Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Головна Спом'янемо з любов'ю ОСТАННЯ ВЕСНА ВІКТОРІЇ
26 квітня 2020, 19:19

alt

 

Завтра буде 40 днів, як відлетіла душа Вікторії у небеса. Сьогодні, в поминальну неділю, линуть наші молитви до Господа за упокій її душі. Наша любов, наші молитви продовжують життя близьких нам людей у наших серцях.

Ти з нами, Вікторіє, у нашій пам"яті, у наших серцях!

Ще не звикли ми до того, що тебе не має. Та й хіба можливо звикнути до такого. Несправедливо, що таку світлу, доброзичливу, співчутливу, іскрометну нашу Вікторію хвороба вирвала з життя. І питання: "Чому саме вона?" залишиться без відповіді...

Але назавжди залишиться у наших серцях  світла пам"ять про тебе, про ті прекрасні миттєвості, які ти нам дарувала своїм талантом, оптимізмом, добротою!

Світла тобі пам"ять!

 

*   *   *

Прощальне слово матусі на спомин любої Вітусі.

До сороковин світлої пам’яті Вікторії Рутковської.

 

19 березня, коли під моїми вікнами у серпанковому цвітінні стояли абрикосові та вишневі дерева, а пташечка, за якою уважно стежила Віточка, нарешті звила гніздечко й поклала яєчка, на світанні донечка міцно спала. Вдень, напередодні, я її провідувала, та вона весь час дрімала, інколи пила водичку, а коли я збиралася додому, сказала мені такі останні слова: «Йди вже …». І все. Вночі їй стало гірше, чоловік Андрій викликав швидку, яка зробила укол і повезла у лікарню на вул. П. Запорожця. Так тихо, після довготривалих страждань, Вітуся відійшла у кращий світ, хоча лікарі вже знали за кілька місяців, що були безпомічними перед цієї страшною хворобою. Але діяли «за протоколом», тобто наперед визначеним порядком лікування, який не можна було порушувати, незважаючи на самопочуття хворої. А я, так само, як і вона, наївно вірила, що наступні «хімія» та операція зможуть допомогти одужати. От така наша медицина, ще і приватна …

.
Прощання у ритуальному залі на Байковому кладовищі було скромним, бо не дозволялося запрошувати більше 10-15 людей – вже оголосили карантин, який обмежував спілкування. Прийшло 17 чол.: найближчі друзі Вікторії, однокурсники, волонтери від сотні «Бойові швачки» і партії «Батьківщина», брат чоловіка Андрія Валерій, знайомі, моя однокласниця Ніна Осадчук та ін. Ведуча та священник говорили без мікрофону, їх було погано чути. Медсестра Тетяна Малюшицька, співачка, яка допомагала лікувати Віточку вдома, прочитала гарний вірш керівника хору «Оболонь» Олександра Олександровича, присвячений Вікторії. Від МГО «Волинське братство» і клубу «Волинянка» сказав тепле слово Валерій Бідношей.


Цілуючи вінчик на Віточкіному лобику, я побачила, як з її лівого очка потекла сльозка…


Поминального обіду не було, суворо заборонялося збиратися гуртом в громадських місцях. Всім присутнім я приготувала та роздала пакуночки з цукерками і яблуками – на помин Віточкіної душі.


У ці скорботні перші сорок днів найважче пережити відсутність рідної донечки, бо здається, що вона поряд. Дивлячись на її фото, пригадую маленьку дитинку, схожу на лялечку, якій і лялькові платтячка були впору. А потім – ясельки з п’яти місяців, перші слова, перші, ще непевні кроки у лікарні, де лікувалася від гепатиту; садочок, середня і музична школи, інститути – культури і педагогічний імені Б. Грінченка. Далі одруження, народження та виховання сина Владислава; праця в установах культури, захоплення традиційним фольклором, журналістикою; громадська та партійна діяльність у ВО «Батьківщина». А ще були: заняття фітнесом, танцями, як сучасними, так і народними; міцна дружба і розквіт творчості у жіночому клубі «Волинянка», волонтерська робота у сотні «Бойові швачки», а також співи у народному хорі «Оболонь» і ансамблі «Волиняни» – такий діапазон її уподобань, яким вона віддавалася усім серцем. Якось непомітно прийшло захоплення поезією, натхнення не залишало її ні на хвилину, і один за одним народжувалися вірші – різних стилів і тематики: від любовної лірики, про природу і предків, патріотичного спрямування – до зразків української християнської поезії – псалмів і переспівів з Біблії. Чимало з них побачило світ у різних друкованих виданнях і електронному вигляді, але значна частина творів розпорошена на сторінках комп’ютера та ноутбука, які обов’язково треба зібрати докупи.


Вікторія була у вирії найцікавіших культурних і мистецьких подій столиці, повністю присвячувала себе сім’ї, творчості, громаді. Їй треба було багато встигнути, щоб втілилися всі мрії і плани, здійснилися побажання рідних, друзів і земляків. А головне – подолати важку недугу, з якою боролася тривалий час, і лише зрідка зверталася до лікарів, бо якоїсь особливої загрози не відчувала. Та ця жахлива онкологічна хвороба дрімала потихеньку і, поступово наростаючи, раптово вибухнула кровотечею, це й привело донечку до однією з кращих приватних київських клінік «Консиліум Медикал», де вона лікувалася майже півроку, періодично приїжджаючи додому, а потім знову – «хімія», комп’ютерна томографія, аналізи, крапельниці. Державні лікарні з таким ускладненням не хотіли приймати хворих. А скільки це коштувало, аж страшно назвати остаточну цифру! Дякуючи друзям – знайомим і незнайомим, родичам, членам Волинського братства, клубу «Волинянка», волонтерам, однокурсникам, колегам, подругам дитинства, важко всіх перелічити – добродійників було сотні, – вдалося зібрати чималі кошти на першу операцію. Адже Віточку всі так любили! Та хіба можна було не любити нашу квіточку!


Андрій був біля дружини з першої до останньої хвилини. Він навчився усьому, що робили медсестри в лікарні, і, крім того, годував дружину з ложечки, пізніше – через трубочку, а також підтримував дома порядок, готував їжу, діставав ліки, радився з лікарями, все акуратно нотуючи, щоб нічого не забути і не пропустити.


Справжній подвиг Вікторія здійснила, коли наприкінці минулого літа, вже почуваючи себе не зовсім добре, продовжувала працювати над упорядкуванням десятого випуску журналу «Волинь моя». Вона відредагувала десятки статей, підібравши до них фото і буквально умовила кількох авторів, які відмовлялися писати, підготувати свої матеріали. Все вийшло якнайкраще і книга отримала високу оцінку й тих, хто доклав до неї зусиль, і читачів.


Ти залишила по собі, донечко, гарну пам’ять у своїх поезіях, статтях, у своїх добрих справах. Дякую тобі, рідненька, за любов, взаєморозуміння, за терпіння і мужність. Хай Господь тобі простелить квітучу доріженьку до Раю!


Спочивай, рідненька, з Богом, хай він оберігає тебе від всяких турбот, прийме твою світлу душу і нагородить Царством небесним! Мені тебе не вистачає – це я відчуваю щодня, бо ти була моїми руками, ногами, головою – усім. Без тебе я ні на що не здатна і мені дуже важко… Та перед труною я сказала, що твій поетичний доробок буде упорядкований і виданий. Волинське братство і друзі обіцяли в цьому допомогти. Треба жити, працювати і вшанувати нашу незабутню Вікторію. Прости нас, донечко, і прощай! Ми всі будемо тебе завжди пам’ятати!

 

Твоя матуся Ольга Василівна разом з зятем Андрієм, онуком Владиславом, 
друзями, родичами, земляками.

 

Посвята Вікторії

Оболонці – любі друзі – 
Серце плаче, душа в тузі.
Страшна звістка нам прийшла –
Віка в небеса пішла.

Світла, добра і вродлива –
Як життя вона любила!
А талантів скільки мала – 
Нам всім вірші дарувала!

Злий недуг підкрався підло,
З ним вона боролась – бідна.
Скільки мужності і сили 
Проявила Віка мила!

В пам’яті лишиться жінка –
Справжня щира українка,
Що Волинський край кохала,
Чуйне, добре серце мала.

Вічна пам'ять тобі, Віко,
Не забути нам довіку
Нашу дружбу і любов...
Серце плаче знов і знов.

 

             Олександр Свердюк,                                                                          художній керівник хору «Оболонь»,                                                                                 21 березня 2020 р.

 

*      *      *

МОЯ ДОНЬКА ВІКТОРІЯ

Ольга Рутковська, мама. 2019 рік

 

alt

Як швидко плине час! Рік за роком, крок за кроком.

Наче вчора,  морозного ранку 19 лютого 1966 року

, в Києві, на світ з’явилося дитя Боже, руденьке

малятко – і враз сонечко яскравіше засяяло й

звеселило навколишній світ. В любові купалося,

радістю обіймалося, на щасливу долю

сподівалося.

 

 

Батько Борис Олександрович Рутковський– філософ - соціолог, кандидат філософських наук, дав донечці інтелект, ерудицію, лідерські здібності, талант володіння пером, а ще – гарний голос (сам мав прекрасний баритон), тонкий музичний слух і неабиякі акторські здібності; навчив по-філософськи ставитись до життя, а до труднощів, негараздів – з гумором. Саме тато передав Віточці поетичний талант – він був неперевершеним майстром експромту. І з самого дитинства заклав стрижень відчуття себе українкою. Сам чудово володів рідною мовою, і ця любов передалась Вікторії.

alt
З татом Борисом, м. Київ, 1971 р.
 

Дідусь Василь Тимофійович Кононенко, з родини донецьких шахтарів, за фахом інженер - конструктор, запальний, темпераментний, компанійський. Коли він з’являвся, то   заповнював собою весь простір, як сонце, і в будь-якому середовищі був «своїм» – миттєво знаходив з незнайомими людьми спільну мову, і вже через кілька хвилин завойовував серця не тільки жінок, а й чоловіків. Маючи легку і веселу вдачу, наділив онучку вмінням любити людей, долати труднощі, сміливо і зухвало дивитись вперед, у майбутнє, а ще – готувати смачні вареники з сиром, адже в цьому йому не було рівних.

alt

Віточка зі мною і з дідусем Василем, м. Київ, 1985 р.

Бабуся, Євгенія Іванівна, нащадок славетного волинського роду Войнаровських, була зразком душевного спокою та рівноваги, мала велике добре серце. Саме вона подарувала онуці відчуття шляхетності, яке передається тільки з генами, вміння тримати себе в руках за будь-яких обставин, стійко переносити неприємності; поважати батьків, шанувати родині традиції;  прищепила любов до краси і мистецтва, а, головне,  на своєму прикладі показувала, якою повинна бути справжня жінка.

alt

З бабусею Євгенією, м. Трускавець, 1976 р.

 

Я ж навчила Віточку любити життя в усіх його проявах, цінувати дружбу, відрізняти справжнє від фальшивого, штучного, мати гарний смак, любити природу, прищепила любов до української пісні, причастила до народної творчості. Тонке відчуття слова, стилю – це теж від мами. Навички журналістики донька розвинула, і по праву стала гідним моїм послідовником, а доказом тому – безліч цікавих і змістовних статей у періодичних виданнях та віршів у періодичних виданнях, поетичних збірках і часописах.

 А ще я молилася, щоб ті негаразди й злигодні, які випали на долю її батьків, оминули донечку: щоб вона ніколи не чула вибухів бомб і снарядів, щоб не ховалася від ворога у льохах та підвалах, не збирала каміння на руїнах; не стояла у чергах за хлібом і цукром, не рахувала копійки на прожиття… Не оминулося – зачепило, побачила й відчула сповна радість і негаразди «перебудови», революцію на двох Майданах. Відголоски війни на Донбасі боляче відбилися в наших душах і серцях,  на долі родичів,  переселенців з Донбасу, якими деякий час довелося опікуватися у Києві.

Відчути себе справжньою українкою до глибини душі, сформувати  духовний світогляд допоміг вітер і дух національно - культурного відродження, який захопив, закрутив Вікторію й вивів на чисту та пряму дорогу служіння людям, громаді, країні. З дитинства запам’ятався вислів, який її батько часто повторював: «спочатку думай про батьківщину, а потім – про себе». Ця радянська формула є актуальною й сьогодні: «Спочатку думай про Україну!», їй віддавай все своє сумління, свої знання, свою любов. Цієї батьківської настанови вона дотримується і понині.

alt

Ще в Інституті культури була небайдужою до фольклору, адже закінчила музичну семирічку, навчилася грати на фортеп’яно, гарно співати. До цих навичок долучилися знання з клубної роботи, практичні спроби з режисури. А ще на вибір професії і збагачення життєвого досвіду вплинули яскраві враження від відвідання концертів, творчих звітів, фестивалів, поїздок з мамою у відрядження в області, райони, села. Знайомства з цікавими людьми, подвижниками на ниві культури, а також з відомими митцями – композиторами, поетами, диригентами, акторами.

Наприкінці 80 - х, початку 90 - х, епохи збурення Народного руху, піднесення національної самосвідомості українців, ще до проголошення Незалежності, школою патріотичного загартування, пізнанням глибини і мудрості аутентики, стали народознавчі та обрядові вечори у столиці і в областях. На сцені республіканського палацу «Жовтневий», організовуючи їх, Вікторія зблизька познайомилася з носіями живої фольклорної традиції, яку зберегли у побуті прості сільські люди.

Зачарована і захоплена побаченим й почутим, вона, спадкова городянка, відкрила для себе невідомий раніше загадковий світ народної культури, пірнула у нього й дотепер не може звідти виплисти. На зламі тисячоліть за її ініціативи і участі проводилися також масштабні свята у районах столиці – Купала, Новий рік, масові спортивно - оздоровчі заходи та ін. Працюючи в Інституті підвищення кваліфікації працівників культури Міністерства культури України, написала десятки сценаріїв, збірок, статей про народний календар, неодноразово виступала з цією темою по радіо, й продовжує цю справу і дотепер, зокрема, у форматі інтернетівського сайту «Волинське братство», порталу «Жінка - Українка»; під час творчих зустрічей і вечорів у бібліотеках, музеях, земляцьких громадах, де є і автором, і сценаристом, і виконавцем, і ведучою.  

Поетична творчість Вікторії – це нова, захоплююча і несподівана сторінка життя, яку вона відкрила не так давно. Та  творчий потенціал, закладений ще в юнацькі роки,  несподівано навіть для неї, з якоюсь магічною силою бурхливо проявився, і сьогодні постійно нуртує, не даючи їй спокою і відпочинку. Спочатку народилася інтимна лірика: картини природи і філософські роздуми; вірші про жінку, друзів, родину, школу; пісню, джаз, класичну музику. Свої поезії присвячує славетним особистостям минулого і сучасникам. Згодом з’явилися нові, актуальні теми громадсько - політичного життя, які нікого не залишають байдужим: Батьківщина, рідна мова, історія, пам’ять предків, духовність, Майдан, Небесна сотня, війна на Донбасі. Вона вправно володіє віршованим словом і має в доробку понад кількасот поетичних творів різних жанрів і стилів, які друкувалися в газетах, журналах, літературних альманахах, щорічнику «Волинь моя». Серед них: «Поведу веселу Коляду» (Ніжин, 2010); «Сила почуттів». «Мати», «Дух землі» (Хмельницький, 2015), «Барви» (Хмельницький 2016).

А які прекрасні власні поетичні вечори провела Вікторія! Це: «Весна, як жінка, жінка, як весна» в Будинку літераторів, 2010 р.; «Поезія з присмаком кави», в Національному музеї літератури України, 2017 р. радісною подією для мами і доньки був наш спільний творчий захід «А ми удвох в поезію закохані», який пройшов в музеї літератури  в серпні  2018 року.

   alt

На своєму поетичному вечорі «Поезія з присмаком кави»

в Музеї літератури, серпень 2017 р.

alt

Після поетичного вечора «А ми удвох

в поезію закохані…»,  серпень 2018 р.

Враженнями від насиченої розмаїтої програми, його чудової аури, смачної духмяної кави і вишуканих ласощів, а також спогадами про співпрацю з героїнями вечора ділилися друзі, гості, земляки. Тепло і зворушливо відгукнулась наша подруга, кандидат філософських наук, доцент Оксана Приймак:

«Світлим і радісним було це  свято – вечір поезії двох чарівних  красунь жінок - поетес Рутковської Ольги і її доньки Вікторії. І хоча я давня шанувальниця цих особистостей та їх обдарувань, була щиро вражена побаченим і почутим. Сподобалося все: і поетичне слово, і гумор, і так до ладу складений план - сценарій дійства, і та невимушена атмосфера, яка панувала в залі, й непідробна щирість спілкування ведучих з присутніми гостями. Аура зали була вельми піднесеною і високою за філософським змістом. Особливо схвилювало звернення донечки  до матері – старшої Рутковської. Вікторія схвильовано дякувала їй за велику життєву науку, за всі вміння, успадковані від неї. Саме  в цьому проявляється сутність змісту життя династії Войнаровських- Кононенко ­ Рутковських: служіння рідному народу і землі отчій. І в цей момент мені пригадалися слова нашої великої поетеси Ліни Василівни Костенко:

–     А що таке життя?  – Це те, що переждалось,

Чи все - таки життя – це те, що відбулось?».

Відбулось! В обох великих патріоток України - неньки. Подібні дійства наповнюють присутніх силою духу і прагненням бути корисним спільноті. І залишаються в пам’яті надовго, а може, й назавжди».

«Поезія для мене – це  стан душі,  джерело радості, оаза світла, глибина, яку неможливо осягнути, вершина, яку неможливо підкорити», – каже Вікторія Рутковська. 

Етапним у житті Вікторії стала її активна участь, разом за мамою, у жіночому клубі «Волинянка» і МГО «Волинське братство». І тут неабиякі творчі здібності розкрилися з новою силою й широтою. І ведуча, і режисер, і актриса, і волонтер...

alt

 

alt  alt

alt  alt

  alt   alt

 

Вікторія має дві фахові освіти: культуролога і практичного психолога.  А згодом стала співати в народному хорі «Оболонь» і ансамблі «Волиняни», вести концерти, ювілейні, поетичні заходи, мистецькі акції. Вона – автор численних сценаріїв, поетичних привітань, експромтів, драматичних сценок, в яких із задоволенням сама бере участь. Без її ініціативи, знахідок  не обходиться жодна зустріч жінок у Клубі. До них вже долучаються й чоловіки Земляцтва, зацікавлені активною діяльністю нашого дружного осередку, неординарністю його членкинь.

Талант і креативність Вікторії цінують жінки Клубу. А одна з подруг  Мирослава Корнєєва, зокрема відзначила її вишуканість та елегантність, доброту серця і жертовність, почуття команди й відданості загальній справі, порядність, вміння підняти настрій і зробити для всіх свято, доброзичливість і щедрість… Та чи можна перелічити всі її чесноти?

Як мати я, в свою чергу, вдячна жінкам Клубу за високу оцінку людських якостей моєї донечки. Пишаюся, що її введено до складу Ради  МГО "Волинське братства".

Роздумуючи про шлях звичайної української жінки, пригадую найперші дні життя свої доньки. А це: дитячі ясла з п’яти місяців (!), перші слова, перші, ще непевні кроки, садочок, середня й музична школи, інститути – культури і педагогічний ім. Бориса Грінченка; одруження, народження і виховання сина Владислава; праця в установах культури; творча, громадська,  волонтерська робота у сотні «Бойові швачки», а ще співи у ансамблі «Волиняни», народному хорі «Оболонь»;  заняття фітнесом, танцями, як сучасними, так і народними – сьогодні це діапазон її уподобань, яким вона віддається усім серцем.

alt   alt

Гурт "Волиняни"

alt   alt

Хор "Оболонь"

Здається, ніби у Віточки така сама пряма лінія життя, як і у багатьох жінок її віку: турботи про родину, дім, сина, чоловіка, літніх батьків, різноманітні захоплення для душі.

alt

Наша родина – чоловік Андрій, син Владислав,  м. Київ, 2000 р.

 Але яке ж воно у неї яскраве і розмаїте, багате і насичене! Вона  живе чесно, у мирі зі своєю совістю; гарна господиня, прекрасна дружина, мати чудового сина Владислава; займається творчою, громадською, волонтерською діяльністю; друзі її шанують, родичі люблять і мама не нарадується своєю донечкою. 

Моя донечка – світла і сонячна, завжди в гарному настрої, весела і усміхнена, має багато друзів і своєю непогамовною енергією запалює і надихає всіх навколо. Ми з нею не просто мама і донька. Ми з нею – подруги, колеги, адже в нас – спільні інтереси і уподобання, ми об’єднані   – до народної творчості, автентики, народної творчості, професійного мистецтва, безмежно любимо Україну і закохані у життя.

Вікторія –у вирі найцікавіших культурних і мистецьких подій столиці, повністю присвячує себе сім’ї, творчості, громаді. Їй треба ще багато встигнути, щоб втілилися усі її життєві мрії і плани. Дякую тобі, рідненька, за любов, взаєморозуміння,  життєлюбство та оптимізм, натхненне світло твоєї ніжної і чутливої душі!.

*   *   *

 

ЗАПАМ"ЯТАЄМО ЇЇ ТАКОЮ:

 

alt   alt

alt

 

alt   alt

alt

alt     alt

alt   alt

alt   alt

alt   alt

alt   alt

alt   alt

alt

 

 


Створено volyniany.org.ua 2009 - 2020