг.
І ЩЕ ПРО ДЕЩО НЕ МЕНШ ВАЖЛИВЕ
І ось, я припсований атеїстичною пропагандою, стою перед святинею. Стою так, як мій батько, дід, прадід і пра-пра-пра... Як сотні й тисячі тих, хто осяяний безсмертною вірою Назаретянського Месії, котра несе людям очищення од гріха.
Мила господиня розповідає. Часом збивається, бо хвилюється:
– Коли наближався фронт до Бугу – багато хто з колишніх емігрантів з Радянського Союзу, в тому числі й владика Іларіон, почали поспішно виїжджати на захід. Їх можна було зрозуміти: вони краще від нас знали, що таке радянська влада і на що вона здатна. Тим, хто їхав на захід, не до ікони було. Та й саму ікону не бажано було перевозити в католицький чи протестантський світ. Зі священнослужителів у Холмі залишилися хіба що мій батько митрофорний протоієрей Гаврило Коробчук і архіпресвітер Іван Левчук. Вони довго радилися і вирішили: незважаючи на те, що наших людей переселяють в атеїстичний світ – ікону теж треба туди вести. Тим більше, що вона вже там була і її все-таки вдалося приховати від пильного ока комуністичних безбожників.
Не стримуюсь й питаю у Надії Гаврилівни Горлицької:
– Як це було?
– Я не можу докладно відповісти, бо була молода тоді й менше заглиблювалася в релігію. Інші розповідали, що її од приміщення в приміщення переносили на руках, як оберемок дров. Можливо, ікону по дошках розбирали – не знаю. Казали, що ховали у вогких підвалах. Ми ж привезли ікону до Луцька в грудні 1945-го.
– І запропонували в якусь церкву?
– Ні в якому разі. Заховали в хаті. А як наставало свято пречистої Богородиці, прибирали рушниками і виставляли в хаті на видному місці, молячись за Україну, за покинуту нами Холмщину, за людей невинно замордованих там, зокрема за нашого брата священика Лева, котрий мученицькою смертю загинув у селі Ласків. 
– Про смерть вашого брата, Надіє Гаврилівно, здається, вся Холмщина знає. Його було живцем четвертовано і кинуто до ями. В той день було знищено дотла весь Ласків і в ньому замордовано до трьохсот людей.
– А взагалі, в цей день, 10 березня 1944 року, було знищено ще кільканадцять сіл. Важко собі уявити, що люди, які це вчинили, коли-небудь осіняли себе хрестом. Коли наших людей виселили за Буг, нам у Холмі стало нестерпно, траплялося так, що у наші вікна і у вікно церкви летіло каміння, а під стіною на вулиці Любельській, там, де нещодавно стояв пам’ятник польському й радянському воякам, розстрілювали українських патріотів. Казали, що десь до двох сотень розстріляли.
– Хто? 
– Мабуть, ті ж вояки, яких було зображено у пам’ятнику. Тільки з радянського боку це були енкаведисти.
– Відомо, що ваш батько, отець Гаврило, через свої переконання користувався великою повагою серед прихожан.
– Були непоодинокі звернення до нього командирів загонів УПА про відправлення панахид за загиблими героями національного опору. І він не відмовлявся. Мабуть, потрібно було мати неабияку мужність, аби на таке зважитися у такий драматичний час.
– А як отця Гаврила зустріла радянська Україна?
– Відразу після переїзду до Луцька він був призначений настоятелем Феодосіївського храму і своїми промовами й зверненнями до прихожан одразу звернув на себе увагу не лише порядних людей. Уповноважений у справах релігії хотів позбутися надто незалежного настоятеля, прилучивши його приход до кафедрального собору. Залишившись без роботи, батько деякий час вимушений був працювати аж у Кіровоградській області, а з січня сорок дев’ятого призначений благочинним у колишню гетьманську столицю – місто Чигирин. Тут йому було дозволено спорудити храм на Богдановій горі. Потім була ще Шевченкова Звенигородка. Як бачите, не дозволяли немолодому вже священику засиджуватися на місці.
– Коли ви переїхали до Луцька (а нам відомо, що вам нова польська влада для збору відвела всього-на-всього два дні), чи не цікавилися тут іконою?
– Ще й як! Вони не без чиєїсь інформації здогадувалися, що ікона може знаходитися в Коробчуків. А якщо не в нас, то ми, принаймні, повинні знати, де чудотворна може бути. Пригадую, що регента Луцького собору Ганжука посилали аж за океан до владики Іларіона. А коли цей «турист» вернувся додому, то насів на мене: «Скажіть мені по секрету, як добре Вам знайомому, де може знаходитися ікона? Нею зацікавився луцький владика». «Скажіть владиці, – відповіла я, – що не відаю». А ще перед тим ми, сестри, їздили до Почаєва і нам сказали: «До себе ми її не візьмемо, бо комуністи відразу віддадуть полякам. Радимо вам заховати вдома». І ми заховали.
– Кажуть, що агенти з-за Бугу не раз приїжджали на Волинь і розшукували чудотворну.
– Принаймні до Феодосіївської церкви, де правив мій батько, з цією метою навідувалися не раз.
– Я чув, що й по селах нишпорили. 
– Напевне, на це мали згоду від наших властей.
– Надіє Гаврилівно, виходить, ікона весь час переховувалася у вас?
– Коли стало небезпечно, ми перевезли її аж в Станіславську область, в надійні руки. Але ті надійні руки, як відомо вам, трохи припсували її.
– Ви маєте на увазі самодіяльного маляра, котрий «поновив її так, що важко впізнати? Я думаю, що пан Анатолій Квасюк як чудовий фахівець добереться і до первинного шару. Правда, пане Анатолію?
А.К.: – Ікона має три нашарування. Роботи буде чимало. Але коли доберемося до першого шару, то перед нами відкриється таємниця найдавніших віків і, можливо, воістину справжній образ діви Марії.
– Коли цього сподіватися?
– Постараємося до знаменитого празника Пречистої Богородиці.
– І ще насамкінець. Де б Ви, Надіє Гаврилівно, хотіли, аби ця святиня зберігалася?
Н.Г.: – До неї молилося не одне покоління наших предків. Хай моляться і далі всі, хто вірує в Бога і Україну. В Луцьку, я гадаю, найпристойніше місце нашій святині – в Троїцькому соборі. Це на свята. Але зберігатися вона мусить у музеї.
– Дякую Вам, наша мудра берегине. Хай діва Марія і її небесний Син бережуть Вас од напасті, як берегли їхні образи Ви в час лихоліття.

Р.S. Поведінка діви Марії у знаменитій битві під Берестечком розбудила в мені загострені емоції, кинула навіть у патріотичний гнів. Чому Вона не допомогла нам тоді? З відстані часу можемо засвідчити, що перемога нам ой як потрібна була тоді! Я законстатував: 
Даль на триста миль пахне порохом – 
за довіру Хміль платить дорого.
Чорні хмарища, чорні з олова
на козацькі впали голови.
В’ються ворони, ситі ворони,
гей, над горами, трупів горами.
Три біди іде за бідою, 
а четверта аж за ордою.
І розпитують біди ворона, 
чи далеко ще йти до Зборова?
Біди сходяться з-під Замостя,
кісточками шлях собі мостять...
Що ж то коїться, що ж то робиться,
чудотворна Богородице?
Богоматере лихотворная,
доокіл гримить біда чорная.
І вже жалю ти не матимеш
над побитими над схизматами?
І невже разом з єзуїтами
кров’ю й слізьми їх ти поїтимеш?
Богоматере, Богородице, 
так не робиться, ой не робиться!
І бужанами, і дулібами
були з хлібом ми і в безхліб’ї ми.
Захищалися не фортецями – 
в полі чистому берестечками.
Поламали вже Холми й Києви
стріли Куремси і Батиєви.
З печенігами і ятвягами 
полоснулися ми відвагами.
На своїй землі з негараздами
хочем буть тепер самі ґаздами.

Виявляється, що з нашими негараздами ой як нелегко нам стати на своїй землі ґаздами. Допоможи нам хоч на сей раз, Пречистая Мати.

 


Створено volyniany.ua