Авторизація

Для перегляду закритої інформації, будь-ласка, авторизуйтесь:



Спом'янемо з любов'ю ПАМ"ЯТІ АНТОНА БУТЕЙКА
Четвер, 14 березня 2019, 13:27

 

alt

 

 

ВІН БУВ СПРАВЖНІМ УКРАЇНСЬКИМ ПАТРІОТОМ  –

 

І У СЛОВАХ, І В ДІЯХ

 

Пам’яті Антона Бутейка,

одного з творців дипломатії незалежної України

 

За всю історію української дипломатії відбулась лише одна добровільна відставка посла. Причому йшлося не про конфлікт з відомством, Міністерством закордонних справ України, не про незадоволення посла умовами своєї роботи, а про його незгоду з одним із принципових аспектів політики держави. Цей крок у вересні 2003 року зробив Антон Денисович Бутейко, політик і дипломат, чия кар’єра до цього розвивалася цілком успішно, по висхідній.

 

Закінчивши факультету міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка, він працював у МЗС України: аташе, третiм iдругим секретарем вiддiлу мiжнародних органiзацiй, помiчником міністра, з 1980 р. по 1986 р. спiвробiтником Секретарiату ООН,  начальником  договiрно-правового вiддiлу МЗС України. З грудня 1991 р. i до 1994 року — керiвник служби Президента України з мiжнародних питань. Народний депутат Верховної Ради України другого скликання. З 1995 р. по 1998 р.– перший заступник  міністра  закордонних справ України. У 1998-1999 рр. .– Надзвичайний i Повноважний Посол України в Сполучених Штатах Америки та за сумiсництвом — у Мексицi. З сiчня 2000 р. – Посол з особливих доручень МЗС України.  

 

alt

 

У жертву — дипломатична кар’єра  

 

Отже, на момент відставки Антон  Бутейко мав рідкісний в сучасній українській дипломатії hослужний перелік  кар’єрного зростання і результатів  діяльності.  Він і на посту Надзвичайного і Повноважного Посла України в Румунії домігся тоді чималих успіхів. Можу стверджувати це з цілковитою певністю, бо незадовго до відставки був гостем посольства й особисто Антона Денисовича і зблизька або, як кажуть, на місці познайомився з цими результатам, як і загалом з дуже продуктивною діяльністю в той період українського Посольства у цій державі-сусідці. Відразу зазначу, складній у тогочасних відносинах з Україною державі. У дев’яності роки українсько-румунський діалог складався ой як непросто. Назвемо лише кілька важких тем з довготривалого переговорного процесу: острів Зміїний, фарватер Дунаю, проблеми кордону…

За три роки перебування в Бухаресті у якості посла Антон Бутейко істотно сприяв зближенню позицій сторін, нормалізації клімату у відносинах між обома країнами і народами. Він ініціював перший у практиці цих відносин бізнес-форум, на якому були обговорені можливості, механізми і перспективи двосторонніх ділових контактів. Він запропонував перший офіційний візит до Румунії Прем’єр-міністра України і доклав усіх зусиль, щоб міжурядові переговори були максимально успішними. За його безпосередньою активною участю було завершено дванадцятирічний (!) переговорний процес і остаточно затверджена лінія міждержавного українсько-румунського кордону. Він запросив до Румунії наш славнозвісний  ансамбль імені Павла Вірського, який своїми іскрометними, неповторними танцями підкорив серця румун.

Словом, відносини між Україною і Румунією в роки дипломатичної місії Антона Бутейка були виведені на якісно вищий рівень, тому зовсім не посольська діяльність стала причиною його несподіваної для всіх добровільної відставки. Її спричинила подія на зовсім іншому напрямку – східному: у Ялті Президент України Леонід Кучма поставив свій підпис під документами про Євразійський економічний простір з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Ще перед цим підписанням А. Бутейко звернувся з листом-застереженням до Леоніда Кучми:  «Закликаю вас не робити історичної помилки і не допустити підписання згаданих угоди та концепції ЄЕП, не накидати нового ярма на шию українського народу.  Положення угоди й концепції ЄЕС суперечать національним інтересам України і не допомагають вирішити жодної з існуючих суттєвих проблем українсько-російських відносин».

Це було досі нечуваним у дипломатичній практиці, як і загалом в українській політиці: посол, державний службовець, відверто виявляв незгоду з одним із ключових напрямків зовнішньополітичного і економічного курсу держави і на знак протесту подавав у відставку. Ось як прокоментував цей крок сам Антон Бутейко: «Якщо вчасно не зупинити цього процесу, то він стане за наслідками порівняним з Переяславом».

І в цих словах, і загалом у цьому мужньому патріотичному вчинку – пожертвувати своєю цілком благополучною дипломатичною кар’єрою задля кращого майбутнього України, в ім’я того, щоб не повторився Переяслав 1654 року, – вся сутність Антона Бутейка, вихідця з волинської глибинки, з бідної селянської сім’ї старовинного села Старий Чорторийськ, що у Маневицькому районі.

 

alt

 

Той незабутній 1992-ий…

 

У багатогранній діяльності, політичній і дипломатичній кар’єрі Антона Денисовича Бутейка не бракує гострих епізодів, драматичних колізій, під час яких він сповна і, передусім, в інтересах української справи, проявив свій вроджений талан, неабиякі здібності, досвід та знання і тверду непоступливість при відстоюванні своїх патріотичних, державницьких позицій. І все ж, мабуть, найгострішим для нього був період президентства Леоніда Кравчука, в Адміністрації якого він очолював Службу з міжнародних питань і по суті був ключовою дійовою особою при формуванні зовнішньої політики щойно створеної Української держави. За його словами, доля i, очевидно, випадок подарували йому унiкальну можливiсть опинитися майже в епiцентрi формування засад полiтики України на мiжнароднiй аренi. Той період запам’ятався йому гiгантською iнтенсивнiстю, напруженiстю працi i постiйного навчання, бездонними можливостями для творчостi, безмежнiстю абсолютно нових викликiв i проблем, що вимагали майже одночасних розв’язань. I не завтра чи пiслязавтра, а — вчора i позавчора.

Мабуть, чи не найбiльше часу забирали проблеми взаємовiдносин з колишнiми союзниками по СРСР. Зараз називають їх проблемами “цивiлiзованого розлучення” колишнiх радянських республiк. Очевидно, що таке сприйняття цiєї тематики не є повним. Дiйсно, на порядку денному зiбрань у так званому СНД-ешному форматi йшлося майже про все: i про збройнi сили, i про розподiл активiв та боргiв колишнього СРСР, i про “рубльову” масу, i про космос, i про морське дно, i про договори СРСР, і ще багато про що… Особливих зусиль докладала саме наша держава до того, щоб перевести характер вiдносин мiж колишнiми республiками з пiдпорядкованостi менших дiтей “старшому брату” до вiдносин рiвноправних, якi б грунтувалися на принципах мiжнародного права. Вiдповiдно робилось все для того, щоб спiлкування мiж їхнiми керiвниками iз “засiдань партактиву” перетворилось на переговорний процес на справжньому мiжнародному форумi.

На той час росiяни буквально засипали СНД-ешникiв рiзного роду документами, в тому числi на кшталт резолюцiй колишнього ЦК КПРС про спiльну пiдготовку до зими. Всi цi сотнi проектiв на багатьох тисячах сторiнок вимагали вивчення, вироблення позицiї шляхом консультацiй з усiма компетентними мiнiстерствами та вiдомствами України. Для росiян робити це було простiше: вони мали сотнi фахiвцiв колишнього СРСР. В Україні всю цю роботу здiйснювали максимум кiлька десяткiв працiвникiв. Причому на перших початках керiвники установ та їх заступники приходили на вулицю Банкову, як до колишнього ЦК, за “цiнними вказiвками”. Бутейко якось пригадав зiбрання в його кабiнетi для визначення позицiї України щодо митної полiтики країн СНД. Виклав суть справи. Попросив запрошених висловити думки, здiйснити аналiз того, яка лiнiя поведiнки найкраще вiдповiдає iнтересам України з урахуванням структури нашого експорту та iмпорту. Мовчать. Його заклики до активностi нiчого не дали. Нарештi один пiдвiвся i сказав: “Ну, що ми витрачаємо час? Скажiть, як треба, — так i будемо робити…»

У стрiмкому калейдоскопiподiй 92-го пам’ятними є чисельнiдраматичнiепiзоди, пов’язанiз питаннями про стратегiчну ядерну зброю України. Сьогоднi дехто навiть iз солiдних людей з впевненiстю першокласника чи прокурора говорить про необдуману “здачу” ядерної зброї i т. п. Звичайно, можна жалiти за привабливою ядерною “цяцькою”, бо дислокованi в Українi ядернi боєголовки на мiжконтинентальних ракетах насправдi не були нашою “зброєю”. Адже вiдомо, що ядерна зброя була однiєю з найбiльших таємниць колишнього СРСР. Значна її частина вже пiдпала знищенню вiдповiдно до Договору СТАРТ-I. Коли п’ятеро працiвникiв МЗС УРСР ще до проголошення незалежностi формулювали проект Заяви про без’ядерний статус України, вони пiд впливом Чорнобиля керувались загальним тодi бажанням стимулювати ядернi держави до повного знищення цiєї зброї. Але робити це ми збирались разом з iншими ядерними державами.

У 1992 роцi Україна знайомилась зi свiтом, а свiт знайомився з Україною, i вiдбувалось це не без курйозiв. Попервах представникам багатьох держав було непросто розiбратися в тому, хто є хто в iєрархiї українських полiтикiв в умовах становлення iнституту президентства. Тому не дивно, коли на початковому етапi складних переговорiв з делегацiєю США з питання про рамкову угоду стосовно надання допомоги Українi по лiквiдацiї ядерної зброї в розмову вступали члени української делегацiї (за згоди, звичайно, Президента України), їх не знали американськi партнери. Коли хтось з представникiв української делегацiї почав викладати жорсткi аргументи на ствердження нашої позицiї, один з членiв американської делегацiї досить голосно звернувся до своїх колег, вказуючи на непоступливого українця: “Вiн є ключовою людиною! З ним треба працювати!”

 

alt                     

В епіцентрі зовнішньополітичних процесів

 

То ж, хто добре знав Антона Бутейка, той не був вражений його відставкою з поста посла України в Румунії. Він був людиною твердих проукраїнських переконань, енергійним і послідовним захисником незалежності України, однозначним прихильником її західного курсу, альянсу з Європейським Союзом і НАТО. Водночас виступав за добросусідські, рівноправні, взаємовигідні стосунки з Росією. Але в жодному разі не за якийсь новий союз із нею. Тому його відставка була  публічним протестом проти спроби втягнути Україну в подібний союз, у даному разі в Євразійський. Пригадуються інші його рішучі кроки. У 1993 році в Масандрі відбулися непрості переговори, за підсумками яких Україна мала передати Росії ядерні боєзаряди. Російська урядова делегація, очолювана Віктором Черномирдіним, вручила Прем’єр-міністрові України Леоніду Кучмі текст документа, уже підписаний російським Прем’єром. Та присутній при цій акції Антон Бутейко, який був тоді керівником Служби  Президента України Леоніда Кравчука з міжнародних питань, виявив, що російська сторона самовільно внесла у погоджений документ деякі зміни. Не задумуючись, Антон Денисович тут же зробив ручкою відповідну правку. Це викликало вибух гніву з боку глави російського уряду. Побачивши це, Черномирдін кинувся до Бутейка і затято почав переконувати, що документ був складений правильно. Емоції вщухли тільки після того, як українська сторона в особі Бутейка довела свою правоту.

Інший епізод. Як відомо, Антонові Денисовичу недовго випало бути Послом України у Сполучених Штатах – з листопада 1998-го по грудень 1999-го. Навіть за цей короткий час йому вдалося зробити чимало корисного у стосунках України з провідною державою світу. Було, наприклад, відновлено нашу участь у великомасштабній космічній програмі «Морський старт», вдалося сприяти проведенню об’єднавчого форуму всіх українських організацій Америки, блокувати виштовхування українського металу з американського ринку, активізувати двосторонні відносини у рамках стратегічного партнерства і ще багато іншого.

 

alt

 

Чому ж тоді посол після безпрецедентно короткого терміну перебування у США був раптом відкликаний на символічну посаду посла з особливих доручень МЗС України? Офіційних роз’яснень Бутейко тоді так і не дочекався. Неофіційно ж йому пояснили, що Президент України залишився невдоволеним підготовкою його тогочасного візиту до США. Але це було брехнею: візит пройшов на достатньо високому рівні. Причина відкликання була в іншому: під час посольської місії Бутейка у США відбулися вибори Президента України. В них, як відомо, переміг Леонід Кучма. Але українські громадяни у Сполучених Штатах віддали більшість голосів не за нього, а Бутейко відмовився брати участь у підтасовці результатів голосування на користь Л.Кучми.

Він не змінив лінію своєї поведінки і після гучної відставки з поста Посла в Румунії. Звісно, з активної роботи в Міністерстві закордонних справ йому довелося піти. Весною 2005-го, після Помаранчевої революції, за часів президентства Віктора Ющенка, його знову було призначено на пост першого заступника міністра закордонних справ України. У цей період посилилась орієнтація України на ЄС і НАТО. І знову енергійним прибічником і учасником цієї діяльності був Антон Денисович. Йому доручалися найскладніші переговори як на західному, так і на східному векторах зовнішньополітичної діяльності. Його позиція була всім відома. До його аргументів ставилися по-різному, але до них прислухалися, їх поважали. Він ніколи не уникав навіть найменшої нагоди спілкування з журналістами, зокрема російськими, охоче йшов на відвертий діалог з ними, не оглядаючись, що там скажуть в МЗС, у керівництві державою і урядом.

В один із таких приїздів до Москви влітку 2005 року для двосторонніх переговорів щодо демаркації українсько-російського кордону Антон Бутейко почав свою прес-конференцію у нашому Посольстві українською мовою. Він говорив українською хвилин п’ять. Коли російські журналісти попросили перекладача, Бутейко сказав: «А я думав, що ви всі розумієте нашу прекрасну українську мову. Наприклад, в Україні російську мову знають всі».

 

alt

 

«Куди прямує Україна»

 

Коли на рубежі дев’яностих — двотисячних років А. Бутейко писав свою книгу під такою назвою, майбутня агресія Росії у Криму і на Донбасі могла, мабуть, багатьом із нас уявлятися лише у страшному сні. Але не Бутейкові, котрий добре знав імперські амбіції Росії та її керівництва. Ось яку логіку загроз Україні від держав-сусідів вибудував він тоді у цій книзі. Польща, Угорщина, Туреччина?  Вони — наші дружні сусіди, з ними Україна не має суттєвих суперечностей, здатних спричинити конфлікт і військову агресію. Тим більше, що вони є членами блоку НАТО, правові засади і політична філософія якого теж не дозволить їм здійснити акт військової агресії проти сусіда. Словаччина і Румунія — на шляху до вступу до цієї організації, тому і вони знаходяться під морально-політичним, а в разі вступу — і зобов’язувальним впливом згаданої філософії. Молдова — дружня держава, людський та інший потенціал якої навіть при неймовірному сценарії не міг би розраховувати на перемогу у самостійному конфлікті з Україною. «І нарешті — союз Білорусі з Росією, яка в політичному відношенні є нашим стратегічним партнером, — зазначає у 2001-ому році автор і продовжує, — Як відомо, і філософія партнерства та ще й стратегічного, також виключає застосування військової сили в розв’язанні якихось спірних питань. Хоча, звичайно, легкість використання «надмірної сили»  у так званій «боротьбі з тероризмом» в Ічкерії дає підстави для роздумів. «Але чи могла б одна позаблокова Україна, — продовжує розмірковувати автор, — взагалі сподіватися на якусь остаточну перемогу, якби в силу якихось надзвичайних обставин вона все-таки стала б об’єктом військової агресії з боку навіть ослабленої, але ядерної Росії? Відповідь, очевидно, не буде неоднозначною. Навіть досвід першої російської кампанії і поразка в Чечні все-таки не викликає великого оптимізму. Хіба що якісь космічні сили прийшли б нам на допомогу».

Через тринадцять років відтоді, коли писалися А. Бутейком ці рядки, чуда, на превеликий жаль, не сталося, космічні сили не прийшли на допомогу Україні, і Росія, віроломно порушивши міжнародне право та двосторонні українсько-російські договори про непорушність кордонів між обома державами, окупувала Крим і розпалила криваву війну на Донбасі.

Звісно, Антон Бутейко не міг у 2001 році передбачити й припустити такий розвиток «стратегічного партнерства» з Росією, реалізацію цього найгіршого, за його словами, сценарію. Але як глибокий аналітик і досвідчений дипломат-практик він зробив тоді однозначний висновок: тільки інтеграція в НАТО є найкращою гарантією мілітарної безпеки України. І не тільки безпеки, а й набуття комплексної економічної і військово-політичної ваги в Європі майбутнього і найкращих умов для добробуту народу.  

Між економіками Росії і західного блоку існує провалля, яке, переконаний автор, в осяжному майбутньому явно не вдасться подолати. Тому, маючи досвід колишнього Радянського Союзу, росіяни спробують своє відставання компенсувати у мілітарній сфері та шляхом блокування з Китаєм. Світ  знову може стати свідком нового витка в гонці озброєнь. І головним винуватцем  цього могла б стати саме Україна, бо ніщо так сильно не могло б стимулювати імперські амбіції російських політичних екстремісті, ніж усвідомлення факту повернення України під їх повний контроль.

Натомість процес інтеграції до ЄС та НАТО підштовхнув би українське суспільство до формування високих виробничих, правових, демократичних та інших стандартів, що дало б змогу зміцнити наші політичні і економічні позиції, ефективніше захищати свої інтереси не лише в Європі, а й в інших частинах світу.

А як актуально звучать міркування Антона Бутейка щодо політики кордонів. Ця політика, зазначає він, до цього часу здебільшого ґрунтувалась на існуючій інфраструктурі, успадкованій від СРСР. «Наш західний кордон продовжує бути «на замку», тоді як основний кримінал проникає в Україну головним чином через кордон східний. Україна перетворюється в санітарний кордон для заходу і в державу-відстійник азіатського та іншого кримінального елементу. Дбайливий господар не ремонтує хороші двері в той час, коли холод і мороз просочуються в дім крізь дірки у вікнах.

Працюючи над книжкою «Куди прямує Україна», Антон Бутейко прекрасно розумів, наскільки непростий український шлях до ЄС і НАТО. Українці мають чітко усвідомити, що цей шлях потребуватиме концентрації сил всього народу, тривалої виснажливої праці. «Ми маємо розуміти ціну нашого вибору і свідомо йти на це, оскільки вона є набагато меншою за ціну вагань і невизначеності. Реалізація такого курсу не повинна породжувати якихось ілюзій чи сподівань на допомогу чи поблажки від держав НАТО та ЄС. Ми повинні чітко розуміти, що у них є дуже багато своїх проблем, у нас — своїх. І ніхто з них не має юридичних зобов’язань нам допомагати, і ніхто не повинен за таке наше рішення як нагороду «відкривати свої гаманці». Це рішення потрібно нам, а не їм. Бо воно має забезпечити для нас найкращі умови для власної праці і створення кращого добробуту. Воно надасть нам лише шанс стати дійсно демократичним, заможним народом. Без нього такого шансу взагалі не буде».

 

*   *   *

 

alt

 

Повторюся: ці рядки, як і загалом книжечка «Куди прямує Україна», написані Антоном Бутейком у 2001 році. А враження таке, що це писалося сьогодні. Бо викладені в цій аналітично-публіцистичній роботі спостереження, міркування, умовиводи торкаються фундаментальних проблем сучасної України, її геополітичного місця у Європі і світі, вибору векторів руху і шляхів у майбутнє. Бо мало хто з українських політиків, громадських діячів, дипломатів у наші дні володіє таким талантом, який був у Антона Бутейка – талантом  дослідника, філософа, державника, патріота.

Виходець із старовинного волинського містечка Старий Чорторийськ став одним із творців зовнішньополітичного курсу новітньої  Української держави та її відданих оборонців.

 

alt

Старий Чорторийськ, що у Маневицькому районі Волинської області

 

На найрізноманітніших міжнародних форумах, у переговорах високих рівнів звучало його пристрасне, переконливе слово на захист Української держави. У періодичних виданнях, теле- і радіоефірі, інтернеті постійно друкувалися його статті, звучали коментарі з найбільш гострих питань зовнішньої політики України. У них він відверто ділився інформацією про хід двосторонніх і багатосторонніх переговорів, наполегливо відстоював європейський вибір нашої держави, рішуче виступав проти спроб вносити зміни до Конституції України на догоду політичній кон΄юнктурі і окремим державним керівникам задля збереження їхньої влади. Він був однією з найпомітніших і найяскравіших  постатей в українській політиці. Його ненавиділи недруги України. Ним захоплювались її патріоти.

                                                                   

Сумно писати про це в минулому часі: кілька днів тому, 10 березня, Антона Денисовича Бутейка не стало. Відійшов у вічність визначний дипломат, державний і громадський діяч, справжній український патріот – і в словах, і в діях.

 

Михайло Сорока

 


Створено volyniany.ua